Лист до Олега. Передмова до збірки оповідань "Жизня"

60
Роздрукувати
Терен Тетяна
Терен Тетяна
Виконавча директорка
Лист до Олега. Передмова до збірки оповідань "Жизня"

Улітку й восени 2018-го до нас повернулися відчуття чотирирічної давнини — коли так само щогодинно перевірялися новини й опускалися руки від неможливості щось змінити і на щось вплинути. Ще у травні український кінорежисер і письменник Олег Сенцов, який уже третій рік перебував у російській в’язниці, оголосив безстрокове голодування. Тоді ще здавалося, що звільнення Олега й інших українських політв’язнів у Росії — це питання, яке може швидко вирішитися, бо перемовини ведуться, бо про Олега говорять на всіх найбільших світових політичних майданчиках і культурних подіях. Тривога та безнадія почнуть підкрадатися на початку серпня, коли адвокат Сенцова повідомив про різке погіршення стану здоров’я Олега. Направду все це здавалося абсолютним абсурдом у світі, який нібито вже давно засудив нелюдські злочини тоталітарних режимів, але ось у ХХІ столітті у російській тюрмі повільно згасає життя митця, що відмовився визнати незаконну анексію своєї рідної землі й прийняти громадянство іншої країни, — і жодне верховенство закону, жодні європейські суди, жодні впливові політики, під петиціями до яких ми так настирливо збирали в ті місяці підписи, не можуть це зупинити.

Улітку почалася глобальна ініціатива Міжнародного ПЕН зі збору листів на підтримку Олега. Вони надходили з різних країн і континентів, у них звучали і заклики триматися, і слова захоплення, і молитви. "Дякую вам за те, що ви підтримуєте загальногуманістичні цінності й відстоюєте права людини", — писав Мейбл Карлос з Іспанії. "З мого вікна видно шматочок неба у хмарах, з-за яких пробивається сонце. Хочеться обійняти вас і дати часточку своїх сил. Зробити цього я не можу, але можу поділитися нашим літом", — писала Люба з Канади. "Ви зараз для дуже багатьох людей є маяком, і справа, напевно, не в геройстві, а в розумінні цінності й сенсу життя", — писала Наталя з України. І ще сотні голосів із Британії, Данії, Америки, Аргентини, Нової Зеландії, Росії, Швеції... Ніхто з авторів тих листів не знав, чи вони дійдуть до адресата, можливо, навіть була більша ймовірність, що не дійдуть — десь тоді з’явилася інформація, що Олег перестав отримувати кореспонденцію через цензора, який її попередньо читав. Але люди продовжували писати листи і виходити на акції протесту.

Тоді ж, у серпні, на сотий день голодування Олега, біля посольств Росії в різних країнах відбулися пікети на підтримку Сенцова. На акції в Києві ми читали листи до Олега, сподіваючись, що колись він їх обов’язково отримає, і, звичайно, "Автобіографію" та "Заповіт" — схоже, без цих оповідань не обходилася жодна подія на його підтримку. З моменту першої появи цієї книжки із простою назвою

"Рассказы" тексти із неї звучали російською, українською, англійською, польською, чеською, французькою, німецькою — відомі й невідомі люди в різних країнах світу читали на відео Олегові оповідання, щоби розповісти світу його історію, щоби світ запам’ятав це ім’я і промовляв його за кожної нагоди, яка могла б допомогти його звільненню. Зрештою, якщо ви дійсно хочете не просто дізнатися про головні життєві вибори Сенцова, мотивацію його вчинків, а й зрозуміти їх, я би радила вам насамперед прочитати ці перші Олегові тексти, в яких він згадує, аналізує своє минуле і накреслює ту життєву карту, з якої й починається так добре відома нам історія.

Історія російськомовного хлопця із Криму, який народився 1976 року в Сімферополі й устиг побачити і відчути, що таке радянська система — з рутиною, одноманітністю та вдаванням замість буття. Олег був одним із найкращих учнів у класі, але відмовився перескладати "четвірки" в атестаті, аби отримати медаль. Потому пішов навчатися на маркетолога, згодом захопився кіберспортом і відкрив власний комп’ютерний клуб. Як і головний герой його першого фільму "Гамер", презентованого 2011 року, Олег цілком присвячував себе кіберспорту — і став неодноразовим переможцем українських турнірів та учасником закордонних змагань. Усе змінило кіно: після виходу "Гамера" Олег закрив свій комп’ютерний клуб і вирішив далі розвиватися як кінорежисер. Зйомки його другої стрічки, "Носоріг", про дітей 90-х, перервала революція — Сенцов поїхав до Києва, де став одним із активістів Автомайдану. А коли розпочалася анексія Криму, Олег розвозив продукти заблокованим українським військовим.

Подальшу хронологію життя Олега Сенцова ретельно задокументував російський режисер Аскольд Куров у фільмі "Процес". Федеральна служба безпеки Російської Федерації заарештувала Сенцова у травні 2014 року через підозру в тероризмі та належності до "Правого сектора". Під час одного із судових засідань у Москві Сенцов розповів, що 20-річний термін ув’язнення був названий йому першого ж дня після затримання — ще до слідства і суду, хоча обидва ці слова, як покажуть наступні події, варто брати в лапки. І приналежність до "Правого сектора", і участь у диверсійно-терористичній групі були спростовані. Під час розгляду справи стало відомо, що учасники цієї "групи", які свідчили проти Олега, зробили це під тиском. Сам Сенцов на суді не визнавав свою провину, говорив, що був і лишається українцем і не підтримує анексію Криму. "Я — не кріпосний, і мене не можна передати разом із землею", — заявив Олег. Було очевидно, що його справа вже не схожа на десятки інших, так само очевидно політичних. Олег Сенцов був потрібен тоталітарній машині, щоб показати: система нікого не омине — і не зупинить ні відоме ім’я, ні заступництво найвпливовіших людей світу. Ще абсурдніше це виглядало тому, що Олег — уродженець Криму і російськомовний, а саме носіїв цієї мови нібито й захищала Росія, розв’язавши війну в Україні.

Попри всі докази того, що справа Сенцова — сфабрикована, 25 серпня 2015 року Північно-Кавказький окружний воєнний суд виніс вирок, відомий Олегові від початку, — 20 років позбавлення волі в колонії суворого режиму. "Суд окупантів не може бути справедливим за визначенням", — сказав Олег у своєму виступі на суді, який поширили всі провідні медіа світу. Маючи останній шанс на публічне висловлення, Сенцов звернувся до тієї третини росіян, яка все розуміє, але боїться. "Найбільший гріх на Землі — боягузтво, — сказав він з-за ґрат. — Я не знаю, чого варті твої переконання, якщо ти не можеш за них постраждати або померти".

Ці слова стали пророчими, бо, розуміючи, що він більше не має інструментів, аби бути почутим, у травні 2018 року Сенцов починає безстрокове голодування, при цьому вимагаючи не свого звільнення, а звільнення всіх українських політв’язнів у Росії. Голодування Олега тривало 145 днів. "От аби більше пожити молодим, повноцінним, життям, — написав Олег в оповіданні "Заповіт", — отримувати від нього багато задоволення і дарувати його іншим, ходити або краще бігати, спати ночами чи не спати — і щоб усе це вирішував я сам, а не мій організм укупі з моїм лікарем". І це — ще одне пророче місце в Олеговій книжці. Не дозволяти комусь іншому ухвалювати рішення за нього — це обіцяне собі самому правило змусило Сенцова припинити голодування в той момент, коли керівництво колонії вирішило перевести його на штучне годування. "145 днів боротьби, мінус 20 кілограмів ваги, плюс надірваний організм, але ціль так і не досягнута", — написав Олег у своєму листі в жовтні 2018 року.

У цих словах я чую голос Олегового героя Льоші із "Гамера", який говорить, що найважливіше — ставити ціль та досягати, і який потім не міг прийняти і пробачити собі друге місце на чемпіонаті світу з кіберспорту. Але ще чіткіше я чую голос героя й оповідача з його першої прозової збірки, яка тепер, на прохання Олега, виходить під назвою "Жизня" і — нарешті! — звучить українською мовою. Всім, хто досі не знайшов відповіді на запитання, чому Олег допомагав українським військовим у Криму, чому не визнав свою провину, чому відкрито говорив про розв’язану Росією війну в Україні, чому розпочав голодування і не просив про помилування, обов’язково слід прочитати його автобіографічні оповідання: саме в них Олег Сенцов пояснює, що його сформувало.

"Усе життя я хотів бути як всі, але в мене не виходило. Усе життя я був сам-один і якось збоку", — пише він в оповіданні "Школа". Саме з радянської школи, в якій панували зубріння і "тягучі й в’язкі, мов смола, уроки", і почнеться його шлях протесту. Натоді це були суперечки з учителями, тому що Олег ніколи не любив людей, які вдають із себе розумніших, ніж є, бо не розумів, як це — читати книжку тільки для того, щоб правильно відповісти на запитання в підручнику. "До школи я все-таки ходив не марно, вона мене дечому таки навчила, — додає автор. — Не обчислювати трикутники — мені це ні до чого. Я навчився в ній ніколи не здаватися й не розмінюватися. Не здаватися. Не розмінюватися. А ще — зовсім не обов’язково прагнути бути як усі". І це намагання за будь-яких обставин не вдавати, а залишатися самим собою, продовжиться й згодом — коли Олег "забив" на навчання в університеті, побачивши, що й тут студенти вдають, що навчаються, а викладачі — що навчають, і коли не погодився на офісну рутину з 9-ї до 18-ї.

Перша Олегова книжка — це і пригадування дитячих провин, і переоцінка свого минулого, і виведення нової системи координат, в якій Сенцов розставляє найважливіші для нього цінності й принципи, що їх обіцяє більше ніколи не порушити. Ці тексти оприявлюють автора в період важливих внутрішніх змін, коли він прагне зрозуміти, хто він і яким шляхом піде далі. "Хочу знімати кіно. Мене знову переповнює, а папір не такий виразний, як кіноплівка", — пише Олег наприкінці своєї "Автобіографії". "Я вже років 30 дивлюся кіно — час рухатися далі", — завершує Сенцов, і ось це "далі" — найболісніший момент у "Жизні".

Президент Росії неодноразово заявляв, що Сенцов був засуджений не за його творчу позицію. Але російський суд перервав шлях Олега як митця, перервав на самому початку, коли тільки вийшов перший фільм і були написані перші тексти. І навіть якщо, переборюючи обставини, Сенцов нині пише нові оповідання в колонії та курує на відстані процес зйомок фільму за своєю п’єсою, — це не та творчість, якої він прагнув, яка його переповнювала в той час, коли з’явився перший досвід і відчуття власного шляху.

Але я повернуся до цілі, якої, як написав Олег, він так і не досягнув. Нагадаю, що, розпочавши голодування, Сенцов заприсягнувся не припиняти його доти, доки Росія не звільнить усіх українських політв’язнів. Цього не сталося, та натомість була досягнута інша мета — Сенцов навчив нас говорити і пам’ятати не лише про окремих людей, які стали заручниками Кремля, а про всіх ув’язнених і полонених у Росії й на окупованих територіях України. Сенцов зробив своє ім’я символом, за яким — на кожній акції, в кожному листі та навіть на врученні йому в грудні 2018 року Премії Європейського парламенту імені Андрія Сахарова "За свободу думки" — тепер завжди стоять не лише сам Олег, а й ті кілька сотень українців, що, як і він, не змогли бути "як усі".

І коли я думаю про цілі, яких досягнув Сенцов, і про перемоги, яких ніхто не зможе його позбавити, я думаю передусім про те, що він — будучи за ґратами, не маючи змоги на повен голос говорити зі світом — навчив нас консолідуватися і раз по раз повторювати цей головний урок Майдану: ми значно сильніші, коли — разом. Зрештою, глобальна ініціатива #SaveOlegSentsov була започаткована у травні 2018 року тими людьми, які свого часу координували кампанію "Євромайдан SOS" і знають, як це — нібито не мати жодних ресурсів для досягнення своїх цілей, та водночас мати підтримку всього світу — людей, готових долучитися і взяти на себе відповідальність.

Я би хотіла, щоб колись з’явилася книжка про тих активістів, що координували цю ініціативу і підтримали в різних країнах світу. Я би хотіла, щоб ми почули їхні історії й дізналися, як Олег Сенцов змінив їхнє життя. Дізналися історію правозахисниці Олександри, яка, навчаючись у Стенфордському університеті, зрозуміла, що не може працювати в затишній бібліотеці, дискутувати із професорами й жити в безпечній країні за тисячі кілометрів від дому в той час, коли українці стають жертвами російського "правосуддя". Справа Олега спонукала Олександру повернутися і започаткувати глобальну ініціативу #SaveOlegSentsov. Я би хотіла, щоб ми почули історію чотирирічного хлопчика Федора з Києва, який на момент участі у своїй першій правозахисній акції ще не вмів читати, але вже малював плакати з написом #SaveOlegSentsov. Його батьки вважали, що їхній син обов’язково має знати про долю Олега й інших українських політв’язнів у Росії, оскільки його прапрадіда 1943-го розстріляла за націоналізм радянська влада, а прадід пройшов через німецькі концтабори. Я би хотіла, щоб ми відкрили для себе історію письменниці Аліси Ганієвої з Москви, яка приєдналася до ініціативи через сором за свою країну. "Олег Сенцов — це в певному сенсі наша совість", — каже Аліса. Боротьба Олега допомогла зібрати в Росії групу небайдужих людей, які готові сказати системі "Ні!". Також я би хотіла, щоб усі ми знали історію Товариства підтримки України в Ризі, наймолодшій учасниці якого 14 років, а найстаршій — 87. Їхні акції на підтримку Олега Сенцова об’єднали в Латвії не лише українців, а й латишів, білорусів і росіян. Кожна з цих історій і є запереченням Олегових слів про не досяг- нуту ціль, бо ж ось вона — у долях людей, яких він об’єднав і навчив, за словами активіста Ігоря із Лозанни, "високо ставити планку".

Зрештою, і ця книжка — це так само результат об’єднаних зусиль "Видавництва Старого Лева", Українського ПЕН, Міжнародного фонду "Відродження" та ще десятків наших колег і Олегових друзів, закордонних видавців і перекладачів, які з появою цієї ідеї — допомогти книжці Сенцова зазвучати іншими мовами — відразу ж підхопили і втілили в життя. І як результат — завдяки долученню всіх цих людей уже нинішнього року "Жизня" з’явиться в перекладі не лише українською, а й англійською, польською та німецькою мовами.

У фільмі Аскольда Курова є один дуже щемкий момент — коли перед початком суду адвокат Дмитро Дінзе показує Олегові його першу, щойно видану збірку оповідань. Сенцов радісно усміхається, але суддя не дозволяє йому потримати книжку, тому все, що йому лишається, — запитати про наклад і кількість сторінок. Дінзе дивиться у вихідні відомості й додає те, що так важливо почути Олегові там, у російському суді: "Видано в Україні"...

У ті найстрашніші миті літа й осені 2018-го часом здавалося, що зробити нічого неможливо, бо ж були вже сотні людей біля російських посольств у різних країнах світу, бо ж ми вже підписали тисячі листівок російському президентові, бо ж ми вже зверталися до очільників Франції й Німеччини, бо ж ми вже поширили петицію до Білого дому, і навіть коли нашій країні закрили доступ до сайту, учасники ініціативи #SaveOlegSentsov за одну ніч зібрали необхідну кількість підписів, залучивши українців за кордоном... Але навіть коли здавалося, що жодних інструментів тиску і впливу більше немає, ми говорили: пишіть листи. Олегові Сенцову й усім тим, за кого він боровся і був готовий пожертвувати життям. Адже найгірше, чого він ніколи не міг собі простити, — це мовчання тоді, коли когось намагаються принизити. І завдяки Олегові "я вже знаю напевно, що ніколи не мовчатиму й надалі", – хочеться пообіцяти собі услід за героєм "Жизні".

 

19 вересня 2019
60
Теги: #FreeSentsov
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: