#PEN_TEN: Інтерв’ю з Іреною Карпою

Опубліковано: 29.04.2020,  Переглядів: 802

У рубриці #PEN_TEN письменниця Ірена Карпа розповідає про те, чи може письменник у наш час не висловлювати свою позицію з актуальних питань, як на творчість автора впливає місце його народження та як знайти слова, щоб промовляти у своїх текстах до українців у різних куточках країни.

1. У чому, на вашу думку, найбільша відповідальність письменника/перекладача у наш час?

Допомогти читачеві не загубитися в сьогоднішньому світі. Хороша книжка – це як маленький, але рятівний пліт на бурхливій воді. Завдяки їй читач може хоча би на момент читання, а в ідеалі й після нього, почуватися не самотнім.

2. Чи може письменник у наш час лише писати книжки, не висловлюючи свою позицію з актуальних питань і не долучаючись до соціальних і правозахисних проектів?

Напевно, може, але поняття не маю, як це у них виходить: писати про прекрасне і високе, тичинки і маточки, повністю дистанціюючись від челеджів реального сучасного життя. Уявинй відлюдник, що зачинився у бібліотеці і пише романи про хрестові походи і катарів?.. думаю, і в нього проскочить його теперішнє ставлення, приміром, до релігій, і дві-три алюзії щодо сьогодення візьмуть і підло вилізуть, коли він і не чекав, хе-хе. Особисто мені стояти остронь завжди було важко. Посилене відчуття несправедливості – це не те, з чим тобі зручно жити у світі, де на справедливість у більшості випадків чекати марно. Але якби ніяк висловлювалася й не долучилася до ініціатив щодо прав людини, захисту мови й культури, довкілля, тварин – почувалася б імпотентним целофановим пакетом у вирі сміття.

3. Чи може слово змінити щось в умовах війни?

Слово завжди може щось змінити. Згадаймо “J’accuse” Еміля Золя у справі Дрейфуса. Сьогоднішня Франція без того газетного маніфесту письменника була б інакшою. Навіть якщо йому довелося на той момент понести покарання – історію вже було не спинити. Письменник чи поет, людина, що відчуває не лише пульсації власної душі, але на крок вперед відчуває зміни у суспільстві, завжди матиме більший кредит довіри за будь-якого політика, яким би натренованим оратором він не був.

4. Чого в літературі має бути більше – правди чи вигадки?

Правди. Приправленою смачними вигадками, звісно.

5. Як виглядає ваш творчий процес – ви працюєте у визначені години чи коли приходить натхнення?

Я – неорганізована хаотична особа. Просто є речі, які мене дисциплінують: наприклад, делайн або погодинна оплата коворкінгу. Чи тераса кавярні – там, коли на тебе зизить схарапудженим оком на другій годині сидіння офіціант, десь озивається совість і змушує дописати розділ чи оповідання. А натхнення, як каже Андрій Курков, вигадали поети, щоби виправдати власні лінощі. Я – далеко не поет. Натхнення, як і апетит, приходить під час їжі, чи то пак, письма. Я й слухачам своїх курсів весь час про це торочу. Ну і єдине вже вікове, мабуть, спостереження – це те, що зранку мозок таки свіжіший, ніж після всієї денної шарпанини. І якщо в ранній молодості я писала ночами, то тепер намагаюся найважливіше зробити вранці, поки не почалися діти-собаки-спорт-інші активності з суміжних робіт.

6. Що найбільше вас захоплює в роботі письменника/перекладача?

Свобода, звісно. Оця от розкіш працювати тоді й там, де тобі заманеться. Хоч у літаку, хоч у кавярні, хоч в епіцентру хаосу з дітьми. І ще оця магія – коли наче випалена пустеля в голові, а починаєш писати, і текст сам тебе виводить на нові землі, а потім тільки перечитуєш і думаєш: та ну, хіба я так могла сказати?.. Письменництво робить зі звичайних речей незвичайні, мистецькі, кінематографічні. Бо письменник дивиться на них через особливі фільтри. Зрештою, по-хорошому, всім нам би жити своє життя так, наче пишеш текст.

7. Як на вашу творчість впливає місце вашого народження? Чи є таке поняття, як “письменницька ідентифікація”?

Я народилася в Черкасах, але виросла на Західній Україні, в Івано-Франківській області. Більшу частину життя прожила таки в Києві, і чорт його знає, до кого мене можна приписати. Станіславський феномен занадто вишуканий і часто претензійний – я не можу натягнути на себе всю цю прекрасну Автро-Угорщину, відкинувши простяцькі гени Наддніпрянщини (її, доречі, люблю більше, за відсутність інтриг і відкритість дверей, в прямому і в метафоричному сенсі). Мені легко говорити і з людьми у Харкові (бо росла у “пальному районі” в Черкасах, добре знаю урбан-субкультуру), і у Тернополі (бо відрізняю пляцок від пирога). Мені однаково дорогі поезії Іздрика і Жадана, а ще я всім серцем люблю Полежаку. Мабуть, я тут просто “універсальний солдат”.

8. Як знайти слова, щоб промовляти у своїх текстах до українців у різних куточках країни?

Я ніколи навмисно не шукаю слів. (Але мабуть і треба, бо деколи, вибравши шматок для читання на публіці, є ризик встрелити “не туди”: якщо у Львові в середовищі буржуазних інтелектуалів будуть реготати з фрагменту “Добрих Новин з Аральського моря”, де про недолугу героїню, що забула в таксі виделки на тисячу євро, про устриці, шампанське й допит про те, хто був учителем філософії Сартра в обмін на право знімати паризьку квартиру, то на фестивалі у Черкасах на мене дивилися, наче я з дуба впала. Втім, я потім “виправилася” і просто говорила вже від себе, а не від “невідповідної” героїні: народ розслабився). Без огляду на середовище, завжи лишаються спільні цінності для всіх людей: свобода вибору, перемога внутрішнього й зовнішнього ворога, вірність, кохання, добробут родини чи тих, кого любиш, співчуття, взаємодопомога. Все те, що в казках веде до перемоги над Драконом і «жили вони довго і щасливо», одним словом.

9. Ваша улюблена книгарня або бібліотека?

Бібліотека Мазарін в Парижі. Власне, це мій другий “офіс” після коворкінгу з доброю кавою. Мазарін – це зелені лампи на старих столах, обтягнутих шкірою. Люди тихо працюють (що дисциплінує), ніхто не жує і не стукає склянками. На стінах – безкінечні ряди книг, від манускриптів XIV-го століття до спеціалізованих видань сьогодення. Інколи просто погортати в цій атмосфері літературознавчий журнал, де ведеться серйозна баталія про інтелектуальні скандали в середовищі Віктора Гюго – вже вихід поза межі звичного контексту. А значить, автоматичне “переклацування” state of mind на творчий.

10. Ким ви були б, якби не були письменником/перекладачем?

Можливо, кухарем. Відкрила би собі ресторан і плакадла, що до мене не ходить стільки людей, як до сусідів. Або юристом – сиділа би і гризла себе, як нудно проводжу робочу частину життя, а чекала же, що буде як у американському кіно з судами-спектаклями. Ну чи ще була викладачкою французької чи англійської, вчила би дітей мови за текстами SEX PISTOLS чи RADIOHEAD. І у всіх випадках паралельно співала б у гурті QARPA, як тепер.

PEN_TEN – рубрика Українського ПЕН, у рамках якої наші члени – письменники, перекладачі, журналісти, видавці та науковці – відповідають на десять запитань про свою професію, літературу і творчість.

Підготувала Катерина Чамлай