"Сила спільного простору". Передмова до збірки есеїв "Що дасть нам силу?"

479
Роздрукувати
Терен Тетяна
Терен Тетяна
Виконавча директорка
"Сила спільного простору". Передмова до збірки есеїв "Що дасть нам силу?"

У місяці, коли писалася ця книжка, ми часто почувалися безсилими. Життя в країні, де триває війна, іноді схоже на рух вузьким коридором. За кожні кілька кроків на вас може чекати наступна червона лінія, пошук відповідей на питання "свої чи чужі?", "правда чи чергова маніпуляція?" Всі ми живемо у стані постійної бойової готовності – вступити в суперечку, відстояти свою позицію, залучити когось на свій бік. "Не хвилюйся, вони на боці світла", – каже мені колега-журналіст, коли я раджуся, чи можна співпрацювати з котримсь із нових медіа. Так ми тепер кажемо – на боці світла чи на боці темряви, хоча розрізнити, де який бік, роздивитись, де проходить та дозволена межа компромісу й вибору меншого зла, – вкрай важко і виснажливо. Що за таких обставин може давати силу? Насамперед – наявність безпечного простору, у якому ви можете на якусь мить перевести подих і припинити боротьбу, натомість – отримати змогу поділитися своїми думками з людьми, які можуть їх не поділяти, але в яких із вами спільне відчуття ось того вододілу між світлом і темрявою.

Таким простором для обміну думками, переконаннями та спостереженнями для членів Українського ПЕН і запрошених нами до дискусії авторів стали щорічні проєкти есеїв, об’єднані спільною фокус-темою. З перспективи кількох років можна простежити, як щоразу кожна з тем ставала для нас, з одного боку, дзеркалом, яке допомагало наблизитися й зафіксувати знакові події, які проживали ми, наша країна, і світ. А водночас – як кожен есей допомагав нам піднятися над щоденним і проминальним, поставити і собі, і країні куди важливіші питання, які потім, наче кола на водному плесі від кинутого камінця, розходилися далі й далі вже без нашої участі – як теми окремих дискусій і телеефірів у різних містах.

2018 року ми розпочали будівництво цього спільного простору з теми "Мости замість стін: що об’єднує українців?", а за рік вирішили поміркувати над питанням, озвученим на початку ХХ століття Лесею Українкою в однойменному триптиху "Що дасть нам силу?". З осені 2019-го, коли ми оголосили нашу другу фокус-тему, й до осені 2020-го, коли ми взялися за упорядкування цієї книжки, запрошені нами автори – письменники, журналісти, культурологи, філософи, економісти, священнослужителі – написали двадцять п’ять есеїв на цю тему. Нові тексти з’являлися щотижня чи раз на два тижні в онлайн-виданні "Новое время" – і для тих, хто на них чекав і за ними стежив, кожна з публікацій ставала ніби зрізом прожитого й помисленого за певний період. Перечитуючи їх тепер у хронологічній послідовності, чіпляюся за окремі факти й думки, спровоковані тодішніми подіями, і замислююся: яким був для нас цей рік? Що він у себе вмістив?

Озираючись назад, ніби прокручуєш стрічку новин у зворотному напрямку і пригадуєш, як загальне тло цього часу, нашу політичну невизначеність і відчуття зниклого ґрунту під ногами, коли не знаєш, куди і з якими цілями рухається країна, а з нею й ти сам. Пригадуєш загальну розгубленість і глобальне відчуття загроженості, принесені пандемією, яка розірвала наші звичні людські, міжкультурні й міждержавні зв’язки. Але куди гостріші зарубини в пам’яті знаходиш, згадуючи звільнених та переданих іншій країні обвинувачених у справі про розстріли на Майдані (і десь тоді ж – обличчя адвокатки родин героїв Небесної Сотні Євгенії Закревської, яка оголосила голодування через саботаж необхідних для розслідування законодавчих змін). Також пригадуєш нерозкриті справи про напади на громадських активістів і волонтерів, зокрема бачиш перед собою фото Артема Мірошниченка з Бахмута – поліція назвала його смерть випадковістю, а рідні й друзі – відплатою за проукраїнську позицію і українську мову. Весь цей час через свою позицію перебували в ув’язненні українські бранці Кремля у Криму та Росії, серед яких переважна більшість – кримські татари. І тут іще одна світлина в архіві пам’яті – трирічного хлопчика Муси, сина політв’язня Руслана Сулейманова, якого знайшли мертвим у зливній ямі біля його будинку в Криму. І те ж саме питання без відповіді – випадковість чи помста за позицію? І на завершення цього року – страшна смерть ветерана нинішньої війни Миколи Микитенка, який підпалив себе на Майдані Незалежності в Києві на знак протесту проти політики української влади на Донбасі.

Безсилля, звісно, – отруйне відчуття, добре, що цього року серед наших новин вистачало для нього й антидотів. Пригадується відразу фото з Олегом Сенцовим, який обіймає доньку на київському летовищі – після п’яти років російської тюрми. І вже пізніша пряма відеотрансляція, у якій раптом на весь екран з’явилося обличчя нашого колеги – журналіста й письменника Станіслава Асєєва, що два з половиною роки провів у полоні в одному з найстрашніших місць сучасної Європи – таборі "Ізоляція" в окупованому Донецьку. Й усміхнене обличчя ще одного нашого колеги, Миколи Семени, коли він вийшов із потяга в Києві – після двох із половиною років умовного ув’язнення та дворічної заборони на професійну діяльність у Криму. Пригадуються і всі акції солідарності, які організовували українські митці від початку протестів у Білорусі. І найсвіжіші спогади про звільнення нацгвардійця Віталія Марківа, бездоказово засудженого італійським судом до двадцяти чотирьох років ув’язнення, і рішенння вже українського – Дарницького – суду заборонити книжку "Справа Василя Стуса" Вахтанґа Кіпіані. Остання новина стала прикладом того, як нібито поразка може стати великою перемогою (і здорового глузду, і справедливості, і нашої пам’яті), адже тисячі українців виступили на підтримку і видання, і автора, і поета. Як не згадати тут про ще одного натхненника нашої фокус-теми – Вацлава Гавела з його есеєм "Сила безсилих", у якому чеський політик, дисидент і письменник і сьогодні промовляє нам актуальну істину: правда з уст однієї людини може зруйнувати найміцнішу систему.

Так чи інакше, відлуння цих подій, що позбавляли нас сил, і тих, що нам їх додавали, звучало в наших есеях протягом року. Водночас кожен автор намагався знайти власну відповідь на питання, де ми можемо знаходити сили під час війни, зневіри, неправди, популізму, глобальної кризи. Коли ж усі написані есеї "переплелися" на сторінках цієї книжки, стало помітно, як вони перегукуються між собою, підхоплюють раніше озвучену думку, перекидають одне одному м’яча на цьому спільному полі пошуку відповідей і рішень.

"Формування громадянського суспільства, яке відбувається в нас зараз, схоже на прорізання зубів – болюче, травматичне, зі сльозами й безсоннями, але неминуче як етап повноцінного розвитку", – написала в першому есеї для нашого проєкту Наталка Сняданко. Ще одне задокументоване свідчення емоційного вигоряння, постійного, за словами Наталки, перебування на емоційній гойдалці поміж "зрадою" і "перемогою". Силу в цій ситуації, переконана письменниця, нам може дати просте усвідомлення, що ніщо й ніхто не бувають ідеальними, тому треба перестати вимагати цього від себе, від своєї країни й почати "рухатися вперед, але у своєму темпі". Про зниклу точку опори розмірковує у своєму тексті й Борис Херсон­ ський, який констатує, що жертвами депресії нині стали не лише окремі люди, а й ціле суспільство, у якого для цього, як ми бачили вище, чимало приводів. Де знайти силу? – запитує після такого діагнозу Херсонський. Сила в єдності, навіть якщо це єдність із меншістю. Сила в терпінні. І в тому, "щоб іти далі вибраним напрямком, незважаючи на перешкоди". "Але сила полягає також і в тому, щоб не боятися розділити з кимось свою слабкість", – додає Сергій Жадан. У його есеї звучать суголосні думки про відчуття загального спустошення, а водночас переконання, що всіх нас тримає присутність поруч тих, кому ми довіряємо, з ким маємо змогу говорити серйозно і відверто. Адже саме змістовні розмови, під час яких ми можемо висловити свою думку й бути почутими, мають силу змінювати не лише нас, а й суспільство, – веде далі цей важливий полілог у своєму тексті Ірина Славінська.

Шукаючи відповідь на питання, що дає нам силу, Андрій Любка ніби звертається до своїх колег, які долучилися до цієї дискусії, і нагадує їм про "бунт мас" і той розрив між лідерами думки й українським суспільством, до якого призвели вибори 2019 року. Любка говорить, що нам так чи інакше потрібно буде шукати майданчики для порозуміння і водночас – учитися стримувати власні емоції. "...Для нарощування внутрішньої сили нам пора вчитися розуміти, що є сотні кольорів і відтінків, а не лише чорно-білий", – додає свою думку до цієї розмови Степан Процюк. Використовувати ширшу оптику й бути інтелектуально відваж- нішими закликає колег і Остап Сливинський. У своєму програмовому есеї "Як перетворити слабкість на силу?" він звертає увагу на те, що в сучасній українській літературі майже відсутні яскраві антигерої. У творах наших письменників багато перемог і звитяг, натомість майже немає українців, які помилялися чи були винуватцями злочинів. Наше намагання не розповідати повної правди про самих себе призводить того, що саме в ці місця, "де ми мовчимо", б’ють найболючіше. Сливинський говорить про нагальну потребу побачити й назвати свої слабкості: "без цього наша оповідь про себе залишається гостро неадекватною щодо дійсності, як минулої, так і теперішньої". Тож наша сила почнеться тоді, коли ми визнаємо власні помилки і приймемо реальну картину світу, – ніби підсумовує цю розмову Олеся Яремчук.

У наше минуле у своєму есеї зазирає Ві­ талій Пономарьов, нагадуючи, як формувалась Україна з її переказами, традиціями, цінностями, культурою, її місцями сили й місцями пам’яті. Важливо "оновлювати" теперішнє минулим і "перекидати" його в майбутнє, наголошує Пономарьов. Саме на "майбутньому, якого ще не існує" пропонує зосередитися у своєму есеї Катерина Ботанова. На її думку, сьогодні ми є свідками браку візіонерства з боку інтелектуалів, які дедалі частіше переходять у критиканство й нарікання. Але без цієї візії ми не зможемо рухатися вперед, і силу на цьому шляху нам може дати наша уява, яка допоможе вимислити нове безпечне майбутнє. У ньому, зокрема, нашою силою будуть відповідальність і дотримання прав та свобод, нагадує у своєму тексті Лариса Денисенко, а також наша здатність виживати, попри все, й водночас наш шлях до модернізації, вважає Валерій Пекар. А можливо, як пропонує Ірина Старовойт, накреслити нове майбутнє ми зможемо завдяки новому досвіду, новій пандемійній реальності з її знаками й застережними прапорцями, які не дозволять нам піти руйнівним шляхом і допоможуть знайти нову норму.

Питання пошуку нової суспільної норми хвилює багатьох авторів цієї книжки. Микола Рябчук бачить її у взаємодопозі, адже "зусилля не додаються, а множаться у тих спільнотах, де домінує взаємодовіра". Саме тому, на його думку, для нинішньої України особливо важливою є роль об’єднань і громадських організацій, без яких не може розвиватися демократична держава. Силу в довірі та емпатії вбачає і Вікторія Амеліна, яка вважає, що їх брак – корінь багатьох наших проблем, від кумівства до бідності. "Найкраще, що можемо, – бути одне одному надійними людьми, – висновує авторка. – Бути собі надійними людьми. Такими, як під час Революції Гідності. Бо гідність – це власне довіра до себе, та, яку найбільше маємо боятися зруйнувати". Революція Гідності, Майдан 2004 року й роки ув’язнення в радянських таборах стали ілюстраціями в есеї Мирослава Мариновича, які нагадують нам про силу правди, жертви й любові. "Коли входимо у резонанс із цим визначальним ціннісним полем, – пише Маринович, – тоді вливається в нас нечувана енергія, як-от на наших світлих майданах. Тоді й виростають у нас – у кожної людини зокрема й народу загалом – великі крила, яким під силу здолати злощасне тяжіння історії". Приклад шістдесятників, які знали, що вони мають іти своїм шляхом "незалежно від того, чим усе завершиться", сила духу Василя Стуса і Євгена Сверстюка, – ось що допомагає не втрачати сили Мирославі Барчук.

Борис Ґудзяк переводить наш полілог на ще інший рівень. У своєму есеї він нагадує про силу слабких, "які зосередилися не на плеканні зовнішньої міці, а на розбудові внутрішнього". Владика Борис пише про головну матрицю нашого життя – стосунки, а також про силу вдячності, яка проявляється і у взаєминах, і в нашій соладірності, і у співпраці. Такою внутрішньою міццю в есеї Маріанни Кіяновської постає "закорінення" – точне слово на позначення певності – у своїй ідентичності, країні, обраному шляхові; певності, яку повсякчас розхитує наше вгрузання у віртуальний світ, наше бажання постійних переміщень, зміни "картинки", що призводить до появи людини без властивостей. Сила дуже тісно пов’язана з нашою слабкістю, переконаний Володимир Рафєєнко, і додає, що ми почуваємося сильними тоді, коли перемагаємо власну слабкість, долаємо дані нам природою обмеження й можливості. Про силу, яка народжується в кожному з нас під час боротьби й бажання рухатися далі, попри всі перешкоди, пише у своєму есеї і Анд­ рій Курков, метафорично називаючи людину єдиним perpetuum mobile, який працює. Ще далі у своїх пошуках іде Тарас Прохасько: біологічна освіта дає йому віру, що сила закладена в наших клітинах від народження, тож наше завдання – відчувати ці вібрації в собі й уміти їх налаштовувати на вібрації світу. Ми маємо, говорить Прохасько, вчитися співзвучності й розуміти, що наш світ побудований за принципом спільної гри.

У цьому хорі сильних голосів не могла не прозвучати – як нагадування, як приклад дієвої щоденної практики – думка Ярослава Гри­ цака про силу наших щоденних зусиль і малих порцій добра, здатних, мов вірус, підточувати вороже тіло. "Я називаю це філософією цинічного оптимізму, – пише Грицак. – Її головний постулат: кінець світу неминучий – але ми маємо робити все, щоб він стався ще не за нашого життя". Про силу малих кроків нагадує у своєму есеї також Ія Ківа, пропонуючи замінити питання "Що дасть нам силу?" на більш дієве і відповідальне – "Що ще я можу зробити?". Й одразу пропонує відповідь: "Посадіть дуб. Бажано – біля свого будинку, але спершу – у власному серці".

Кожна із запропонованих авторами цієї книжки відповідей на питання "Що дасть нам силу?" може стати для нас дороговказом, мотиваційним зразком, настановою, рецептом чи ключем. Цю збірку можна по-різному "відімкнути": ви можете читати один есей кожного дня чи тижня, щоб зіставляти прочитане з тим, що ми проживаємо тепер, і щоразу переконуватися в повторюваності, циклічності – історії й питань, на які ми шукаємо відповіді. Якщо ж ви матимете кілька годин, щоби прочитати усі ці есеї нараз, будьте готові до того, що іноді у вас перехоплюватиме подих – від точності оцінок, од відвертості, від готовності визнати свої помилки й поразки, а водночас – від затятості, від віри в тих, хто поруч, довіри до тих, хто не спиняється. Од гострого відчуття Батьківщини, як точно означив цей стан герой есею Зої Казанжи. Часом це відчуття вміщує в себе зневіру, апатію, злість і роздратування. Але в найважчий момент саме воно дає нам усім шанс на друге дихання.

Листопад 2020 року

23 грудня 2020
479
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: