Тривожне биття українського серця Харкова

Владика Ігор Ісіченко

Останні два дні мені постійно пригадуються епізоди з передвоєнних репортажів із нашого краю, де впевнені в собі літні харків’янки зверхньо-іронічно реагували на питання журналіста:

– Та про що Ви говорите? Яка війна? З ким? Із Росією? Не смішіть!

Бо й справді, для абсолютної більшости земляків ще тиждень тому чутки про аґресію Росії здавалися абсурдом. Адже виховувалися вони на російській культурі, послугувалися переважно або й виключно російською мовою, не відчували жодних цивілізаційних бар’єрів із Росією, де мало не в усіх харків’ян вистачає родичів і друзів.

Вони не уявляли причин для конфлікту. Ну а Донбас – здавалося, ніби це десь далеко. Від тамтешньої війни комфортно було сховатися в світі повсякденности: квартира, машина, робота, діти, онуки, можливо, - бізнес… А конфлікт можна пояснити непорозуміннями еліт.

І ось раптом абсурд виявився реальністю.

Уже шостий день ми живемо під ритмічний акомпанемент вибухів, перші з яких пролунали на світанку 24 лютого. Вже загинули десятки мирних жителів. Сотні поранених.

Аґресор, зневірившись у спробах подолати збройний опір українців, заходився нищити їхні домівки, вбивати жінок і дітей.

Може, й справді кремлівські стратеги в полоні власних псевдоісторичних ілюзій уявляли Харків "російським містом", яке чекає на "визволителів"? Та тут вони й прорахувалися. Бо ще в минулому столітті один із знакових харківських (російськомовних!) поетів, Борис Чичибабін, писав про рідне місто: "Город с русским языком, украинским сердцем".

Правда, за останні роки російської мови в Харкові помітно поменшало. І все ж вона продовжує домінувати. При цьому, однак, мовна атмосфера аж ніяк не відображає світоглядного клімату.

Харків від свого заснування пишався своїми свободами.

Його перші поселенці прийшли з Наддніпрянської України в Дикий степ, аби перетворити цілинні землі на Слобожанщину – край "слобід", тобто вільних поселень, об’єднаних у козацькі полки.

На Слобожанщині розкрився талант унікального філософа Григорія Сковороди. Тут у ХІХ ст. зароджувався український романтизм і пов’язаний із ним патріотичний рух.

А на початку ХХ ст. з Харкова вперше пролунало гасло "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна". Навіть під більшовицькою окупацією Харків став центром українського авангардного мистецтва в 1920-і рр.

Волелюбний Харків завжди плекав (може, часом приховано від стороннього ока) свою українськість.

Патріотизм тут особливий, не декларативний, доволі аполітичний. До політичної демагогії в більшости людей стійкий імунітет.

Харківський патріотизм можна було б сформулювати фразою: "Не заважайте мені жити, як мені хочеться".

Однак "жити, як хочеться" раптом стало неможливо. Вироблений роками ритм життя зруйновано. За хлібом, водою, ліками треба стояти в довжелезних чергах, наражаючись на небезпеку обстрілів. Вночі не поспиш під вогнем "Градів".

Втеча на захід змушує прирікати себе на невідомість, коли кидаєш усе, чим донедавна так дорожив. А як не плакати дитині за залишеною в обстрілюваній квартирі улюбленою кішкою?

Важко усвідомити, скільки трагедій прийшло в ці дні в родини. Не тільки в ті, які зазнали втрат або поранень – про них годі й говорити.

Вмить втрачена квартира, на яку роками відкладалися гроші. Знищене майно. Спалена автівка. Погляньмо на ці особисті трагедії зблизька, а не з відстані політичних стратегій – і відчуймо розпач скривджених.

Розпач і гнів. Гнів, який змиває напускну байдужість. У цьому праведному гніві українське серце Харкова б’ється все чутніше з кожним вибухом ворожих ракет.