#PEN_TEN: Інтерв’ю з Іриною Шуваловою

899
Роздрукувати
Шувалова Ірина
Шувалова Ірина
Поетка, перекладачка та дослідниця
#PEN_TEN: Інтерв’ю з Іриною Шуваловою

У рубриці #PEN_TEN поетка і перекладачка Ірина Шувалова розповідає про те, у чому найбільша відповідальність письменника у наш час, чого в літературі має бути більше – правди чи вигадки та чи може слово змінити щось в умовах війни?

1. Як змінилася роль письменника у ХХІ столітті?

Мені здається, зараз ми особливо гостро відчуваємо, що промовляємо не суто з простору своєї окремої суб’єктності, а від імені певних груп, до яких ми належимо: конкретного соціоекономічного прошарку, ґендеру, регіону, культурного середовища тощо. Промовляємо не тільки до людей всередині гомогенного з нашим простору, а й до тих, хто перебуває поза ним.

Це, здається, не аж така нещодавня тенденція – радше вона бере початок раніше, ще у ХХ столітті, але зараз, мабуть, є, як ніколи, виразною. Один білий поет-аристократ у Франції XVIII століття цілком міг ділитися тонкими вібраціями струн своєї душі з іншим білим поетом-аристократом, не надто замислюючись, як його соціальний статус, географічна локація чи колір шкіри сформували його письмо. Сьогодні подібна позиція навряд можлива. Промовляючи в культурний простір у наш час, ми промовляємо до множинності перспектив і маємо бути свідомими того, з якої перспективи виходимо самі; звідкіля пишемо – і куди, для кого.

З іншого боку, якщо ми надміру сфокусуємося саме на цьому аспекті письма, то ризикуємо втратити розуміння того, як працює мова на її глибинних рівнях, як пойменування речей виводить їх, по-гайдеґґерівськи, у простір оприявнення. Поезія свого часу народжувалася в контексті сакрального слова і звідтоді жодним чином не втратила свого потенціалу формувати глибинні шари реальності, свідомі ми цього чи ні.

2. Чи може письменник у наш час лише писати книжки, не висловлюючи свою позицію з актуальних питань і не долучаючись до соціальних і правозахисних проектів?

Я саме на підставі цього питання посварилася якийсь час тому зі своїм добрим знайомим. "Інтелектуал не має права не бути публічним інтелектуалом", – наполягав мій товариш і вимагав від мене публічно висловлювати й обстоювати свої позиції з розмаїтих нагальних питань. А я, листуючись із ним, лежала в ліжку й думала: як мені зараз підвестись, аби бодай якось владнати навислі тоді наді мною побутові й особисті питання? Можу я взагалі підвестися чи ні? А коли підведуся, вистачить мене потому чи ні на моє письмо, на мій голос? Бо це – голос і письмо – для мене важливіше, ніж трибуна.

Власне, я переконана, що для письменника саме його голос (зараз прямо не стримаюсь – і напишу з великої літери, як часом тролі в коментарях: Голос) і є трибуною. Все решта – має бути питанням вибору; правом висловлюватись або мовчати. Звісно, є ситуації, де мовчання – просто злочин або рівноцінне співучасті в злочині, і тут уже мовчати не можна. ПЕН – прекрасний приклад мобілізації колективного промовляння саме в ситуаціях, коли мовчання неприпустиме. Однак зараз мені йдеться про інше.

Роль публічного інтелектуала часом може вимагати надто великих жертв, бути розкішшю, яку не всі можуть собі дозволити. Можна сподіватися від людини такої публічності, а от вимагати – ні. Я захоплююся деякими своїми знайомими, котрі примудряються – поза клопотами родинними, робочими, особистими – ще й бути громадськими активістами або просто перебувати довго в публічному полі. Когось це наснажує, комусь подобається, хтось спромагається через силу. Для мене ж особисто, на цьому конкретному етапі життя, це дуже важка річ.

3. У чому, на вашу думку, найбільша відповідальність письменника у наш час?

Найбільша відповідальність – не говорити дурниць і не робити вигляд, що ми знаємо більше, ніж знаємо. Не пророкувати, навіть якщо дуже попросять.

Тут я, напевно, продовжу думку з попереднього питання. Письменники завжди мали змогу промовляти до доволі широкої аудиторії; надто тепер, коли наші голоси підсилено цифровими медіями та соціальними мережами. У такі потужні гучномовці особливо важливо не верзти казна-що.

Я спостерігаю за стрімким зростанням у глобальних соціальних мережах (та й у реальному світі поза ними) тенденції знецінення самого поняття експертизи, спеціальних знань і фахового досвіду. З одного боку, надзвичайно важливо, що сьогодні ми можемо почути більше голосів звідусіль: голосів дуже різних – тих, що інакше й не пролунали б. З іншого боку, деякі з цих голосів набувають популярності й лунають особливо гучно геть не тому, що добре знаються на певних питаннях: нерідко вони просто добре вміють розважати публіку. Тим часом саме ці люди, напрацювавши широку авдиторію, дістають змогу бути першочергово почутими, коли висловлюються з певних ключових питань. Відповідно й тенденція чекати від будь-кого бодай трішки публічного експертної думки про все на світі зростає. Але цей принцип – селебріті як експерти – не можна сприймати серйозно. Публічні люди – не конче фахівці, і фахівців вони не замінять.

Дедалі частіше від мене, письменниці, або від N – художниці, або від Х, музиканта, чекають на інсайти в царині політики, економіки, державного розвитку, боротьби з коронавірусом і ще хтозна-чого. У мене, звісно, є своя точка зору на ці питання, але, як на мене, далеко не в усіх із них я компетентна, а висловлюватися некомпетентно сенсу не бачу. Я справді думаю, що часом замість лізти на трибуну, варто помовчати. Хоча треба й пам’ятати, що таке мовчання – не менша відповідальність, ніж промовляння.

4. Чи може слово змінити щось в умовах війни?

Не просто може: щодня міняє. Слово може бути вкрай ефективним інструментом пропаганди, а може – ключовим способом надання достовірної інформації. Слово й література можуть витворювати емпатію до інших, а можуть розпалювати ворожнечу. Усе це вкрай важливі фактори, що можуть безпосередньо впливати на перебіг збройного конфлікту.

Моє дисертаційне дослідження було присвячене пісням українсько-російської війни. Хоча мій матеріал був мультимедійним, я приділяла особливу увагу саме словам пісень і чітко бачила, як вони працюють на витворення конкретних емоційно-інформаційних контекстів. Ну а вже ці контексти перетворюються на щоденну реальність для мільйонів людей.

5. Чого в літературі має бути більше – правди чи вигадки?

Літературній вигадці властива своя правдивість, адже правда полягає не у сліпому відтворюванні фактів. Факти постають перед нами вже переломлені призмою нашого сприйняття: життєвого досвіду, індивідуальних особливостей, культурних нашарувань, тощо. Один і той самий факт може цілком інакше являти себе для двох різних людей.

Філософи століттями переймаються проблемою соліпсизму – поясненням того, як узагалі можливий спільний – інтерсуб’єктивний – досвід. Література ж дала свою практичну відповідь на це питання тим, що якнайширше відчинила двері іншим у ці окремі, зазвичай закриті для нас, приватні світи. Причому мова як про світ(обачення) авторів, так і про їхніх – уявних чи реальних – героїв.

Література, а надто художня література – це унікальна можливість зайти зі своїм – у чуже, й пережити це чуже як правду: нетотожну нашій, але правду теж. І що більше ми переплетені одне з одним у сучасному світі, то важливіше нам розуміти цю множинність правд і те, як вони складаються в одну – багатошарову, багатоаспектну, багатогранну і непросту – правдиву спільність.

6. Ваша улюблена книгарня або бібліотека.

У Дартмутському коледжі у Сполучених Штатах, де я писала магістерку, є бібліотека факультету англійської: стара, обшита дубовими панелями, дворівнева – з галерейкою по периметру, з величезними вікнами. Коли всі роз’їжджалися додому на свята, а за тими вікнами все тонуло під білим і глибоким нью-гемпширським снігом, було неймовірно добре залізти з ногами в одне з великих крісел, увімкнути торшер, одним оком читати, а іншим періодично поглядати на спиці, що цокають у руках. Потім, звісно, лаятися впівголоса, розпускати усе й переплітати наново (бо хто ж, насправді, вміє плести і читати одночасно?) – але це вже потім.

7. Ким ви були б, якби не були письменницею?

Напевно, була б садівницею. Є така британська поетка Еліс Освальд (нині володарка почесного титулу Професорки поезії в Оксфорді) – і вона якраз, діставши освіту класичного філолога, потім вивчилася на садівницю й тривалий час працювала за цим фахом. Дуже її розумію. Взагалі, хочеться все життя працювати в саду, а потім врости в той сад і зникнути у ньому без сліду.

8. Як на вашу творчість впливає місце вашого народження?

У Тараса Прохаська ще в "FM Галичина" був прекрасний есей про місця, що перетворюються на своєрідні внутрішні мапи нас самих. Я, може, трохи перебріхую, бо читала цей текст дуже давно, але йшлося про те, як реальне місце з нашого життя (у Прохаська, здається, це була балконна оранжерея його тітки) стало певним символічним простором – зліпком нашої самості, того, ким ми є. І ми раз-у-раз повертаємося подумки у цей простір – у певну постійність усередині змінних себе.

У мене такою внутрішньою мапою себе є садиба в дідовому селі, куди я перші років чотирнадцять свого життя приїздила щоліта. Що більше часу минає, то краще розумію, що все, на що дивлюся відтоді (навіть, коли дивлюся на себе), бачу наче крізь гілля дерев, крізь зарості високої трави в нашому саду. В народних магічних ритуалах нерідко трапляється прийом розполовинення предмета (приміром, розрізаної картоплини), де одну половину асоціюють з одним місцем чи людиною, а іншу з іншою. Передбачається, що предмет прагнутиме цілості, й одна половина неминуче прикличе до себе іншу, аби возз’єднатись. Так-от мене вже багато років не полишає відчуття, що половина мене лежить у тому саду під листям і терпляче чекає наново-зростання.

Є місце народження, а є місце належності, і належу я – там. А от чи одне таке місце у кожного в житті, чи їх багато, я навіть не знаю. Крім України, мені випало тривалий час пожити ще в чотирьох різних країнах, і я часом думаю, що в кожній із них лишився шматок мене. Може, саме тому що більше ми подорожуємо, то легше нам мандрувати: бо збуваємося ваги самих себе – перетворюємося на невагомий кістяк перекотиполя.

9. Чого ви навчилися, пишучи й перекладаючи книжки?

Для поета робота з мовою – це екстремальний вид спорту, щось на кшталт серфінгу. Можна скільки завгодно відточувати свою майстерність, але маєш бути готовим не тільки осідлати хвилю сам, але й опинитися під нею. Так само, готуючись підкорити гору, мусиш бути завжди свідомий того, що гора може скинути тебе зі своєї спини. Працюючи з мовою, орудуючи нею, відчуваєш захват, але (якщо не дурний) не відчуваєш над нею влади, бо можеш щомиті опинитися під хвилею мовчання – і муситимеш його прийняти.

10. Що найбільше вас захоплює в роботі письменника?

Шаманство.

PEN_TEN – рубрика Українського ПЕН, у рамках якої наші члени – письменники, перекладачі, журналісти, видавці та науковці – відповідають на десять запитань про свою професію, літературу і творчість.

Підготувала Катерина Чамлай

13 травня 2020
899
Теги: #PEN_TEN
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: