Що дасть нам силу

749
Роздрукувати
Барчук Мирослава
Барчук Мирослава
Віцепрезидентка
Що дасть нам силу

Іноді не так просто окреслити і чи навіть вчасно помітити те, що дає нам сили.

Це речі надто різного масштабу, щоб якось узагальнити їх чи систематизувати за якимись мірками. Іноді помічаєш їх боковим зором, іноді усвідомлюєш уже постфактум за багато років, а часом вони так і залишаються невловимими.

Але все ж є у мене два залізні правила, які допомагають мені не втрачати сили і не впадати в розпач.

По-перше, натренована звичка бачити все в довгостроковій перспективі. Замість того, щоб сприймати поразки, хвороби росту і навіть катастрофи як кінець історії.

От наприклад, я не дуже добре відчуваю своє суспільство. Здається, Мамардашвілі належить метафора, що народ – це книжкова шафа із загубленим ключем. Для мене це саме так. Іноді з жахом, іноді із захопленням, іноді зі злістю я спостерігаю за його проявами. Щоразу – просто буквально щоразу – не приймаю його вибору. Але завжди тримаю в голові, що час мого покоління, з нашими трьома Майданами, падінням імперії, 23-ма роками імітації Незалежності, державних інститутів, культури, страшної плати за це кров’ю тисяч людей і втратою територій – все це лише спалах, короткий фрагмент довгого шляху. І це далеко не кінець історії. І ось саме ця довга перспектива щоразу вирівнює мені оптику.

Ця оптика дозволяє здалеку побачити історичне місце кожної події і кожної особистості. Стає цілком очевидно, де в довгому історичному вимірі, скажімо, Стус, а де – Медведчук. Незалежно від того, хто саме в цей момент у парламенті чи на борту приватного джету Фалькон-900, а хто в могилі на табірному цвинтарі Чусовського району Пермської області або на Байковому. І чий знищений "Птах душі" буде вічним попри всіх тюремних наглядачів, слідчих і "адвокатів".

Мені важливо відчувати зв'язок між усіма епізодами. Наприклад, на Майдан, де ми, студенти, голодували восени 1990 під час Революції на граніті, протестуючи проти підписання союзного договору, восени 2004 ми привели своїх дітей у помаранчевих шапках і куртках. А восени 2013 вже наші діти в колонах Києво-Могилянської академії закликали на Майдані "Київ – вставай! Україна – це Європа!" І це теж іще далеко не кінець історії.

Друга річ, яка рятує від відчуття безсилля і вражає мене – сила духу людей. У суспільстві із цінностями виживання з цим не просто. Навіть помічати не завжди виходить, вже не кажучи про те, щоб цінувати таких людей чи будувати свій історичний наратив навколо них. Світлана Алексієвич на зустрічі зі студентами Могилянки якось сказала, що ми звикли переступати через своїх мертвих і своїх героїв. В цих страшних словах є правда.

Євген Сверстюк розповідав мені, наскільки він був здивований і приголомшений тим, як шанобливо і з якими почестями зустрічали його на Заході наприкінці 1980-х. Його, дисидента, в’язня радянських таборів, який в той час після повернення із заслання працював столяром на Київській фабриці індпошиву № 2. Так само дивуються, наприклад, наші військові, які проходили лікування у США, що до них в аеропортах Нью-Йорка і Чикаго так часто підходили незнайомці й казали: "Thank you for your service". Просто реагуючи на військову форму. Для наших це незвично.

Це, теж, напевне, занадто широке узагальнення, ми теж дякуємо своїм, кажемо "Завдяки тобі" і прикладаємо руку до грудей. Але все ж таки розпізнання Вчинку нашому "втомленому від війни" суспільству часом дається тяжко.

У мене на столі лежить товстий тритомник видавництва "Дух і літера". 12-річне листування Євгена Сверстюка, який перебував у сибірському таборі № 36 с.Кучино, а потім на засланні в Бурятії і його дружини Валерії Андрієвської, психолога, яка жила у Києві. Понад 600 листів! Ці листи – моє найсильніше враження останнього часу. Одна з історій про колосальну внутрішню силу людей.

1973 рік. Країною пройшовся каток арештів інтелігенції. Роздавлено морально або фізично ув’язнено практично все живе. Сверстюк отримує вирок "за систематичне виготовлення, зберігання та розповсюдження антирадянських наклепницьких матеріалів, які порочать радянський державний та суспільний лад": 7 років позбавлення волі у таборах суворого режиму iз подальшим засланням на 5 років.

В цей час йому 46 років, його дружині Валерії 35. Вона знає, що він сидітиме 12 років. І коли він вийде, їй буде 47, а йому – 58. У них є єдина можливість близькості – листи. Які, окрім них двох, щоразу вичитує третій – цензор.

"Не кожна людина буває на рівні своєї долі", – це слова Сверстюка. Нас часом коробить від пафосу і знецінених слів і понять. Але лише тоді, коли за ними нічого не стоїть. У грудні 1978 року, коли Сверстюка прийняли до ПЕН-клубу, він пише з зони листа до президента міжнародного ПЕН: "Пробиваючись крізь лушпиння і намул мертвих слів, я переходжу той відтинок сізіфового шляху, який можна назвати доказуванням і виправдовуванням аксіом. Але щасливий той, кому подаровані терпіння – проти ерозії душі, проти аберації думок… Ми не можемо вдержатися на високій хвилі, не заплативши за це життям".

З якою гідністю він просить свою матір і дружину прийняти його вибір. І з якою гідністю і любов’ю дружина ділить з ним цю долю. З якою силою вони тримають одне одного в повноті і справжності життя, хоч і перебувають обоє у "великій зоні". Причому ця зона лишається лише у якихось побутових дрібницях, її у Листуванні ніби й нема. А є багато літератури, обговорення Чеслава Мілоша, Гоголя, Канта, Рембо, Франка і Достоєвського. Переклади Рільке і Кіплінга, цитати з Екзюпері. Є багато духу Києва 1970-1980. Валерія, яка читає французькою Сімону де Бувуар у метро, описує свої враження від фортепіанного концерту у Філармонії або шурхотить осіннім листям у Гідропарку. Їх листування вражаюче цілісний, інтелектуальної і духовної сили текст.

Колись у середині 2000-х ми ішли з паном Євгеном Михайлівською площею і я розповідала йому, як мені, студентці, у 1989 році потрапила до рук його нелегальна стаття "З приводу процесу над Погружальським" 1965 року про підпал україніки в Центральнiй науковiй бiблiотецi. Яке сильне враження вона справила на нас, як ми передруковували її, розповсюджували на курсі і між знайомими. (Ось тут теж треба сказали про часову перспективу. 25 років статті Сверстюка. Чверть століття. І за чверть століття вона знову спрацьовує). Тоді я сказала Євгену Олександровичу, що мене завжди вражало, що і він, і Стус, і Марченко, й ті повстанці, хто до останнього трималися в криївках УПА, фактично ішли на загибель, усвідомлюючи, що не буде навіть свідків їхньої героїчної смерті. Що, імовірно, ніхто навіть не згадає про їхні страждання в мороку і мертвечині СССР. І тоді він мені з пам’яті процитував Вацлава Гавела, автора "Сили Безсилих", що надія – це не переконання, що щось добре завершиться, а впевненість: те, що ти робиш – має сенс – незалежно від того, чим все завершиться.

І ось у часи безсилля чи розгубленості, я часто згадую і спираюсь на ці слова Гавела, які вперше процитував мені Євген Сверстюк. Те, що ти робиш – має сенс. Незалежно від того, чим все завершиться.

"Що дасть нам силу?" – спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти і вчені – міркують про те, де шукати силу, аби рухатись до мети. Всі тексти шукайте за тегом #Що дасть нам силу?

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

21 листопада 2019
749
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: