"Не маю ілюзій щодо справедливості російського суду": виступ Максима Буткевича під час касаційного розгляду його "справи"

Сьогодні, 16 липня 2024 року, українському правозахисникові, журналістові та військовому Максиму Буткевичу виповнюється 47 років. Після початку російського повномасштабного вторгнення він приєднався до Збройних Сил України й у червні 2022 року потрапив у полон, де перебуває вже понад два роки. Проти Максима Буткевича було сфабриковано кримінальну справу, за якою "суд" в окупованому Луганську "засудив" його до 13 років позбавлення волі. У цей день ми публікуємо повний текст виступу Максима під час касаційного розгляду російським судом сфабрикованої проти нього справи, який записав один із присутніх.


Максим Буткевич: Понад 16 років моя діяльність була спрямована на захист прав та громадянських свобод людини. Зокрема, я намагався надавати допомогу біженцям та вимушеним переселенцям і протидіяти ксенофобії в різних її формах. Тому злочини, які мені інкримінують, максимально суперечать цінностям, яких я дотримуюся, та діяльності, яка є головною справою мого життя.

У більшості відомих мені випадків, подібних до мого, полонених українських військовослужбовців звинувачують у тому, що вони скоїли злочин проти цивільного населення через неприязнь чи ворожнечу до жителів регіону Донбасу — навіть якщо вони самі з Донбасу. Щось схоже, мабуть, мається на увазі і в моєму випадку — і байдуже, що воно було би проявом саме того, чому я стільки років протидіяв. Однак саме такого формулювання у моїй справі немає. Мотивом спроби "навмисного вбивства двох і більше [цивільних] осіб загальнонебезпечним способом" вказано наступне: нібито я скоїв це задля "залякування цивільного населення, жорстокого поводження з метою вбивства загальнонебезпечним способом". Інакше кажучи, метою спроби навмисного вбивства було навмисне вбивство жертв, яких я намагався в такий спосіб залякати. Не більше й не менше.

Попри все це, судово-психіатрична експертиза на момент передбачуваного скоєння злочину не виявила ознак тимчасового розладу в людини, яка вирішила залякати людей за допомогою їх убивства… Утім, у звинуваченні містяться й значно більші суперечності.

Обвинувальний висновок — документ, наслідком якого є позбавлення волі людини на роки вперед — складено виключно недбало. В одному місці обвинувачений, тобто я названий мобілізованим. В іншому — службовцем за контрактом. У різних місцях тексту мені приписуються різні посади. У тексті спливає назва спецпідрозділу "Барс", який не згадувався ні раніше, ні пізніше, про який мені нічого не відомо; неправильно вказана дата початку моєї служби у ЗСУ. Бздури першої інстанції виправляв просто в ході судового засідання, та не всі — наприклад, неправильна дата початку моєї служби фігурує в документах цього засідання — 20 березня 2022 року, тоді як я почав службу 4 березня 2022 року. З огляду на все це справді неупереджений об’єктивний суд, маючи справу з таким недбало складеним звинуваченням, вдався б до ретельного розгляду зібраних матеріалів з метою незалежної, всебічної оцінки. Однак зроблено цього, звісно, ​​не було. У справжньому суді справа з тріском розвалилася б.

На жаль, я не мав змоги належним чином підготуватися до цього засідання, зокрема, попрацювати з російськими кодексами. Однак навіть того короткого часу, на який мені потрапив до рук кримінально-процесуальний кодекс, вистачило, щоб дізнатися, що, відповідно до частини 2 статті 77 КПК Росії "Визнання обвинуваченим своєї провини у скоєнні злочину може бути покладено в основу звинувачення лише при підтвердженні його провини сукупністю доказів, які є у кримінальній справі". Описано саме те, що не сталося у справі. Крім свідчень обвинуваченого, тобто моїх, ніщо не пов’язує його з подією. Мене не згадують потерпілі (тим паче, що й ті, хто дістав поранення, і той, чиє майно пошкоджене, згадують про мінометний обстріл і "міну, яка впала", а зовсім не про постріл з гранатомета); збройова експертиза відсутня; судово-медична не встановила, результатом вибухів якого саме боєприпасу стали поранення, лише не виключила гранатомет; а "інших досліджених у судовому засіданні доказів, які отримали належну оцінку у вироку", про які згадує суд другої інстанції в апеляційній ухвалі, просто немає і не було. Щоб виявити це, досить просто прочитати згаданий вирок. Отже, у справі відсутні інші докази провини обвинуваченого, крім його (моїх) зізнань, які таким чином, згідно з КПК Росії, не могли бути покладені в основу звинувачення. Але вони були покладені, й суд, виходячи з цього звинувачення, визнав мене винним.

І самі це "зізнання", якби до його оцінки ставилися ретельно, не витримало б перевірки, навіть найбільш поверхової. Звинувачення, наприклад, зазначило, що я вчинив злочин шляхом пострілу з гранатомета "Панцерфауст" німецького виробництва. Для цього я "розкрив упаковку з гранатами", "зібрав гранату", зарядив гранатомет і вистрілив. Нехай "Панцерфауст" і схожий з РПГ-7 за ТТХ, та конструкції цих гранатометів відрізняються, і про конструкцію "Панцерфауста" людина, яка писала це, не має уявлення: заряди до нього не зберігаються в упаковці й не вимагають складання. Це, як і безліч інших, начебто дрібних, але суттєвих деталей, вказує на те, що ті свідчення давав не я, таке написати мені б і на думку не спало.

Усі ці невідповідності, безглуздості й відсутність доказів, крім підписаних мною зізнань, пояснюються одним: ті свідчення не відповідають дійсності, я підписав їх під тиском, а не написав сам. Я не робив пострілу з гранатомета по цивільному об'єкту 4 червня 2022 року в місті Сєвєродонецьку — за час бойових дій мого підрозділу взагалі не було в цьому місті. Після потрапляння в полон 21 червня 2022 року мене та моїх товаришів по службі неодноразово допитували про маршрут пересування нашого підрозділу, і ці запротокольовані свідчення десь зберігаються, якщо не були знищені. 4 червня 2022 року я взагалі перебував у місті Києві — це підтверджують докази, про долучення яких раніше клопотав мій захисник.

На жаль, у цьому немає нічого дивного: з десятків засуджених українських військовополонених, з якими мені довелося спілкуватися за цей час, практично ніхто не перебував на той час у тому місці, де вони нібито скоїли те, в чому "зізналися", але до чого не мали стосунку — тому мій випадок не унікальний. Та я можу з повною відповідальністю заявити цьому суду принаймні щодо себе:

Ні в червні 2022 року, ні в якийсь інший час я не вдавався до жодних дій, спрямованих проти цивільного населення, не чинив інших порушень міжнародного гуманітарного права, не отримував, не віддавав і, відповідно, не виконував наказів, спрямованих на вчинення таких дій.

Користуючись нагодою, прошу також зафіксувати, що я не схильний до суїциду, самоушкодження чи втечі, не конфліктний і не вдаюся до вирішення конфліктів за допомогою насильства.

Я щиро співчуваю потерпілим: через те, що вони пережили, через завдану їм шкоду, як і через те, що їхнє нещастя було використане для того, щоб засудити невинного. Я не маю ілюзій щодо можливості відновити справедливість у рамках російської судової системи; проте давати свідчення, які не відповідають дійсності, більше не можу. Це — неправильно; і, зрештою, гріх — неправильно з будь-якого погляду.

Суддя (дещо здивовано): Тобто ви що, підтримуєте касаційну скаргу?


Максим Буткевич: Так, підтримую в повному обсязі, включаючи заяву про те, що це був самонаклеп.

Суддя: Навіщо ви це зробили? Навіщо обмовили себе?


Максим Буткевич: Тому що мені було обіцяно: якщо підпишу те, в чому мене звинувачують, мене відразу поміняють на засуджених в Україні російських військовослужбовців (як і інших засуджених військовополонених). Якщо ж я не погоджуся визнати свою провину, то мене засудять все одно, але про обмін мови не буде, і мене піддаватимуть психологічному та фізичному тиску. Деякі приклади такого тиску було продемонстровано.

Суддя: Суд іде на нараду.

***

Нагадаємо, що до початку повномасштабної війни Росії проти України жив і працював у Києві. Як правозахисник, Буткевич спеціалізується на допомозі біженцям, переселенцям та протидії дискримінації. Він координатор та співзасновник проєкту "Без кордонів", який надає допомогу шукачам притулку, переселенцям та протидіє мові ворожнечі.

З березня 2022 року правозахисник і журналіст Максим Буткевич захищав Україну від російських окупантів в лавах Збройних Сил України. У червні 2022 року Максим потрапив у полон до російських окупантів у районі Золотого і Гірського на Луганщині. 10 березня 2023 року так звані "суди" на тимчасово окупованих росіянами частинах Донецької та Луганської областей "засудили" Буткевича до 13 років позбавлення волі, звинувативши його у "жорстокому поводженні з цивільним населенням" та "застосуванні заборонених методів у збройному конфлікті". Крім того, Максима Буткевича так званий "суд" звинуватив у "замаху на вбивство двох осіб" та "умисному ушкодженні майна".