Сергій Миронов. Історія, що живе

Спершу двері треба добряче відмити від бруду та плісняви – підготувати перед тим, як почнеться процес приведення їх до ладу. Наступним кроком – зняти фарбу, якою в різний час протягом останнього сторіччя покривали дерев’яні панелі. Та перед тим, як дістатися їхньої автентичної структури, двері за допомогою будівельного фена доведеться звільнити від десятка шарів грубої фарби – здебільшого радянської олійної. Річ у тім, що кожен новий шар накладали поверх попереднього без очищення та шліфування – таким чином поступово зникали фігурні елементи парадних дверей кінця XIX – початку XX сторіччя. Зберегти ці об’ємні візерунки коштує неабияких фізичних зусиль та витривалості реставратора – під час полірування в хід іде наждачний папір. Після того – аби захистити від руйнування структуру – на дерев’яні дошки наносять антисептик. Затим – ґрунтівку для надійного зчеплення і кілька шарів атмосферостійкої фарби.

Саме за таким алгоритмом у київському візерунку протягом 2020-2022-го року оживали вхідні двері споруд, зведених іще до радянської окупації України. Реставрував старовину краєзнавець, історик, письменник Сергій Миронов. Він не був професійним реставратором – вчився цієї справи через відео та статті в інтернеті, з книжок, розпитував фахівців. Практикувати реставрацію почав, бо не міг спокійно дивитись, як безповоротно зникають риси історичного обличчя Києва. "Історію треба берегти – вона страшенно крихка", – повторював Миронов.

Перші двері Сергій відреставрував в арці на вулиці Липинського біля столичного велотреку. Дізнався, що мешканці будинку номер 9 збираються їх закласти цеглою, і вирішив урятувати. "Принаймні спробуємо. Якщо зіпсуємо, то будемо знати, що це не наш шлях", – передає Сергієві слова Олександр Борович, його близький друг, військовий та голова ГО "Справжній Київ". Тож понад 30 годин роботи, власні фінансові вкладення в матеріали та інструменти – і з брудно-сірих двері стали червоними, а мешканці будинку передумали їх позбуватися. "Сергій встановив також автентичну ручку, номери квартир та дзвінки. Місце стало популярним – почали приходити люди, фотографуватися. Ми вирішили, що варто продовжувати", – каже Олександр.

Розповідав про свою волонтерську діяльність Миронов у блозі "Зникаючий Київ", який запустив разом з Олександром Боровичем. У блозі Сергій ще за кілька років до реставрування почав публікувати оповідання та довідки про історичні куточки столиці. Інстаграм-сторінка поступово набирала підписників, охочих вивчати минуле Києва та занурюватись у тексти краєзнавця.

"Сергій мав упізнаваний стиль – це часто відзначали його підписники. Окрім того, мій брат написав три книжки, в кожній події відбуваються в Києві і в кожній Київ – важливий персонаж. Міг працювати над оповіданнями без упину до ранку. Твори не були видані друком, – розповідає Варвара Оглобліна, сестра Миронова. – Усі свої тексти Сергій писав російською, тож ми плануємо згодом і Сергієві книжки, і дописи "Зникаючого Києва" перекласти українською та зробити фізичні видання".

Сергій створював історії не лише текстові, він організовував прогулянки містом. Спілкуючись із Неллі Чудною, кураторкою громадської організації "Справжній Київ", я кажу, що слідкувала за інстаграмом Миронова, а от на екскурсію так і не сходила. "Туди дуже важко було потрапити, – всміхається Неллі. – Охочих було безліч, і запис закривався вже за пів години після анонсу". Неллі додає, що Сергій міг захопитись – і прогулянка тривала не дві заплановані години, а п’ять. Люди не хотіли розходитися. Сергій показував старі фотографії, розповідав історії співмістян із минулого тисячоліття.

"Він оповідав здебільшого не про архітектурні особливості будинків, а про життя людей: тут зухвалі злодії пограбували багатія у його ж квартирі, а там мешкав столичний винахідник. Ось пляшечка з-під олії, якою користувались у 1890-х. А ось флакончик із-під парфумів, що був у вжитку в киянок на початку XX сторіччя. Історія оживала – ти ніби дивився кінострічку, і це захоплювало людей!" – розповідає колекціонер Павло Третьяков, Сергіїв друг.

Перед прогулянками Сергій попередньо прибирав особливо занедбані куточки Києва – наприклад, відчищав автентичну підлогу під’їздів. Реставрація інтер’єрів під’їздів цікавила Сергія не менше, ніж відновлення дверей, – зокрема з власної колекції старовинної плитки він планував "полагодити" автентичну підлогу у деяких столичних будівлях.

**

Парадні двері – те, чого щодня торкаються десятки, а то й сотні людських рук. Те, що є орієнтиром, стартом або кульмінацією подорожі, а отже – привертає увагу і може стати відправною точкою важливих змін. Бо насправді ж за дверима зберігається так багато цікавого: візерунки вікової кахельної плитки, рідкісні скляні стелі під’їздів, розписи на стінах. Все потребує збереження, кожен сантиметр несе свою історію, проте, щоб відкрити для себе приховані київські сюжети, треба торкнутися фасаду.

Ланцюгова реакція, яку запустив Миронов, спрацювала: кияни помітили, що елементи будинків, котрі вони звикли бачити у повільній руйнації, стають дуже гарними – таким чином люди й самі почали інакше ставитися до власних осель. Якщо на початку багато хто з жителів скептично та з пересторогою відгукувався про Сергієве волонтерство, то після перших вдалих реставрацій містяни почали долучатися до процесу особисто: хтось вкладався в матеріали, давав доступ до електричних розеток або пригощав кавою. Сусіди почали просити Миронова "врятувати" вхідні конструкції і їхніх будівель. Багато волонтерів прийшло з підписників "Зникаючого Києва".

Та на цьому Сергій не спинявся – він прагнув об’єднати зусилля небайдужих киян у збереженні історичної спадщини. Так 2021 року з’явилася громадська організація "Справжній Київ". Наразі вона об'єднує понад 600 активістів, котрі продовжують справу Миронова.

**

Сергій став на захист України з перших днів повномасштабної війни – як доброволець долучився до ТрО ЗСУ у 241 бригаду, 243 батальйон, 3 роту і був призначений на посаду головного сержанта, який виконує обов’язки командира взводу. У жовтні 2022-го направлений у зону бойових дій під Бахмут. 11 листопада його взвод отримав завдання піти в дорозвідку.

"Це було вкрай небезпечно, територія прострілювалась, – розповідає Варвара Оглобліна. – Мій брат узяв на себе відповідальність за рішення йти самостійно, щоб зберегти життя людей". Ще троє побратимів вирушили з Мироновим. Уже повертаючись, вони потрапили під авіаобстріл. Сергій та ще один військовий дістали поранення, несумісні з життям. Миронов помер 16 листопада у лікарні в Дніпрі.

Варвара розповідає, що брат був надпринциповим. Коли наприкінці лютого рідні просили ще подумати щодо добровольчої служби, сказав, що це його рішення і воно не обговорюється. "Людина-позиція. Коли чув розмови про те, що, можливо, йому варто перевестись у більш безпечне місце, відрізав: "А хто має піти в небезпечне замість мене?"".

Знання іноземних мов та звичка дізнаватися про все, що цікавить, до найдрібніших деталей, стали в пригоді Сергію у війську – він вишукував та замовляв найкраще обладнання для своїх побратимів. Друг Олександр із сестрою Варварою також припускають, що Сергій продав частину своїх колекцій, аби придбати необхідне спорядження для фронту.

Під час служби Миронов і далі ділився у блозі своїми спостереженнями та відчуттями, писав про війну, про Київ, про історичні будівлі, про травень, який так любив, про свого золотистого ретривера – найкращого друга на прізвисько My Heart. Або просто Май.

"Це була якась абсолютно зворушлива любов", – усміхається Варвара. Май навчався в кінологічній школі, знав усі команди. Коли пес хворів, Сергій сидів із ним під час крапельниць. А вже у вересні 2021-го, коли Май не міг ходити, по кілька разів на день виносив його на руках у двір з квартири, що на п’ятому поверсі будинку, без ліфта.

"Велике почуття все ще живе в мені, – писав Сергій у "Зникаючому Києві" про свого дорогого супутника у невтомно-безкінечних мандрівках столицею, коли Мая не стало. – Відчуття вдячності за роки, котрі ми були разом. За всі чудові спогади і, мабуть, найкращі моменти в моєму житті. За тепло, котре він мені дарував, і за хутро, котре він мені трусив. За пісок на лапах та голосне плямкання. За ранкові прогулянки та вечірні моціони. За знайомства, що відбулись завдяки йому. Я так любив його, мого ретривера на ім’я My Heart…"

**

Будинок номер 2 на вулиці Нагірній тоне у зелені дерев. Двері та вікна відчинені навстіж – прозоро-рожеві фіранки тріпоче червневий вітерець. Сьогодні тут відкривається "Салон Рам" – виставка старих фоторамок з колекції Павла Третьякова. Біля будинку та всередині десятки людей – волонтери громадської організації "Справжній Київ" та відвідувачі виставки. Новоприбулим пропонують прогулятися будинком та послухати історію оселі, зведеної у 1909 році. Проходжу з усіма углиб дому – в одній з кімнат величезне фото усміхненого Сергія Миронова.

Він дуже любив цей будинок, мріяв відреставрувати, знав власника – винахідника Миколу Тумаркіна. "Кілька років тому ми прийшли сюди ввечері. Раптом побачили, що за зачиненими ставнями запалили світло. Ми дивилися на будівлю, вгадували, який всередині може бути інтер’єр, меблі, – розповідає Павло Третьяков. – Потім двері відчинив Микола Валеріанович та запросив нас усередину. Ми з Сергієм роти повідкривали від побаченої автентики: дубові креденси, рідкісна холодильна шафа початку XX ст, дореволюційні видання книжок".

Зараз будинок за згодою власників відновлюють волонтери створеного Сергієм "Справжнього Києва". Зокрема після російського ракетного обстрілу навесні 2024 року ворожі уламки пошкодили фрамугу дверей та вікна.

Сторічна садиба також є фізичним простором громадської організації, де регулярно проводять освітні, культурні заходи. Люди гуртуються через групу в соцмережах, організовують толоки, щоб разом зберігати культурну спадщину Києва.

Все відбувається саме так, як про це мріяв Сергій.

"Коли приходимо в будинки, де Миронов проводив реставрацію кілька років тому, мешканці досі про нього пам’ятають, – говорить Неллі Чудна. – Я сама з Донецька, познайомилась із Сергієм на одній з організованих ним прогулянок. Моя любов до Києва – багато в чому саме завдяки йому. Сергій Миронов мав унікальну здатність об’єднувати людей навколо себе та справи, у яку вірив".