Віктор Петров "Лелека": обірваний політ

"Коли мій син поїхав навчатися на полігон, його спитали, який позивний собі обирає. І він, не відриваючи очей від книжки, сказав: "Альфа". Та військовий з таким позивним уже був, тож Віктор узяв позивний "Лелека", щоб мене заспокоїти, бо ж лелеки, казав, завжди повертаються додому", — розповідає Ірена Петрова про свого сина Віктора, і ці слова нас обох пекуче болять.

"Лелеки завжди повертаються додому" — так називається і документальний фільм журналістки й режисерки Ґали Козютинської, присвячений памʼяті Віктора. Якщо зайти на ютуб-канал Ґали і переглянути їхні з Віктором влоги, там теж буде лелека. Тобто лелече гніздо на тлі надгірного неба і полонин у люблених Віктором Карпатах. Те гніздо височіє на стовпі коло старенької хати, яку Ґала й Віктор придбали, щоб облаштувати креативну резиденцію для творчої молоді з різних куточків України. На влогах Віктор усміхається, будує плани і міркує, як зробити те ретельно обране місце зручним для мешкання, але водночас зберегти його автентичність. Зберегти зелений простір довкола, оспільнити природу і відчуття дому, домашньості в найкращому сенсі, яке, власне, і дає силу творити, особливо тим, у кого Росія відібрала дім, знищивщи елементарне відчуття безпеки.

Дім був для Віктора Петрова ключовим поняттям. Дім як місце росту, де тебе приймають і підтримують, люблять і завжди чекають. Дім, який ти повсякдень намагаєшся збагачувати. Хай це буде спільнота однодумців, рідний спальний мікрорайон Сихів, Львів чи ціла Україна. Як перший редактор інтернет-видання "Сихів Медіа", Віктор запускав конкурс старих фотографій Сихова, планував проведення медіатренінгів для школярів, програм про ОСББ, збір книжок для бібліотек району, мав до діла з доволі складною та інертною аудиторією, та все одно тримався доброзичливо й іронічно. Як активіст і людина дії, співпрацював із благодійним фондом "Із янголом на плечі", здавав тромбоцити онкохворим дітям і так допоміг продовжити життя 22 малим пацієнтам, був почесним донором. Які би проєкти не втілював, які б виклики перед собою не ставив, він так чи інакше формував довкола себе простір, що його можна було схарактеризувати "як удома". Саме цю його рису найчастіше згадують друзі й близькі.

Пані Ірена ділиться: "Віктора ми назвали на честь мого батька. Він був родом із села Турове, що поблизу Козачої Лопані на Харківщині. Любив Україну, куди б не закидало його по службі. Літав на винищувачах упродовж 27 років, здобув звання полковника. Помер раптово, у 47 років, був щирою людиною, яку всі любили й поважали, як і Віктора. Я завжди хотіла вийти заміж за льотчика. І чоловік мій літав на гвинтокрилі до звільнення в запас у 1996 році. Жили ми свого часу в будинку на вулиці Вернадського, де квартири давали переважно людям, пов’язаним з авіацією. Діти там між собою дуже дружили, навіть групу мали "Дворик на Вернадського", і пронесли цю дружбу крізь усе життя".

Віктор за натурою теж був у певному сенсі "перелітним" — цікавився всім, чим тільки міг. Змалку перепробував різні гуртки, гасав на велосипеді, опанував лижі і сноуборд, грав на гітарі й укулеле, займався скелелазінням і танцями, айкідо та джиу-джитсу. І все це — на Сихові (а 29 грудня 2023 приміщення місцевого клубу, до якого належав Віктор, пошкодило через падіння уламків збитої російської ракети). Їздив до Англії, аби справді добре вивчити англійську мову, потім подався до США за програмою "Work&Travel". Багато працював з європейськими волонтерами, їздив на різні заходи на Мальту, в Литву, Німеччину, Швейцарію тощо. Міг осісти будь-де, бо всюди мав друзів, але не уявляв себе поза Україною. І завжди тримав зв’язок із близькими. "Він був нам не лише турботливим сином. Ми з ним уміли дружити. Він додавав драйву в наше життя, учив нас більшого, ніж ми його", — ділиться Вікторова мама.

Від якогось часу його захопила робота з відео. Тож спільно з уже згаданою Ґалою Козютинською вони співзаснували "WHAT IF creative", де знімали документальні фільми, відеосюжети, комерційні та музичні відеокліпи. Одним із найпомітніших їхніх проєктів стала документалка "Хранителі кодів", де йдеться про переосмислення архітектурного стилю "гуцульська сецесія" та спадку Івана Левинського, архітектора, підприємця, педагога.

З початком повномасштабного вторгнення Віктор незагайно пішов до військкомату. Та хоч закінчив військову кафедру, йому сказали чекати на дзвінок. Тим часом Ґала з Віктором спершу влаштували прихисток для переміщених людей, а згодом переорієнтували студію в креативну школу "WHAT IF", де було більше 13 різних курсів та понад 100 учнів, які навчалися безкоштовно. У жовтні 2022-го Віктору зателефонували з військкомату, а перед Новим роком урешті відправили на навчання.

Пані Ірена розповідає: "Син завжди хотів бути максимально ефективним. Ніколи не дивився на когось, робив усе, що від нього залежало. Перед навчанням пройшов курси такмеду й аеророзвідки. Одразу здружився з колегами по навчанню... На той час Віктор уже 5 років зовсім не їв м’яса, бо дуже шкодував і поважав усе живе, то ми йому привозили спершу вегетаріанську їжу. А потім їх почали відпускати на вихідні. 10 березня вже було розподілення, він як єдиний львів’янин усім усе показував, бо за характером був лідером, мав невідпорну харизму. Але наступного дня його забрали і відправили на злагодження до Сіверська. Ми постійно тримали з ним зв’язок, це для мене було дуже важливо, щодня листувалися в "Сигналі". Я надіслала йому оберіг — маленького лелеку, якого купила колись у Страсбурзі. Далі була Дружківка, знову навчання, яке вже проводив він. А тоді виявилося, що має виконувати обов’язки ротного, бо їхній демобілізується. Я дуже хвилювалася. Потім мені один із Вікторових побратимів сказав, мовляв, от ваш син ніби не був кадровим військовим, а дуже правильно все робив, грамотно. І Віктор сам мені казав: "Мамуль, хлопці мене так люблять, поважають, я на своєму місці зараз, нам усе вдасться, у мене все буде добре. Це ж, по суті, менеджмент, мій найскладніший проєкт. Мені здається, життя мене до чогось такого і готувало".

Ну а наступним Вікторовим завданням, вже у статусі ротного, стала участь у бойових діях у Бахмуті. Він повідомив про це маму, бо така була в них домовленість, хоч від самого слова "Бахмут" у пані Ірени стискалося серце. В один із днів зателефонував по відео — мовляв, усе ок, ми тут майже розкішно живемо. Вийшов з позицій, звісно ж, останнім. Його навідав давній приятель, якого Віктор планував забрати до себе в підрозділ, увечері хлопці навіть у лазню сходили. Наступного ж дня Віктор з іще трьома військовими поїхав забирати тіло загиблого побратима. Не мусив, але не міг інакше.

А там — дрони. І пряме влучання російської міни в авто...
Дніпро. Опізнання. Могила на Марсовому полі. І сріблястий лелека на хресті. Бо лелеки завжди повертаються додому. Навіть якщо на щиті.