Володимир Рафєєнко: “Головні вчителі письменницької майстерності – власні помилки і прочитані книжки”

Опубліковано: 03.02.2020,  Переглядів: 593

2014 року, з початком війни на Донбасі, донецькому прозаїку та поету Володимиру Рафєєнку довелося переїхати на Київщину. До цього він писав свої твори російською й видавався (з 1995 року) й здобув визнання також переважно в Росії. Жахи війни й її впливу на внутрішній світ людей письменник описав уже в першому ж створеному в нових умовах романі – “Долготе дней”. В оригіналі – російською – твір вийшов у видавництві “Фабула” 2017-го року. Тоді ж в українському перекладі (Маріанни Кіяновської) під назвою “Довгі часи” його видало “Видавництво Старого Лева”. Володимир Рафєєнко отримав за цей роман Вишеградську літературну премію Східного партнерства й номінувався на Шевченківську премію.

А потім – здивував новиною, що вчить українську мову, щоб написати нею наступний роман. За власним зізнанням, живучи в Донецьку, Володимир українською зовсім не спілкувався. Роман “Мондеґрін”, який видала корпорація Meridian Czernowitz, був справжньою книжковою інтригою минулого року. Літературна спільнота дуже тепло сприйняла твір, а дехто з колег-письменників навіть назвав його професійним подвигом – адже світ знає не так багато прикладів, коли зрілі письменники раптом змінювали мову письма.

Про досвід опанування мови, якою не говориш, але слухав в дитинстві казки, про роль критиків та головні прочитані книжки Володимира Рафєєнка – у новій розмові для серії #PEN_interview.

У школі читав кілометри фантастики

Коли у ваше життя прийшло читання? Які ваші перші читацькі спогади?

Якщо я правильно пригадую, то перші літературні тексти, що прийшли в моє життя, як і у багатьох дітей, – це були казки, які мені читали мама та бабуся в дуже ранньому дитинстві. Але пам’ятаю чітко, що коли йшов до школи, то вже добре читав, і мати мною пишалася. Перший серйозний, не казковий, текст я прочитав випадково. Ми жили тоді в приватному секторі на околиці Донецька. Це був великий шахтарський район, а через дорогу перейдеш, – і вже степ: колгоспні поля починаються, річки, яри. 

Ми жили в маленькому будинку з невеликим подвір’ям. І ось там, у дров’яному сараї, я знайшов книжку без обкладинки і почав її читати. Значно пізніше з’ясувалося, що це була книга Миколи Чернишевського “Что делать?”. Він, цей Чернишевський, звичайно, травмував мою дитячу психіку. Розумієте, мені чомусь тоді здалося, що не можна дорослим казати про цю книжку. Щось там таке я вичитав про світ, про людей загалом і, звичайно, про самого себе, що здавалося цілком таємним, але не дуже добрим, цікавим, але забороненим. Я заховав книжку на горищі й аж до того моменту, коли ми почали вивчати Чернишевського в школі, це була моя велика таємниця.

У школі читав те ж, що й інші хлопці, зокрема, кілометри фантастики. Вдома була велика бібліотека британських та американських авторів у російських і українських перекладах. У шкільні ж роки я почав читати українською. 

На презентації “Мондеґріна” ви розповідали, що казка про Кобилячу голову найбільше вражала вас серед усіх, які розповідала бабуся. Цей образ є і в романі. Як, на вашу думку, на людей впливають ці, ще дочитацькі, враження?

Я думаю, що перші контакти зі світом уявного формують у нас структурні механізми розуміння реального світу й себе в ньому, котрі потім залишаються на все життя. Це особливий, дуже потаємний досвід, який у своїй найважливішій частині, звичайно, не реєструється на раціональному рівні, але нікуди і ніколи не зникає, продовжуючи визначати наші інтереси, в тому числі читацькі. 

Казка про Кобилячу голову супроводжувала мене всі ці роки. Моя бабуся знала багато казок, і не тільки українських, але, на мій погляд, саме “Кобиляча голова” була найвидатнішим персонажем її казкових містерій. Загадкова така фігура – ця голова. Чи-то має тіло, чи не має. Бабуся ще про неї з такою особливою загрозливою інтонацією розповідала: “Стукотить-грюкотить Кобиляча голова…”. Мені хотілося заховатися кудись від цієї голови, але куди ти заховаєшся від істоти, яка, по суті, не має тіла? Пригадую те відчуття: зима (влітку в бабусі було багато роботи і їй було не до казок), вітер, сніги за вікном, палає вогник місяця, що пливе десь там у морозному тумані, тріщать дрова чи вугілля в печі, я лежу під великою товстою ковдрою, у віконце зірки заглядають, бабуся поруч сидить і так серйозно-серйозно розповідає мені щось абсолютно прекрасне і небувале. 

“Перший серйозний, не казковий, текст я прочитав випадково. Це була книжка “Что делать?” Миколи Чернишевського”. Фото: Бартлбі і Компанія

У рамках курсу, який ви викладаєте, є заняття, присвячене казкам Ганса Крістіана Андерсена. Ви і досі повертаєтеся до казок і міфів, перечитуєте їх? 

Звісно. Андерсен на європейському ґрунті створив жанр авторської казки. Його жахливий і прекрасний світ прийшов до мене задовго до, скажімо, улюбленого Миколи Гоголя. Саме Андерсен почав формувати мої літературні вподобання, окрім того, я думаю, він суттєво і невблаганно вплинув узагалі на мій світогляд. Його казки дуже відмінні від народних. Це справжня література. Мене й досі дивує, що в нас їх читають дітям. Ані зрозуміти, ані пережити те, що там закладене, в дитячому віці неможливо.

“Книжки українських авторів приходили до мене в хаотичному порядку”

Знаю, на таке питання складно відповісти, але які прочитані книжки вважаєте знаковими для себе – і як для звичайного читача, і як для письменника?

Я професійний філолог, тому дуже багато читаю. Андерсен і Гоголь першими витворили світ моїх метафізичних шукань. Євангеліє прийшло значно пізніше. Всі в моїй родині, окрім бабусі, були атеїстами, тому у нас удома не було Біблії. Тож вперше я за неї взявся чи не в 30 років. Сам прийшов до церкви дуже непростим шляхом. Через потребу в певному надлишковому знанні – надлишковому відносно емпіричного. 

Важливі автори для мене також Мелвілл, Фолкнер, Достоєвський. Багато років поспіль я чи не кожні пів року перечитував романи та новели Фолкнера. Чомусь був просто закоханий в “Ідіота” Достоєвського. Ці книжки справді на мене вплинули, зрештою, як і Маркес із його “Ста роками самотності”, Роберт Пенн Уоррен з романом “Вся королівська рать”, Герман Гессе та Кнут Гамсун, деякі тексти яких я у свій час знав майже напам’ять. 

Коли я остаточно зрозумів, що нікуди не втечу від писання прози, мені, як не дивно, дуже допомогли п’єси Шекспіра. Вони задали якийсь особливий тон, інтонацію, остаточно сформували в мені тіло уяви – інструмент, без якого письменника просто немає. І ось, скажімо, Достоєвського я читати наразі просто не можу, а п’єси Шекспіра – це те, з чим я, мабуть, так і буду жити далі, весь час повертаючись до них, весь час намагаючись через них щось зрозуміти в довколишній реальності і в самому собі. 

Звичайно, є важливі для мене автори й в українській літературі. На жаль, мені її, як і мову, в школі викладали вкрай погано, і зовсім не викладали в університеті. Тож я все читав із власної волі, щось сам шукав і знаходив, щось радили знайомі.

Книжки українських авторів приходили до мене в хаотичному порядку. Я почав читати Домонтовича вже після того, як узявся перекладати російською тексти Жадана. Підмогильний, Хвильовий, Антонич прийшли в моє життя після Стуса. Андрухович і Римарук входили одночасно із Григорієм Сковородою. Бідося, коротше кажучи, а не освіта. Оскільки системи в цьому читанні ніколи не було і, по суті, я ще тільки вивчаю і мову, і літературу українську, досі іноді зі мною трапляються великі відкриття і дива. Зрештою, мабуть, це триватиме вже до самого кінця життя. Що в дитинстві не дали, самотужки береться важко.

З Маріанною Кіяновською на фестивалі “Місяць авторських читань у Львові”. Фото: Анастасія Іванова

Із сучасних українських поетів люблю тексти Олесі Мамчич, Івана Андрусяка (його “Троянда для Піночета” свого часу дуже “зайшла” мені), Галини Крук, Маріанни Кіяновської, Дмитра Лазуткіна, Люби Якимчук, Олега Коцарева і ще багатьох інших. Варто сказати, що українську поезію я читаю значно більше, ніж прозу.

Обов’язково знайомлюся з усім, що пише Андрій Бондар. Він має особливий тон у прозі і свою дуже близьку мені інтонацію світосприйняття. Щемливу, іронічну, трагічну і чесну. 

Але це не дуже вдячне заняття – намагатися згадати всіх. Все одно не згадаю, але хай вже не ображаються ті, кого не назвав.

А які книжки читали останнім часом?

Найбільше нещодавнє враження – новий роман Софії Андрухович “Амадока”, який ось-ось має вийти. Насправді великий і дуже цікавий текст. У певному сенсі, це буде роман-прецедент. Нічого подібного у нас я ще не читав. Винятково сильна книга.

На кілька тижнів мене вивів із рівноваги Сергій Жадан своєю п’єсою “Хлібне перемир’я” (цьогоріч її видасть Meridian Czernowitz.Ред.). Я Сергію вже написав і вам скажу: це таке висловлювання про війну, після якого Бертольт Брехт може трішки перепочити, разом, до речі, з Еженом Йонеску чи, скажімо, Семюелом Бекетом. Абсолютний реалізм у Жадана раптом обертається абсурдом, який не замикається на самому собі, а перетворюється в метафорі фіналу на живу метафізику життя, на усмішку вічності – жахливу, прекрасну, щемку і щиру. 

А загалом, як правило, постійно читаю і перечитую для своїх курсів тексти античних філософів, роботи Мамардашвілі й Бахтіна. З художніх текстів змушений майже напам’ять вчити все, що стосується змістового наповнення моїх курсів: певні п’єси Шекспіра, Софокла, Брехта, Стоппарда, Чехова, котрі ми зі студентами аналізуємо, а також прозу Селінджера, Андерсена, Буніна. 

Як постала ідея створити курси аналізу художньої літератури? Чому їх потребують звичайні читачі, не філологи?

Нас вчать читати, але не вчать розуміти літературу. Відкриття цього тотального нерозуміння буває болісним. Дорослій освіченій людині іноді важко визнати, що вона не здатна зрозуміти, що відбувається, наприклад, із Гамлетом. І це насправді нормально. Проте методологія розуміння, шлях відшуковування сенсів – доступні кожній притомній людині. Необов’язково бути науковцем чи філологом, щоб на раціональному рівні оцінити красу Шекспіра. 

До мене на курси приходять абсолютно різні за фахом, освітою, віком, естетичними вподобаннями люди. І практично всі вони після кількох занять починають розуміти те, чого раніше для них просто не існувало. І від того в них прокидається радість. Радість впізнавання і розуміння. Я не просто аналізую в присутності своїх студентів той чи інший твір, а насамперед навчаю їх інструментам мислення. Людина, яка прослухала хоча б один з моїх курсів, інакше ставиться до зустрічі з артефактами культури. Йдеться про радість свідомого перебування в культурі – це цікаво, це дуже красиво і корисно – як з точки зору пізнання світу, так і передовсім з точки зору пізнання самого себе.

Нещодавно в OTIUM Academy стартував мій курс про кіно “Кинематограф как реальность – анализ художественных фильмов”, який триватиме до березня. Навесні плануються набори на курси аналізу драматургії та творчого письма, а восени, можливо, аналізу прози.

“Щоб якось вижити в радянській армії, я почав писати казки для дорослих”

– А як ви самі вчилися писати?

Учителів письма, по суті, у мене не було. Зараз розумію, що на початку змушений був винаходити всім відомі велосипеди. Самотужки доводити собі, що Земля кругла і обертається довкола Сонця. Це був дуже довгий шлях. Часом здавалося, що нічого з того не вийде. Але зрештою, все це, мабуть, нормально. Адже найчастіше головні вчителі письменницької майстерності – власні помилки і прочитані книжки.

“Нас вчать читати, але не вчать розуміти літературу”. Фото: Олександр Чекменєв 

Ви рано почали писати?

Перші вірші написав років у п’ять, прозові тексти – у вісімнадцять-дев’ятнадцять. Я якраз служив у радянській армії – був військовим кінологом. Це був дуже стресовий досвід, дуже непростий період мого життя. І ось щоб якось вижити, я почав писати казки для дорослих. Щось із того пам’ятаю, але самих текстів не залишилося. Може, і на щастя.

В сучасній українській літературі є багато “ранніх пташок”, які потім припинили писати…

Думаю, що прозаїками стають років у тридцять п’ять-сорок. Для писання прози замало просто таланту чи навіть профільної освіти. Потрібен життєвий досвід, досвід перебування в часі й просторі. Інакше добра проза не народжується. За дуже і дуже незначними винятками, які тільки підтверджують загальне правило. 

Деякі письменники завжди вважають найкращою своєю книжкою останню і говорять, що їм важко читати свої ранні твори. А як у вас?

Це нормальне відчуття. Але не вважаю, що попередні мої книжки значно гірші за “Мондеґріна”. Правда, саме в ньому мені вдалося зробити те, чого намагався досягнути й раніше, але не виходило, – в технічному сенсі. 

Я завжди хотів створити структуру, наратив, логічний і поетичний, із правильними римуваннями сенсів усередині тексту, який зробить головною дійовою особою читача. Чи принаймні поставить його на одному рівні з автором. Зрештою, в “Мондеґріні” саме читач вирішує, що сталося. Не тому, що оповідач слабкий, а саме завдяки тому, що він потужний. 

Дивно, що ця наративна конструкція саме в цьому творі мені вдалася вперше: адже я змушений був вивчати українську мову протягом написання роману. Через це, звісно, мій останній роман для мене – найдорожчий. 

Як би ви охарактеризували сьогодні цей унікальний досвід опанування мови в дорослому віці – і не для спілкування, а для написання літературного твору? 

Мені було дуже складно. Працював зі словниками, слухав пісні, читав вірші, намагався розмовляти українською з друзями. Так потрохи опановував мову. Бувало, впадав у розпач, боявся, що не зможу рухатися вперед, та зрештою всі проблеми вирішувалися. Текст вів сам себе далі, і я в певний момент відчув, що роман існує як окрема від мене структура, здатна сама себе народжувати і завершувати. Як тільки з’явилося це розуміння, прийшло відчуття легкості й щастя. 

Що для вас важливіше на цьому етапі творчості – визнання колег чи звичайних читачів?

– Усе важливо. У випадку “Мондеґріна” мені, може, важливішою була все ж таки реакція професійного культурного середовища. Бо з мого боку це, звичайно, авантюра і виклик – написати роман українською. Тому для мене були дорогоцінними відгуки притомних критиків і письменників, людей, які розуміються на матеріалі. Але з іншого боку, не стільки критики і письменники, скільки саме пересічні читачі формують те культурне поле, в якому живе і, сподіваюся, буде далі жити мій “Мондеґрін”. 

Тим паче дивує ситуація з премією “Книга року ВВС”, журі якої не включило ваш роман у довгий список номінантів. Як ви це розцінюєте?

– Не хочу нічого говорити про це. Скажу лише, що всі книжки, які видавництво Meridian Czernowitz подало на премію разом з моєю, пройшли в довгий список. Не пройшов тільки мій роман.

Дуже часто наші письменники скаржаться, що їм бракує якісної критики. Ваші книжки (за винятком двох останніх) виходили в Росії. Там ситуація із фаховою критикою краща?

У нас дійсно немає інституту літературної критики, немає спеціалізованих часописів, автори яких могли б жити з того, що читають, перечитують, порівнюють, аналізують літературні твори. Є якась кількість професійних критиків, але для них це радше підробіток. Бракує культурних інституцій і майданчиків для обговорення, майже немає літературних премій і все це – велика проблема. Сподіваюся, вона з часом якось буде вирішуватися. Мені пощастило, що на “Мондеґрін” вийшло з десяток хороших, професійних і водночас доволі схвальних відгуків. 

“Довгі часи” читали деякі люди, що проживають і в ОРДЛО, і в Росії”

Яким було літературне середовище в Донецьку до війни? Що з ним сталося тепер?

Різним було це середовище. І поети, і прозаїки були. Більшість писала російською, але були й ті, які писали українською. Наразі майже всі відомі мені донецькі автори мешкають в інших містах України. Хтось у Києві та області, хтось у Вінниці, хтось у Львові. Є й ті, хто виїхав і пристосовується до життя в інших країнах. Про тих, хто залишився на окупованих територіях, майже нічого не знаю, а те, що знаю, не дуже втішне. 

Чи читають ваші останні романи в Росії? А на непідконтрольній частині Донбасу? 

“Довгі часи” читали і в ОРДЛО, і в Росії. Це я знаю точно. Але відгуків було дуже небагато. Я не думаю, що більшість росіян чи тих, хто проживає на окупованих територіях, стане читати мої тексти. І це їхнє право.

На вашу думку, українській літературній та культурній спільноті потрібно активніше вести діалог з окупованими територіями? Яким чином?

Я не знаю, що таке діалог культурної спільноти з окупованими територіями. Просто не можу його уявити. 

Що вже можете розповісти про вашу наступну книжку?

Майже нічого, хоча працюю над нею вже більше року. Це російськомовний текст, у якому я пробую взяти деякі шекспірівські сюжети й попрацювати з ними в площині сучасності. Плануючи цю роботу, я, мабуть, не врахував, що драматичну структуру події майже неможливо перекласти на прозаїчну. Не знаю наразі, чи вийде щось вартісне з цієї задумки. 

Але є сподівання, що все якось владнається, а окрім того, я вже маю ідеї наступних, в тому числі україномовних текстів.

Текст: Катерина Толокольнікова, спеціально для Українського ПЕН
Фото: Сторінка Володимира Рафєєнка у Facebook