#PEN_TEN: Інтерв’ю з Володимиром Дібровою

Опубліковано: 27.12.2019,  Переглядів: 99

#PEN_TEN – це нова рубрика Українського ПЕН, в рамках якої наші члени – письменники, перекладачі, журналісти, видавці та науковці – відповідатимуть на десять запитань про свою професію, літературу і творчість.

Про правду та вигадку в літературі, про межу між творчістю й плагіатом та про вміння знаходити слова, які б почули у кожному куточку світу, – першим розповідає письменник, перекладач та літературознавець Володимир Діброва.

1. У чому, на вашу думку, найбільша відповідальність письменника / перекладача у наш час?

Письменники пишуть літературні твори, перекладачі відтворюють їх іншими мовами. В обох випадках це мусять бути бездоганні витвори мистецтва. Якість, глибина, естетична цінність цих творів – це єдине, за що їхні творці несуть відповідальність. Ані шляхетна громадська та політична діяльність письменників, ані їхні особисті чесноти не можуть бути виправданням, скажімо, для їхньої професійної недолугості. Гарний письменник може писати з огляду на кон’юнктуру, намагатися потрафити “низьким” смакам або, навпаки, – не дбати про “успіх” зараз і покладатися на визнання “нащадків”. Так само ані ерудиція автора, ані обрані ним жанри, теми та стилі самі по собі не визначають якості його творів. І в цьому “наш час” нічим не відрізняється від будь-якого іншого.

2. Чи може письменник у наш час лише писати книжки, не висловлюючи свою позицію з актуальних питань і не долучаючись до соціальних і правозахисних проектів?

На мою думку, літературна і громадська діяльність – це різні сфери життя творчої людини. Вони, безумовно, впливають одна на одну, але письменник не може базувати твори на своїх політичних поглядах. У нього інше завдання. Я сказав би, що ідеологія – це найбільший ворог митця. Він мусить “перетопити” свої ідеї в художні образи. Навіть якщо поштовхом до написання твору є якісь кривди, злочини чи негаразди (як це часто буває), письменник мусить поставитися до них як Деміург, який розуміє і любить усіх своїх персонажів. Гуманізуючи негідників, автор не “відбілює” їх, а приймає той світ, із якого він черпає матеріал для своїх творів. Ну, а як жива людина і свідомий громадянин, кожен із нас (і, мабуть, насамперед – літератори) зобов’язаний мати активну життєву позицію.

3. Чого в літературі має бути більше – правди чи вигадки?

Література – це не відбиток реальності, а окрема реальність, творцем якої є письменник. І її формула складається зі ста відсотків правди і ста відсотків вигадки. Як таке може бути? Ось лиш один аргумент. Варто вийти на вулицю та роззирнутися довкола – і ми побачимо, що земля – пласка і нерухома. Але якщо змінити перспективу, то стане ясно, що земля, по-перше, кругла, а, по-друге, весь час десь рухається. І таких прикладів – безліч.

4. Як на вашу творчість впливає місце вашого народження? Чи є таке поняття, як “письменницька ідентифікація”?

Географія, історія, соціальне походження, родина, освіта, обставини життя, оточення, друзі, повітря, яким ми дихаємо, – все це має значення. Ми все це носимо в собі. От тільки невідомо, коли і що з цього проб’ється на поверхню. Наприклад, американський поет Роберт Фрост народився в Каліфорнії, більшу частину життя провів на північному сході США, але його завжди “підкидало”, коли читачі та критики називали Фроста “співцем Нової Англії”. (Він – цілком справедливо – вважав, що його поезія є річчю універсальною.) Або Семюель Беккетт, який заради того, щоб позбутися своєї (“кельтської”) велемовності, перейшов з англійської мови на французьку й лише в такий спосіб знайшов, як висловити свою “ірландськість”.

Ясно, що кожен з нас (а особливо – письменники) має власну ідентичність, і навіть не одну. Ми, водночас, є чиїмось дітьми, людьми певної національності, громадянства, ми десь працюємо, виконуємо якісь соціальні функції, тобто в кожну хвилину свого життя ми себе “ідентифікуємо” з кимось або з чимось. Як було сказано в одному американському мультфільмі (“Супергерої” / The Incredibles): “Пам’ятай: твоя ідентичність – це твій найбільший скарб. Захищай її!”.

Зокрема, я ніколи не забуваю, що я народився на Донбасі, виріс у Києві, а зараз живу у США.

5. Як знайти слова, щоб промовляти у своїх текстах до українців у різних куточках країни?

Що й казати, гарно мати читачів у “різних куточках” країни, а ще краще – по всьому світу. Але для цього треба, щоб те, що ти пишеш, цікавило людей. Як цього досягти? Рецептів багато, але не всі вони “на мене шиті”. І це дуже часто доводить до розпачу. Заспокоює лише те, що люди завжди (щоправда, не скрізь і не відразу) бачать тебе “як облупленого” й здатні відрізнити підробку від чогось справжнього. От на цьому справжньому й треба зосередитися. Хоча, з іншого боку, як любив повторювати Тарас Шевченко, “аби були побрязкачі, то будуть і послухачі”.

6. Поштовхом до писання для багатьох письменників часто стають твори інших авторів. Де у творчості межа між натхненням і присвоєнням?

Англо-американському поету Т. С. Еліоту приписують фразу – “гарний поет позичає, великий поет краде”. Але парадокс полягає в тому, що, навіть “вкравши” щось, справжній митець робить із цього абсолютно унікальний твір мистецтва. Причиною такої “крадіжки” може бути суперечка з попередником або продовження висловленої ним думки, особливо якщо йдеться про якусь вічну або актуальну тему. Один мій знайомий художник, малюючи щось, часто ставив перед собою репродукцію, яка його “надихала” на власний твір. І що цікаво: те, що виходило з-під його “пензля”, жодним чином не нагадувало ту картину, яка йому правила за взірець.

Так само і з літературою. Я дуже часто “для натхнення” зазираю в чужі книжки і помічаю на собі впливи справжніх майстрів. Але при цьому ніколи не йдеться про копіювання. Це просто неможливо. Я ніколи не зможу писати так, як вони. І навпаки. Я переконаний, що кожен справжній письменник має що сказати світові. І ніхто за нього не зробить цього. Тому термін “присвоєння” потребує уточнення. Хіба що хтось украде чужий рукопис і видасть його за свій. Але такі речі неможливо приховати.

7. Чому ви навчилися, пишучи / перекладаючи книжки?

Переклад – це, в першу чергу, спілкування з майстрами. Це те, що стоїть за крок до безпосереднього контакту із живим автором. Ідучи назирці за його думкою, ви не лише стаєте учасником процесу творення, але й відкриваєте для себе глибини власної мови, яка часто вимагає повного осмислення мало не кожної іншомовної фрази, її деконструкцію і, нарешті, відтворення чужої думки так, щоб вона звучала, як своя. Це – каторжна, але надзвичайно вдячна справа.

А про письменство я навіть не беруся щось казати. “Якщо можеш не писати – не пиши”.

8. Чи втратить література своє значення в час нових інформаційних технологій?

Ми живемо в епоху тріумфу поверховості та ексгібіціонізму. Цей соціальний феномен є надзвичайно шкідливим і руйнівним, але він не здатен змінити сутність мистецтва. Людям завжди потрібна література, зокрема, для того, щоб осмислити те, що з ними відбувається (журналістика, соціальні та релігійні інституції виконують інші функції). Крім того, естетична насолода, яку дає людям мистецтво слова, майже відсутня у поп-культурі. Це ніби льодяник у порівнянні до їжі, зробленої вправним кухарем. Зрештою, вірші – це не лише те, що нас колись примушували вчити напам’ять у школі. Це – квінтесенція наших уявлень про світ. Це – як дороговказ. В той час, як інформаційна технологія, за своїм визначенням, є інструментом, знаряддям, черговою іграшкою в руках у вередливих вічних дітлахів.

9. Ким ви були б, якби не були письменником / перекладачем?

Я був би тим, ким я є й зараз, – викладачем іноземних мов і службовцем. Я ніколи не мав змоги жити з письменства (за винятком літературних перекладів, за які у 1980-ті роки мені платив “Всесвіт”, але то був приробіток). Це не найкраща з можливих ситуацій, зате моя творчість є насправді вільною. За часів Радянського Союзу я не був “спілчанським матеріалом”, та й зараз пошуки видавця для кожної моєї нової книжки – це як окрема військова операція. Але хто сказав, що за свободу не треба платити?

10. Назвіть, будь ласка, три книги, які вас сформували, мали на вас найбільший вплив.

Таких книжок, насправді, набагато більше. Але, якщо треба вибирати три, то це – “У наш час” Ернеста Гемінґвея (його ранні оповідання про Ніка Адамса), “Мертві душі” Миколи Гоголя і “Ловіння форелі в Америці” Річарда Бротіґана.

Підготувала Катерина Чамлай