Валентин Добрий: український пріоритет

"Хто хоче побачити смертельну небезпеку чи стрибати без парашута з гвинтокрила, тим до нас", — так у 2022 році представники Десантно-штурмових військ агітували йти до себе майбутніх воїнів. "З усього строю вийшов тільки Валік", — згадує письменник та видавець Володимир Шовкошитний.

Вони знайомі з часів Майдану. Добрий прийшов до Шовкошитного з вибитими пальцями. Як зʼясувалося, Валентин з іншими протестувальниками випадково натрапили на автобус беркутівців, які відпочивали всередині. Майданівці кинули їм коктейлі Молотова, а потім тікали. І гнали так, що повибивали пальці.

"Я сказав, що він добрий хлопчик, а він відповів, що справді Добрий, бо має таке прізвище", — згадує Шовкошитний. Він ставився до Валентина як до сина.

З часом знайомство переросло у плідну співпрацю у видавництві "Український пріоритет", що тривала вісім років.

***

"Український пріоритет" — сімейне видавництво, у якому йдеться радше про ідею, аніж про бізнес.

Якщо видавати книжки без друкарні, пояснює Шовкошитний, то заробітку, як правило, небагато: "Валікова робота, як і моя, була більше місійною. Йому подобалося творити проєкт із назвою "Український пріоритет". І не просто з такою назвою, а з місією простежити історію України".

Валентин Добрий зверстав більшість книжок "Українського пріоритету", що стали бестселерами видавництва. Наприклад, трилогія "Кров — свята" Володимира Шовкошитного — епічна сага про становлення України як нації, написана не як історичне дослідження, а як художній твір із героями та гострими сюжетами. Також серед робіт Доброго — історичні романи "Меч Арея" Івана Білика та "Олег — імператор русів" Леся Качковського, що допомагають читачам сформувати уявлення про період гунів та життя Русі.

Видавництво друкувало також історичні романи й дослідження про Україну, які руйнують багатолітні російські міфи. Зокрема, романи Леся Качковського про князів Русі, роботи про українсько-єврейську історію, Волинську трагедію, діяльність УПА. З початком повномасштабного вторгнення нової актуальності набули книжки про відносини України та Росії. Книжка "Руйнуймо міфи" Михайла Лукінюка, видана в 2014-му, про розвінчання "брехні російських імперців" стала хітом продажів. Її теж верстав Добрий.

Після верстки і редактури він займався розповсюдженням книжок. "Якщо в якомусь обласному центрі проводився книжковий фестиваль, то ми з ним там обов’язково були. І не тільки в обласних, а й у маленьких містечках", — розповідає Шовкошитний.

"Ми з ним читали майже кожну видану книжку", — веде далі видавець. У його спогадах Добрий читав найбільше у видавництві і подолав кілька сотень книг, кожна з яких відточувала його знання про власну країну. Одну з книжок, перевидання "Кров — свята", Володимир Шовкошитний присвятив Валентину.

**

Якось заступник директора видавництва Валентин Добрий прийшов в Український інститут книги. Приніс видання на конкурс для програми з бібліотечних закупівель. Яскравий, з довгим розпатланим волоссям, в туристичному одязі, який пахнув листям.

"Майже всі сприймали його дивним, але для мене він був дивовижним", — розповідає менеджерка інституту Лєда Космачевська.

Вона приймала документи від видавництв і готувала їх для участі в конкурсі. Згодом, уже не працюючи в інституті, Лєда допомогла Доброму виграти пів мільйона гривень на діяльність "Українського пріоритету". Валентин нетямився від радості.

Вони почали стежити одне за одним у соцмережах, а згодом чоловік запросив Лєду на день народження — у великий будинок на Русанівських садах, де він мешкав разом із музичним гуртом TOPOR ORCHESTRA. Це був іще один бік Валентинового життя.

Він не був музикантом, але був частиною спільноти. "Валік – людина вільного польоту", — згадує фронтмен гурту Сергій Топор і додає: "В цій тусівці в нас постійно були філософські, жартівливі вечори, постійно крутився київський бомонд".

Окрім участі у вечірках, Добрий рубав дрова, палив піч у будинку, допомагав музикантам з організацією турів. Знайти квитки чи спланувати подорож — звична справа для нього. Добрий сам об’їздив 42 країни, перетнув Екватор, побачив північне сяйво, двічі мандрував Африкою, відвідав водоспад Вікторія.

Одна з його мрій — піднятися на Кіліманджаро, найвищу гору Африки та найвищий поодинокий вулкан у світі. Він здійснив цю мрію наполовину і теж по-своєму: сказав у видавництві, що їде в Єгипет на заробітки, а сам подався автостопом на інший материк. Під час подорожі зробив фото на тлі гори. Піднятися на неї на той момент було не під силу фінансово.

Спонтанно податися на інший континент для Валентина було так само просто, як вирахувати масу бетонної плити. Крім того, він був кандидатом у майстри спорту з шахів і оперував безліччю фактів. А як чогось не знав, любив здогадуватися. На Лєдину пропозицію загуглити, завжди відповідав: "Так нецікаво".

"Якщо мене запитають, що я найбільше любила з ним робити, то я скажу, що сміятися. А потім досліджувати світ. У своїй голові він мав детальну мапу світу", — каже Лєда і жартома додає, що якби не ковід і закриті кордони, то, може б, і не зловила собі цього птаха в партнери.

**

Де б не був Валентин Добрий, фейсбуківський хештег до дописів із подорожей завжди залишався незмінним — "краще України все одно не знайду".

Воля — ось що було його найбільшою цінністю. І йшла вона пліч-о-пліч із відповідальністю.
Питання, що робити, коли почалася велика війна, для Валентина не стояло. Збираючи рюкзак на фронт, Добрий сказав Лєді: "Це перший реальний шанс, розумієш? Уперше за 300 років".

Валентин намагався мобілізуватися ще у 2014 році, однак через операцію на серці в дитинстві його визнали непридатним. На початку великої війни київські військкомати теж не хотіли брати добровольця і жартома відправляли його в Херсон, бо мав херсонську реєстрацію. Місто на той момент уже було окупованим.

У вересні 2022 року Добрий таки добився бажаного й долучився до Десантно-штурмових військ України. Він пройде вишкіл на Житомирщині, навчиться спускатися з гвинтокрила без парашута, по канату, й служитиме в найгарячіших точках фронту — Соледар, Бахмут і Часів Яр.

Коли Валентин збирався на фронт, Лєда подарувала йому прапор: "Тому що першим полізе на висоту вішати український прапор саме Валік".

Востаннє вони бачилися у вересні 2023 року в Петропавлівці. Це була особлива зустріч, згадує Лєда, - сповнена любові та ніжності. Згодом вона дізналася, що вагітна. "В ту ніч я нічого його не питала, бо ми все проговорили", — згадує Лєда. На щастя, вона встигла повідомити новину Валентину.

21 жовтня з Добрим зник зв’язок і ніколи не відновився. Партнерка впевнена: якби він був живий, то обов'язково знайшов би спосіб дати про себе знати.

За вісім місяців, 23 червня 2024 року, народилася Радослава — "мамина радість, татова слава".

Валентин Добрий, позивний Док, рішення у своєму житті приймав так, ніби кожне з них — останнє. За таким же принципом виконував своє останнє завдання на одному з найважчих напрямків фронту – в районі Бахмуту.

Валетина Доброго вважають зниклим безвіти. У пам’яті рідних, друзів і побратимів він завжди йшов уперед першим — з українським прапором у рюкзаку та з українським пріоритетом у серці.

Авторка: Тетяна Миронишена