Діти війни

171
Роздрукувати
Махно Василь
Махно Василь
Поет, прозаїк, есеїст, перекладач
Діти війни

Василь Махно

Над моїм містом Тернополем, в якому я мешкав до 2000 року, пролунало кілька попереджень про повітряну небезпеку.

Я можу тільки собі уявити як сонні й перелякані люди поспішно вискакували з теплих – поки що – квартир і бігли до бомбосховищ. Вірніше ні, не до бомбосховищ, а до підвалів своїх багатоповерхових будинків. Не знаю скільки бомбосховищ взагалі існує в місті, а підвали – поруч.

Головне встигнути добігти.

Я уявив собі сімдесятисемирічну маму, в якої артитрині проблеми з колінами. Вона від якогось часу ходить з палицею, налягаючи на неї обома руками. "Як вона – подумалося – може встигнути добігти до першого поверху? І що це за час, що вона, у похилому віці повинна ховатися по якихось підвалах, в яких мешканці зберігають свої продуктові запаси?"

Кілька років тому, перебуваючи в Україні я почув розмову двох дівчаток, що гралися в дворі. Їм було більше десяти-дванадцяти років. Це було після Майдану, але військове протистояння України з ДНР та ЛНР тривало. Гинули українські бійці, гинули цивільні. Про це увесь час сповіщали телебачення і радіо. І-от, одна з цих дівчаток в один момент, звертаючись до іншої, запитала: "А ти знаєш, що ми – діти війни? ".

Я був настільки вражений цією дитячою дорослістю, що не міг від хвилювання опанувати себе, тобто від цього дитячого усвідомлення нової української реальності.

І от настав день 24 лютого, коли Росія, прикриваючись абсолютно брехливими пропагандистськими гаслами про якийсь ґеноцид російськомовного населення, про міфічну боротьбу з фашизмом і націоналізмом, повторючи, як мантру, ідею про єдиний народ, вирішила, що знайшла пояснення для своїх громадян та світового співтовариства щодо безпідставної агресії і виправдання нападу на Україну.

Не встигло закінчитися оголошення Путіним так званої військової спецоперації, а властиво повномаштабної війни, як з його наказу як верховного головнокамандуючого збройних сил Російської Федерації полетіли на мирні українські міста та села ракети та снаряди.

Того раннього ранку, думається мені, що не тільки Україна опинилася віч-на-віч із новою реальністю, а цілий світ прокинувся у добі нової реальності.

"То яка ця реальність?", – ставлю собі запитання, на яке хочеться відповісти максимально точно і стисло. Але спершу треба оправитися від шоку. І я починаю шукати по різних масмедійних сайтах повідомлення про перші хвилини та години ницого нападу.

Користуючись своїм географічним розсташуванням, захопивши Крим, утворивши квазідержави ДНР та ЛНР, підім’явши нелегітимного Лукашенка та, зберігши війська у Придністорв’ї, Росія, по суті, узяла Україну в своєрідне кільце.

Наступ, після ракетних ударів, міг розпочатися з будь-якого напрямку. Що і трапилося. На такому широкому фронті вести одночасно бойові дії буде важко. Нова реальність увійшла в дім кожної української родини, до тих, хто усвідомлює, що таке свобода і як потрібно її захищати.

Пам’ятаю, що після 1991 року, коли Україна проголосила свою незалежність, ми тішилися тим, що українці уникли кривавої бійні.

Ми спостерігали за подіями в колишній Юґославії і не могли вийти з дива, до яких трагічних наслідків приводить бажання одних націй панувати над іншими.

Наш східний сусід – Росія, яка наче б то ступила на шлях демократії, тоді у 1990-х, зустрілася з чисельними політичними та суспільними проблемами в межах своєї федерації. Здавалося, що усе йтиме таким мирним для нас українців шляхом, що у Росії й своїх проблем по горло. А викличні висловлювання їхніх правих чи лівих, які ніяк не полишали спостерігати за подіями в Україні, ми списували на залишки імперіального мислення та пострадянську ностальгію окремих російських політичних сил.

До цього хору облаштуванців нової Росії долучився і Олександр Солженіцин, нобелівський лауреат, який нещодавно тоді повернувся з вимушеної еміграції. Перечитайте його "Как нам обустроить Россию ", особливо розділ "Слово к украинцам и белорусам ", в якому він радить нам, українцям, не відділятися від Росії, там він перечислює Новоросію, Крим і Донбас, на території яких каже ніякої України не було. З тим можна, звісно, посперечатися, але не в цьому суть.

Суть в іншому – різноманітні доктрини містичного третього Риму і великої Росії, імперіальні амбіції, зухвале право визначати долю націй проступала не тільки в цьому опусі Солженіцина, але також багатьох російських філософів та письменників 19 століття.

Путінська Росія усе це ретельно проштудіювала. А проштудіювавши, вирішено було виправляти геополітичну катастрофу, як свого часу Путін сказав про розпад Радянського Союзу.

А що Україна? Їй не зовсім щастило на президентів та парламент, її східна і західна частини придивлялися одна одної, як наречені.

Багатомільйонний Донбас домінував під час чергового підрахунку голосів на виборах президента чи парламенту. Донбас був російськомовним і пострадянським з глибоким шлейфом криміналу 1990-тих. Після втечі корупціонера Януковича, після Майдану, коли нація переживала глибоку травму від розстрілів на київських вулицях, Росія вирішила, що настав її зоряний час – і пішло одне за одним Крим, Донецьк, Луганськ.

Кожен із українських президентів не дбав про військо, не проводив демаркації кордонів, не передбачав російської аґресії.

Янукович довів цей стан до абсурду, своїм маніпулюванням й невизначеністю. Своїм холуйським служінням Москві.

Ми усвідомили свої джерела, важливість української мови як живого національного організму, демократії як форми існування цивілізованого суспільства.

Українське суспільство оновилося, – це немає нічого спільного з націоналізмом, яким лякає полохливу Європу Путін.

Українці повернули свої погляди на захід, але східний сусід зробив усе, щоби ударити нас зненацька, коли Україна ще оплакувала своїх синів та дочок полеглих в мирний час на Майдані. Протягом восьми років Донбас і Луганськ, підтримуваний Московою, постійно кривавив як незаживаюча рана.

Коли пишу ці рядки інформаційні аґенства України та світу доносять тривожні вістки про продовження боїв. Гинуть наші військовики, гинуть мирні мешканці, Росія накинулася на Україну як лютий звір, бо без України її імперіальні амбіції неповні й недосконалі, вони прагнуть, щоби ми визнали спільну з ними історію, вони захлинаються від ненависті до українців, вони зламали усі нормативи міжнародного права і гадають, що їм це усе зійде з рук.

Трагічні часи переживає Україна. Хотів би помилитися, але, здається мені, що примара світової війни нависла над кожним домом не тільки в Україні.

Вичікування Заходу та НАТО може спричинити непоправні наслідки. Аґресора треба зупинити. Україна, стікаючи кров’ю, власне, перебуває на передньому рубежі.

Моя мама народилася при кінці Другої світової війни. Про війну чула лише від своїх батьків. Навряд чи вона замислювалася колись, що доживши до семидесятисеми років, змушена буде вночі, або ж під ранок в пітьмі, бо світло вмикати не радять, шукати свою палицю і сходити до підвалу. І, можливо, ті дві дівчиники, розмову яких я випадково підслухав – нині влилися в оборонну ріку українських добровольців. Бо діти війни – виростаючи – стають солдатами.

1 березня 2022
171
Теги: #Війна
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: