“Запахи стали різкими, а повітря – тонким”: нові вірші про війну

3229
Роздрукувати
“Запахи стали різкими, а повітря – тонким”: нові вірші про війну

Минула друга весна повномасштабної війни Росії проти України. Пора, просякнута втратами, тривогами, болем, але водночас надією, турботою і вірою. Українські поети та поетки висловилися про те, що на душі та в серці, у нових текстах. Український ПЕН ділиться добіркою з десяти поезій про війну, написаних навесні 2023 року.

Юлія Мусаковська

людина, яка нікого не любить,
нікого не втратить
на цій війні,
у цій землі
не залишить вирвані клапті
юності, серця, майбутнього
не розсипеться,
навіть не піде тріщинами,
гідними золота
тріщинами, крізь які
мусить заходити світло,
а натомість вдирається
студена густа
безнадія
як же добре тобі
не любити нікого,
яке ж це благословення,
який дарунок долі
в темні часи
не мати коріння, яке тримає,
тягаря турботи,
привʼязаності за плечима,
туги, що всвердлюється зсередини
і ламає кістки, мов у катівні
йти землею, якою розсипані
жовті кульбаби,
почорнілі жита,
стіни й дахи,
уламки життів
у безжальному витку історії
не задихатись від співу пташки,
що повторює
ту саму розпачливу пісню
знову і знову,
від залитого кровʼю
вечірнього неба
просто йти без страху
в незмінному напрямку
будь-куди,
аби тільки вперед
людино, яка нікого не любить,
невмируща,
бо давно вже померла,
та чи жила?

Вікторія Амеліна

жінка розгублена біля чужого моря
волосся розтріпане, кеди стоптані
шепоче ім'я обвітреними губами
тутешні думають: жінка втратила чоловіка
але я чула ім'я, яке вона вимовляє
це не ім'я чоловіка, це не ім'я дитини
вона стоїть над морем і кличе море
та море теж думає: жінка втратила чоловіка
море не озивається на ім'я незнайоме й дивне
тільки виносить мушлі й каміння гостре
тільки шепоче по-своєму, по-морському:
жінко, він ще до тебе повернеться,
твій Азов

Маріанна Кіяновська

бо війна каже дівчинка бо війна
весна так давно ніяк до нас не приходить
вже й лелеки відпонаприлітали і вишні довідоблітацвіли
бо війна каже дівчинка умань нині два дні в тумані
так болить каже дівчинка умань так болить
що біль у польоті сповільнюється ніби сяйво зорі чи квітки
і тоді його можна бачити каже дівчинка
каже я йду і бачу
бо війна каже дівчинка вітер розносить тут попіл життя людей
вітер розносить попіл життя людей тут і всіх
замість цвіту по світу
тепер вишні люди і вишні вишні всюди тут понавідприлітали відоблітадоцвіли
каже дівчинка тут часу майже нема бо війна
у тумані війна йде швидше ніж час нині два дні
і дивно весна так давно ніяк до нас не приходить

Ірина Старовойт

Коли ми востаннє сміялися, реготалися так,
що аж пошерхлі губи тріскалися до крові,
таким вечірнім хрумким свіжоспеченим сміхом,
що ним можна було б нагодувати п’ять тисяч люду,
зовсім не здавалося, що сміх облетить і зникне,
як камінь у воді, як пелюстки без зав’язі.
Що так, як птиці не літають і гнізда не в’ють
над розстрільними ямами, над спопелілими людськими житлами,
твій і мій сміх більше не випурхне нам з нутра,
не набере висоту по трахеї, не вилетить з горлянки.
Ні ти ні я не втратили почуття гумору, не втратили почуття.
Але таким сміхом, що просто пре,
що від нього жижки трясуться
і спалахують вишневі усмішки,
ми більше не сміємо сміятися.
Горе не змішується зі сміхом, як олива з водою.
А той останній кусень сміху запліснявів навіть у спогаді.
Такий не розкришиш птахам.
Таким не поділишся з ближнім.
Згадуєш старий довоєнний жарт.
Губи тягнуть либу і сміх помирає.
Смерть сміху потворна, тлінна,
як непоховане змасакроване тіло.

Світлана Поваляєва

Я чекаю – не вмію, а вчуся
Без надії, без страху, без сил
І здається мені, що лечу
Як підстрелений ґвинтокрил
І якимось дивом не падаю
Там, де є чужі і свої –
Просто плаваю в небі і згадую
Всі непройдені нами плаї
І невнюханий степ, і моря нерозплавані,
І розплавлені дотики між
Урбаністикою й вулканічною лавою,
Диким плесом річкових міжніжжж
І здається, землі не торкаюся
Доки ти не повернешся ще
У світи, що насправді складаються
Із роздертих жагою пащек

Галина Крук

і ніби вигрібаю, але ні
знаходжу в кеші спогади сумні,
з минулого, яке не має дати
де сонця позолота із облич
стікає в тінь кімнати, вглиб полиць,
де книги ще стоять, немов солдати
а всіх цивільних просять перейти
в безпечне місце пам'яті, в мотив
коліс, що нам усім тепер за серце
куди податись безпритульним снам,
куди вертатись нам-уже-не-нам
де римські штори й місяця сестерцій,
де станція, що звалася "не плач",
де кішка, що не принесла калач,
де мати, що нікому вже не мати
у кожного своя стіна плачу,
приходжу в себе і мовчу, мовчу,
але болить, що не перемовчати

Катерина Міхаліцина

(надвечір'я)
він зводить автомат і стріляє.
спалахує золотаве фазанове пір'я.
сонце лягає головою просто
в траву, щоб не чути пташиного хрипу.
пахне кров'ю і трохи – вечерею.
вона перев'язує гілку яблуні
помаранчевим светром – щоб прижилася
назад після осколкового поранення.
светер їй уже ні до чого – її власна рука
не приживеться.
вони хрестять одне одного перед тим,
як лягти спати у старому льоху,
викреслюють день і два запитання до бога.
список їх нескінченний.
і вгорі: чи повернеш нам сина,
з яким немає зв'язку ще від грудня.

Павло Коробчук

Абетка ще не винайдена.
Слова ще не промовлені.
Букви ще не накреслені.
Дерева ще не полум'я.
Ще голоси – не смисли.
Ще голоси – не книга.
Птахи летять хрестами,
Що витесані з криги.
Печальне не осмислене.
Жахливе тільки сталося.
Кістки не пораховані.
Ще крига не розтанула.
Ще стогін – не словник.
Сльоза іще не крига.
Кістки ще не дерева.
Дерева ще не книга.
Абетка ще не полум'я.
Хрести летять кістками,
Ще навіть не оперені
Уже не над містами.
Нема де поселитися,
Гніздо сповити з книги.
Абетка у воронках.
І спокій ще не крига.
Не виплакані крики ще,
Не викричаний плач.
Ще голос – не абетка.
Ще тісто – не калач.
З усіх думок і стогонів
Я знаю і ти знай:
Апострофи – це коми,
Які попали в рай.

Марина Пономаренко

Ця картина називається "Без назви"
Ця картина змальована зі стокового фото,
Описаного тегами "щось", "однаковий", "середній"
Ця картина нічого не означає
Художник нічого не хотів сказати
Не намагайтеся щось таке побачити
Ця картина називається "Страждання світу"
Художник прагнув привернути увагу
До воєн, терактів і геноцидів
Руанда, Тибет, Беслан, оце все
Бачите цей червоний колір?
Ну ви зрозуміли, так?
Існують собі на сусідніх стінах
Кидають одна на одну погляди
Багатозначний і порожній
Порожній і багатозначний
Порожній
Багатозначний
Багатозначний
Порожній
Порожній
Порожній
Багатозна...
Я заплуталась

Катерина Калитко

Ось ідеш по гострому краю, а смерті нема давно,
так давно, що стало кров'ю старе вино,
і дерева в садках звуться – Рана і Радість.
Хай би скільки разів доводилося помирати,
все одно у пронизливий квітень виходять садівники
прищепити юні паростки. Запахи стали різкими,
а повітря – тонким.
Рум'яниться свіжий хліб,
біль мовчання – наче на піднебінні поліп,
між неділею і шабатом – коротка розламина вглиб.
Ми носили хрестики, але хрестів не могли.
Прокотилися сонце крашанкою між хмар.
Гострий край. Ступати боляче. Смерті давно нема.

5 червня 2023
3229
Теги: #Війна
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: