Остання любов

Володимир Рафєєнко

Наші стіни не зруйнує ніхто, крім нас самих. Ніхто за нас не зробить крок назустріч іншому, ніхто не дасть надії і ніхто нам не допоможе

"Мости замість стін" – спільний проект Українського ПЕН та Нового Времени, у рамках якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти та науковці – розмірковують про те, що об’єднує українців. Всі тексти шукайте за тегом #мости замість стін

Десь цілком позасвідомо і внутрішньо я давно розмірковую про мости, які нам усім потрібні. Про непорозуміння, котре є головним нашим ворогом і болем. Але, з іншого боку, що я знаю про мости? Більше, мабуть, про стіни. Зі стінами в моєму житті складається якось більш чітко та конкретно. Скільки вже їх було і скільки ще буде – просто жодних сил немає на ці споруди, які так швидко і так майстерно будує наше суспільство між людьми; які ми самі будуємо тільки для того, щоб зберегти свою власну правду, щоб мати зовнішню огорожу від усього, що змушує нас змінюватися і змінювати світ. І, як це не гірко, саме до стін і звикаєш швидше за все, бо ти сам їх будуєш, вони тебе оточують, задають певний порядок думкам і життю, врешті-решт, саме вони і є в якомусь сенсі ти – жива істота, однією з нагальних потреб якої завжди залишається самоідентифікація, примусове і дуже часто вимушене самообмеження задля того, щоб, по-перше, відчути себе собою, а, по-друге, стати своїм для тих, котрі й становлять твоє родинне, регіональне, культурне, ідеологічне і всяке інше коло. Те саме коло, яке малював довкруж себе гоголівський Хома Брут, щоб залишитися живим.

Але чи не найголовніше в малюванні різноманітних кіл полягає в тому, кого ти вибрав як нечисту силу. Від кого повинні боронити тебе ці кола, ці стіни, чим у кожному окремому випадку викликане вперте бажання розмальовувати світ навколо себе кольорами любові й ненависті. Захищати й нападати, звинувачувати і виправдовуватися. Нам необхідно мати стіни, а якщо вони вже є, то вже тоді й бійниці, з яких зручно бити того, хто не ти.

Так є, так було, і так, мабуть, буде. І що б я не думав наразі про все це – що здатні змінити мої думки? Будування стін, як і будування мостів – одне з головних занять людини. І єдине, що я можу зробити, це розказати про себе. Бо що я знаю про інших? Майже нічого. Скоріше здогадуюся і в суцільній темряві життя тягнусь їм назустріч, скільки вистачає моїх сил.

У цьому році я написав перший свій роман українською мовою. Може, він вийде навесні, але я не про це. Хочу розказати, для чого і чому я, російськомовний письменник України, його написав. Мені здається, це має прямий стосунок до мостів і до стін, і ще до чогось іншого, що для мене є певною альтернативою всілякого зовнішнього, відносно моєї особистості, суспільного будівництва.

У липні 2014 я приїхав до Києва. У вересні почав писати новий роман російською, але в цей же час вирішив для себе, що колись напишу роман і українською. Чому я так вирішив, і звідкіля взялася така потреба?

Пам’ятаєте ці місяці напередодні війни? Цю московську істерію, цю нахабність?

З огляду на мій мовний стан того часу, це було дивне рішення, бо розмовляти українською я не міг зовсім, а при спробах хоч щось написати, навіть просто листа товаришу до міста Львова, виявлялося, що я не згадую потрібних слів, не знаю синтаксису, не відчуваю мови зовсім. Нібито не я захоплювався книгами Жадана і Андруховича, нібито не мені моя бабця все дитинство розказувала казки українською. Виявилася не те щоб дистанція, а суцільна прірва між здатністю читати і здатністю говорити. Слова не бажали в моїй голові складатися докупи. Виявилося, що читати українською – це одне, а писати й говорити – зовсім інша справа.

Але дві речі змусили мене поставити собі це карколомне завдання і рухатися до поставленої мети, незважаючи на різноманітні і цілком об’єктивні труднощі.

І перша з них – експлуатація російськими та проросійськими ЗМІ тези про потрібність захисту російськомовного населення в Україні. Пам’ятаєте ці місяці напередодні війни? Цю московську істерію, цю нахабність, із якою її впроваджували? А справа в тому, що я перед тим сорок п’ять років прожив у Донецьку, і мене ніколи ні від кого не треба було захищати. І якби не ті захисники, котрі прийшли незабаром, щоб зруйнувати моє життя і життя мільйонів таких, як я, так би й жив собі далі якось. Це була не просто брехня, це була брехня вишукано підла, яка робила мене одночасно і жертвою, і причиною війни. Бо почитавши і послухавши російські медіа, ставало ясно – якби не російськомовні українці, то Росія не почала б війни, і в моїй країні панував би й далі мир. Що, звісно, не так. Але ж я кажу про інше. Про власне гостре відчуття провини, сорому, жалю та безсилої люті.

І от, трішечки оговтавшись після переїзду, я зрозумів, що мені вкрай важливо зробити щось таке, що можливо було б протиставити, як цій тезі, так і всіляким спекуляціям на мовному питанні у принципі. Я ходив тоді Києвом, дивився навколо, намагався прилаштуватися до нових умов життя, звикав бути переселенцем, і все думав, що напишу цей роман. От, думав я, напишу роман українською – і багатьом стане зрозуміло: якщо я, немолодий уже письменник, який ніколи не говорив мовою, ніколи не вмів спілкуватися, ніколи не мав україномовного оточення, спромігся набути мову, та ще в таких умовах, в яких опинився після переїзду до Києва, то сутність усіх тез про необхідність захисту російськомовних в країні виявить свою абсолютно політичну заангажованість. Ну бо це ж не проблема – мова. І ніколи мова не була проблемою. Проблемою було порозумітися з іншим, але ж ми, перш за все, не здатні порозумітися з тими людьми, що говорять нашою рідною мовою. До чого тоді російськомовність чи україномовність, якщо нам важко просто бути людьми?

Друга річ, яка підсвідомо штовхала мене до роботи. Це впевненість деякої частки природно доброї, україномовної та ясноокої України, що на Донбасі живуть саме лохи, бидло, люди, які не здатні перебувати в культурі свідомо та професійно, свята впевненість, що люди Донбасу самі винні в тій біді, що їх спіткала. Мені боліло щоразу, коли я чув або читав роздуми на кшталт цих. А в певний час їх було дуже багато, чи, може, то мені кидалося в око все те, що змушувало мене в моїй власній країні почуватися людиною другого, або, може, навіть третього сорту. Кимось таким, що всім винен, що не має права бути собою, не має в цьому світі такого місця, в котрому всьому притомному оточенню ясно, що я не погана, по суті, людина, тільки немолода вже і вкрай знервована останніми подіями у європейському всесвіті.

Наразі я розумію, наскільки смішною була ця моя внутрішня впевненість. Нікого змінити література не може. Кожен розуміє тільки те, що в ньому є наразі. Нікого переконати ні в чому неможливо, тим більше художнім текстом, тим більше таким, що здатен написати саме я. Це ясно. І мій роман, яким би він уже не вийшов, – ознака і символ тільки моєї внутрішньої роботи, важких роздумів, відчаю, вини, болю, що жив і далі живе у моєму серці всі ці роки.

Але, коли я нарешті став працювати над текстом, все це, сказати чесно, відійшло від мене. Ще не перетнувши чверті обсягу, я відчув просто велику якусь тугу і радість української. І вона мене повела. Дуже багато працював із мовою, одночасно вивчаючи її, а оскільки заборонив собі писати російською, допоки не напишу українського роману, то вкладався у текст повністю. І незабаром, як пишуть у казках, мені вже не хотілося нікому нічого доводити. Не те щоб мені стало байдуже, ні, але сторонні сенси вже не турбували мене по-справжньому, головне відбувалося там, у тексті, з моїми героями. І вони лікували мене та знеболювали, давали надію, і врешті-решт сам текст став головною та єдиною метою самого себе.

Я писав і думав, що це чи не найкраща моя книжка за всі роки писання, найбільш прозора, тепла та лірична. Найбільш відкрита світові та сміху, болю та радості. Найменш з усіх моїх текстів спрямована на успіх. І, звичайно, нікого вона не змінить, нікого нічому й ніколи не навчить, і навіть якщо хтось із моїх ідеологічних опонентів її прочитає, то тільки для того, щоб підтвердити свої переконання та зміцнити власні стіни, побудовані його власним життям.

Наші стіни не зруйнує ніхто, крім нас самих. Ніхто за нас не зробить крок назустріч іншому, ніхто не дасть надії і ніхто нам не допоможе. Тільки кожен сам у собі, на своєму місці, у власному серці, тільки утримуючи в собі протилежні дискурси єдиної країни, роблячи з самого себе міст, який, може, й нікому не потрібен, що з цим вдієш, але хай він уже буде. От у моєму житті він наразі є і, допоки він є, цей маленький місточок, зроблений з моїх власних стін, принаймні я маю невеличкий шанс вийти за власне коло існування і побачити ту історію, що відбувається на наших очах, і в причетності до якої є і великий виклик, і великий шанс.

А мій текст, що ж. Він залишиться в моєму житті як щось незабутнє, що сталося зі мною в ці роки. Як остання любов, що іноді приходить до людини, котра пережила щонайменше дві третини свого життя і виходить на фінальний шлях, дуже самотній, нічний, незатишний, але в цьому березні всіяний тихими молочними зірками.