Слово на пошану Тетяни Пилипчук, лауреатки Премії імені Василя Стуса 2024 року

Український ПЕН публікує лавдацію Мирослави Барчук, журналістки, телеведучої, Віцепрезидентки Українського ПЕН і членкині журі Премії імені Василя Стуса. Лавдація була виголошена на честь культурної менеджерки і волонтерки, директорки Харківського літературного музею, дослідниці української літератури 1920-х – 1930-х років, яка стала цьогорічною лауреаткою відзнаки. Церемонія вручення Премії імені Василя Стуса-2024 відбулась 10 вересня у Києво-Могилянській Бізнес-Школі.

Шановне товариство!
Високоповажна Капітуло премії імені Василя Стуса!
Дорогі лауреати попередніх років!
Дорога Тетяно!

Своє слово я свідомо почну із цитування одного важливого листа Василя Стуса. І для того, аби сьогодні ще раз прозвучало його слово. І для того, аби нагадати, з чого ми з вами вийшли, з якого спустошеного, випаленого стану ми щоразу починали.

Це відомий лист Стуса до Андрія Малишка, датований 12 грудня 1962 року. Пише його 24-річний Василь Стус, який в цей час викладає українську мову на Донеччині:

"Дорогий Андріє Самійловичу!

Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу — коли Ви в змозі це зробити — зарадьте, будь ласка. Інколи, зосереджуючись на враженнях від навколишнього, на стрімкому процесі денаціоналізації… українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія…

…Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька… українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає…

У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживем.... Іноді виглядає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, … слабенькі нарікання, коли мусить бути г н і в, і г н і в, і г н і в!?

… Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження... Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею …? Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України.... Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства?...

…Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, … я вихований рідним духовним хлібом — "Жагою" Рильського, Вашим віршем "Батьківщино моя", тож скажіть, Поете, що робити?

Прошу — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра… Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний свій гріх перед землею, перед народом, перед історією".

Отже, це те, де ми були. Мине 30 років після цього листа, і у культурно випаленому Харкові, тому самому "четвертому Харкові" Шевельова, у сірому, русифікованому місті, де ще жива "підрадянська слимаковість з її ерзацами", про яку говорив Шевельов, на вулиці Фрунзе, засновується Харківський Літмузей.

Літмузей, який стане культурною віссю Харкова, стрижнем для харківської української спільноти. Стане точкою Опору проти шовінізму і асиміляції, про які писав Стус у листі до Малишка.

Серед людей, які почали ще тоді збирати архіви, формувати колекцію, практично від початку була Тетяна Пилипчук, яка вивчала в університеті російську філологію, але відкрила для себе літературу українського бароко, а також захопилась харківським літературним процесом 20-х років.

Понад 30 років команда Літмузею присвятить творенню і розвиткові інституції, яка, перш за все вивчатиме Розстріляне Відродження, а в ширшому сенсі запропонує українцям разом переосмислити персональну, історичну і культурну пам'ять.

Неможливо в короткому слові перелічити усіх культурнх явищ, які народитись у Літмузеї. Згадаю літературну групу неофутуризму "Червона фіра", до якої входив Сергій Жадан, вони народились саме тут, театр "Арабески", він теж виник саме у Літмузеі.

Харківський Літмузей стане інституцією, яка переозначить традиційне розуміння музею, перетворить його саме на спільноту, культурний центр, місце мистецьких експериментів, пошуку нової міської української ідентичності, місце часом дуже зухвалих подій і тусовок. Так чи інакше, це завжди було місце, де генерувались ідеї, де до молодих людей говорили новою зрозумілою їм мовою, де залучали до самостійності мислення. Тетяна Пилипчук завжди буда візіонеркою саме такої концепції музею.

Мені дуже подобається Тетянина думка про те, ЩО означає позбуватися провінційності: "Не відтворювати, а творити". Це те, що робив Літмузей багато років.

Нагадаю, що все це почалося тоді, коли Харків не був готовий до такої розмови, а гасла "Геть від Москви!" чи "Даєш Європу!" сприймалися як "екстремізм" і "бандерівщина". Це змінилося лише після 2014 року. Тоді ж, зусиллями Літмузею, вулицю Фрунзе перейменували на вулицю Дмитра Багалія, харківського історика. Саме Харківський Літмузей розповів місту, хто такий Дмитро Багалій і як він намагався врятувати українську історичну науку від більшовицького погрому. Повернення імені Багалія – це приклад того, як Літмузей розширявся у просторі Харкова. Пізніше це розширення втілиться у спільному проекті Літмузею і харківського художника Костянтина Зоркіна – "Власні назви" – виставці про повернення власної історії та імен. Потужним двигуном цього процесу була Тетяна Пилипчук.

Не можу не сказати про один з останніх фестивалів – "П’ятий Харків", який тривав після повномасштабного вторгнення, його проводили Тетяна Пилипчук, Сергій Жадан та культурна спільнота Харкова. Це власне втілення мрії Шевельова про П'ятий Харків, вільне, творче місто. Попри постійні обстріли, втрати і руйнування міста, Літмузей далі активно працює, опікується двома літературними резиденціями у Будинку "Слово" та квартирі Шевельова у "Саламандрі".

Тетяна Пилипчук є однією з ключових постатей цього культурного опору Харкова.

За рік до великої війни Вахтанґ Кебуладзе написав есей, який називався "Нестерпна повільність культури". Про те, що культура потребує довгого повільного плекання, на відміну від стрімкості руйнування. Культивуючи поле, ти ніколи точно не розумієш, який врожай ти отримаєш у майбутньому. Я часто згадую про дивовижний досвід харківської мистецької спільноти, яка відчувала ті самі сумніви щодо своїх зусиль, але в перші дні повномасштабного вторгнення отримала несподіваний плід. Ми сьогодні говоримо про символічні плоди роботи Літмузею. Але харківці розповідають, як оця мережа контактів всередині культурного середовища, у перші ж дні лютого 2022 року перетворилась на волонтерську мережу, яка відразу почала допомагати військовим, цивільному населенню, лікарням, фактично рятуючи місто. Ось так культура просто буквально допомогла рятувати Харків. Тетяна Пилипчук часто говорить про те, що у всіх, хто залишається сьогодні у Харкові, є спільне відчуття: "Від нас залежить, житиме Харків чи ні".

Є люди, які скромно, без зайвого галасу і шуму, роблять надзвичайно важливі речі, дають імпульс цілій спільноті, роками плекають культурне середовище міста, реалізують дуже важливі проекти й ініціативи. Такою людиною є Тетяна Пилипчук.

Існує відоме античне поняття genius loci – геній, дух місця. Цей невловимий, але відчутний дух Харківського міського середовища формує і втілює Тетяна Пилипчук. Цей дух виникає там, де Тетяна перетинається з Харковом.

Вітаю Тетяну з високою відзнакою і бажаю, щоб вічний і незламний дух Василя Стуса додавав сил і їй, у нашому вічному і нездоланному Харкову.