Альгерд Бахаревіч. Останнє слово дитинства. Фашизм як спогад

Опубліковано: 29.12.2020,  Переглядів: 141

9 серпня 2020 року в Білорусі відбулися президентські вибори. Численні фальсифікації підсумків і відмова влади оприлюднювати протоколи привели до того, що люди вийшли на вулиці, аби в такий спосіб повернути собі субєктність і домогтися справедливості. І ось уже чотири з половиною місяці білоруси продовжують виходити на мирні протести з прапорами, квітами й плакатами, натомість влада застосовує проти них зброю і переслідує за політичними мотивами.

Однак затриманнями і позбавленням волі силовики не обмежуються: людей б’ють, гвалтують, катують, навіть забивають до смерті. І все це відбувається в умовах, коли систематично порушуються права людей і свобода слова.

Саме тому особливої ваги набувають голоси митців, які намагаються потлумачити ситуацію в країні не лише білорусам, а й світові. Одним з таких пояснень став есей білоруського письменника Альгерда Бахаревіча “Останнє слово дитинства. Фашизм як спогад”, оприлюднений на початку листопада, — як спроба назвати речі своїми іменами, як свідчення і як звинувачення.

Цей текст каже нам просто й без пафосу, що тут і тепер, у самому центрі Європи, де навесні так люблять повторювати “ніколи знову”, відбувається звичайний фашизм. І це не перебільшення.

Есей було перекладено й опубліковано англійською, шведською, німецькою і польською мовами. Публікуємо цей текст українською в перекладі Ії Ківи.

“Терор озброєних проти беззбройних — хіба це не фашизм? Скільки ще потрібно жертв, щоб слово припинило бути лише лексемою?” 

* * *

Їхні обличчя запам’ятовуєш швидко, їх просто завчаєш, усупереч власній волі — так діти на вулиці вчаться лаятись. Їхні втомлені язики такі ж неповороткі, як і їхні казенні автівки. Однак вони знають найголовніші слова.

“Це не ми — фашисти”, — переможно виголошує в інтерв’ю один із міліцейських начальників. — Це ви — фашисти”. 

Крапка. Він все сказав. І щось зблискує на його втомленому обличчі. Щось дитяче, живе. Господи, та це ж образа. Звичайнісінька дитяча образа. І така ж дитяча, залізна аргументація, таке ж вигострене формулювання. Всі ж пам’ятають, як воно було у дитинстві: “Сам такий”, “Хто зі мной — той герой, хто проти мене, той гімно зелене”. Коротше, “Це не ми. Це ви. Самі винуваті”.

Ви, фашисти.

До кого він звертається, зрозуміло. До нас. До народу. Це все, що він може сказати нам після двох місяців вуличних протестів. Адже він теж їхня частина — він активно бере в них участь, нехай і з іншого боку; він дуже добре знає, як у народі називають його самого і його підлеглих. Називають, уже не ховаючись, називають щиро, вигукнувши, плюнувши їм відповідне слово просто у спини; називають бабусі й діти, дідусі й студенти, робочі й айтішники, таксисти й музики, спортсмени та продавці фаст-фуду…

“Фашисти!”

* * *

Ми кричали це їм у дев’яності. Їм, людям у формі. Ми кричали їм це двадцять років тому. Я кричав їм це слово, коли був ще геть молодий: і це перше слово, яке нам спадало тоді на думку. Я співав про фашизм у панк-гурті — і коли я хрипів у мікрофон про “коричневих”, я мав на увазі не якихось там бритоголових ультраправих, які чатують на мене у дворі. Я мав на увазі її — народом обрану владу держави і сам цей сліпий, нещасний, упосліджений народ.

Фашисти.

Ти кричала їм це слово влітку — коли ми, безсилі, дивилися, як на площі істоти у масках хапають велосипедистів лише за те, що вони велосипедисти. Хапають і заштовхують у залізні тюрми на коліщатках. Ти кричала їм це, коли вони полювали на беззбройних людей біля готелю “Мінськ” — і пожильці стежили за цим полюванням із вікон. Стежили, відчуваючи себе зачиненими в машині часу. Скільки усілякої техніки їздить зараз мінськими вулицями… Броньовики, водомети, автозаки, системи “Рубіж”, військові фургони, зловісні мікроавтобуси для полювання на людятину… Машини часу. Вкраденого часу.

Здавалося, вони там у себе давно вже звикли. Мовчки погодилися: ну так, ми фашисти, що вдієш. А от і ні. З’ясувалося, бути фашистом не так вже й легко. Особливо у Білорусі.

“Фашист” тут — більше, ніж просто фашист.

Часом “фашист” — це просто така робота. Треба ж якось заробляти на хліб. Фашисти теж хочуть їсти. І діти фашистів теж плачуть. Фашисту теж потрібна пенсія. Соціальна держава не забуде нікого.

Мінськ, “Марш свободи”, 16.08.2020. (Фото Дар’ї Бурякіної; tut.by)

* * *

Ті, хто народилися й виросли в СРСР, вперше почули слово “фашист” ще в ранньому дитинстві. Відтоді воно завжди з нами, як слід від щеплення на передпліччі. У нашу свідомість воно також увійшло як щеплення. “Це не повинно повторитись”, “Ніхто не забутий, ніщо не забуте”, “Ми країна, яка перемогла фашизм” — так нас виховували. Прищеплюючи одвічну ненависть до ворога — або, радше, до слова, яким його позначали. Але ворог був далеко, на нас чомусь ніхто не нападав, тому про всяк випадок нас вчили ненавидіти слова.

О, ці прекрасні чарівливі слова… “Америка”, “ФРН”… “шпигуни”, “зрадники”, “воєнщина”… “Капіталізм”, “реваншизм”, “сіонізм”, “гонитва озброєнь”… “Фашисти”…

Хто ж він такий, цей страшний фашист із нашого радянського дитинства? Ну, по-перше, німець. У тому нашому дитинстві порожня фраза “звільнення від німецько-фашистських загарбників” нікого не дивувала. А про італійський фашизм нам у школі не розповідали. По-друге, фашист — це кат, садист. По-третє, в нього має бути красива форма. По-четверте, це хтось такий, хто не може жити тут, серед нас. Серед радянських дітей і дорослих. Хто взагалі не має права жити серед людей. А в нашій країні жити не може, бо це не та країна, де фашистів залишають живими.

Добрий фашист — мертвий фашист.

Із плином часу всі ці сенси розчинялися, розмивалися, йшли в небуття… Усі, крім одного. Фашист — це передусім садист, втілення жорстокості. Абсолютне зло. Слово, що випало якось із чистої політики в калюжу радянської моралі, та й залишилося там лежати.

Якось, коли мені було років п’ятнадцять, мені доручили дивитися за одним значно молодшим за мене хлопчаком. Це було геть некероване, розпещене, вередливе дитисько. Хлопчик вирішив, що я йому не указ, і зібрався піти з дому. Але я заборонив йому, адже відповідав за нього. Він кричав і хвицався, я тримав його за руки. У відповідь він щосили заволав. “Ти — фашист! Фашист! Тебе вбити мало!” Але вийти за двері я йому так і не дозволив.

Так мене вперше в житті назвали фашистом. І тієї миті я злякався. Адже, крім обурення й люті, відчув ще дещо. Якусь дивну радість, збудження і… звільнення. Якихось двійко хвилин я був справжнім фашистом, нехай і для одного цього йолопа. А це означає, що я був сильним і владним. Я був вище за самого себе. Вище за всіх. Вище за моральні закони, вище за людей. Законом була лише моя влада. Я зневажав цього малюка, який тільки й умів, що верещати, мені нестерпно хотілося його стуснути. Тієї самої хвилини, коли він назвав мене фашистом, я знав, що мені, звичайному підлітку, — можна все.

Усе в межах мого маленького світу.

Насправді ж “фашистів” у дитинстві довкола було достобіса. Ними були заповнені кіно і книжки, газети й музеї, наші ігри й навіть наші садомазохістські сни, в яких так солодко змішувалися ерос, танатос і уроки з історії. Та й слово “фашист” виглядало й звучало переконливо: стисле, бридке й красиве. 

Цікаво, що право на фемінітив у цьому разі ніколи не оскаржувалося. Фашисткою могла бути сувора училка, істерична директриса, неприємна родичка, просто зла тітка з вулиці. Але насамперед — фашист мав бути наділений Владою і Уніформою. Фашиста видно відразу. У нього має бути зброя — навіть якщо це всього лише вік, голос, стаж, посада. Або шкільна указка у пальцях, які от-от посиніють.

Дорослі вчили нас фашизму. Забувши, що це таке. Повторюючи, як закляття, що він ніколи знов не повернеться.

Ні, ні, ні, не повернеться. Спи.

“Коли вони кажуть нам, що ми фашисти — це прийом, позичений у радянської пропаганди. Прийом, який став для тисяч людей вигаданим спогадом. Коли ж ми кажемо їм, що фашисти вони — це написаний мільйонами людей вирок”.

* * *

Так, фашист у моїй країні — це зовсім не те, що “fascist”.

Чесно кажучи, я навіть не знаю, як перекласти це слово іншими мовами. Мабуть, у перекладах це слово потрібно писати лише кирилицею. Кириличний фашизм — це вам не латинський фашизм із його ностальгійними спогадами про чорні сорочки, корпоративну державу та римський салют. Це не якийсь там “fascism”, ні. Кириличний фашизм — це двадцять перше століття, це лискучі парадні сторінки нових “Völkischer Beobachter”, добре зшиті костюми й однакові голови чиновників, це жах, який розпорошують у мережі, щоденна конвеєрна брехня та придбані в Євросоюзі гумові кулі для невдоволених. Це зовсім близько, можна навіть замовити квитки. Він десь поруч зі словами “ЮНЕСКО” й “ООН”. Фашизм — це ті, кого вчора звали діловими партнерами. Це ті, кого визнавали де-факто й потискали руки. Фашизм суверенний і забобонний — зовсім як ви, наші європейські друзі. 

Але на Захід і на Північ від Білорусі рідко хто вільно читає кирилицею. Там переконані, що “фашизм латиницею” в Європі сьогодні неможливий. А східній кирилиці довіряти не варто. Там усе викривлене, усе шкереберть: подивіться на їхні літери, пародії на витончені літери латинської абетки.

Від кирилиці завжди віє загрозою. Вічно там у них щось не так. Адже вони — це не Європа.

І ось знов.

Щоразу, називаючи когось “фашистами”, ми крадемо це слово у тих, хто ним колись пишався.

Силовики блокують жінок, які вийшли на підтримку Марії Колеснікової. Мінськ, 08.09.2020 (Фото Євгенія Єрчака; tut.by) 

* * *

Звісно, “фашист” — слово з арсеналу пропагандистів. Воно завжди поруч. Як камінь, що валяється на дорозі. Підіймай і кидай. Кидай ним у фашистів — і обов’язково у когось влучиш. Ти вже влучив — тієї самої миті, коли вигадав собі ворога.

Фашист — як дивний пін-код із шести літер. Скільки не набирай, щоразу виходить правильно. Доступ до ворога відкрито. Навіть якщо написати з помилками.

Так, антифашистська пропаганда — теж пропаганда. Але коли беззбройні люди стоять проти озброєних до зубів і беруть до рук слова — це вже дещо більше. Це звинувачення. Адже слова — наша єдина зброя. Терор озброєних проти беззбройних — хіба це не фашизм? Скільки ще потрібно жертв, щоб слово припинило бути лише лексемою? Скільки ще потрібно болю й жаху, викрадень і катувань, щоб “фашизм” набув ваги й форми свого справжнього значення?

 Фашист — той, хто позбувся людського. Надлюдина. Той, хто вже не може до нас повернутися. Це ми живемо між смертю та життям. А фашист — між смертю та помстою. Між собою — й собою. Зворотного шляху до живих уже немає.

Коли фашисти при владі, ти обов’язково маєш сказати їм про це. Але спочатку маєш сказати це самому собі. Якоїсь миті всі спектри тьмяніють, залишаються лише два кольори. Але розрізняти їх — смертельно небезпечна хвороба. Лише два — жах і надія. Чорний колір фашистів і наш — білий. Чорно-білий фільм про фашистів минулого, які катують і вбивають, чорно-білі знімки воєнних років, зроблені окупантами, — все це зараз, у 2020-му, раптом знову стало реальністю. Поставлені поряд знімки 1942-го і 2020-го приголомшують білорусів. Виявляється, можна повернутися в 1942-й, живучи в 2020-му. Різниці жодної, поліхромія сучасності нікого не обдурить.

Як же вони схожі — ті, хто катував, і ті, хто катує зараз. Майже близнята. І які ж ми близькі, ніби зустрілися раптом на одному історичному мості: ті, кого катували, і ті, кого катують сьогодні. Мабуть, предки — це ті, з ким ти одного разу зустрівся на такому мості й не відвів очей.

Революція — це виклик фашизмові, революція — це час простоти. На жаль, кажу я, адже Мистецтво простим бути не може. Але й в мистецтва є багато спокус, і одна з них: стати доступним. Доступному мистецтву завжди подобалося слово “фашизм”. Мистецтво грає з ним, як із м’ячем. Фашизм пропонує такі прості й зрозумілі образи, що знімає з митця зобов’язання складності. Та й літературі подобається це слово. Коли ти пишеш “фашизм”, більше нічого не треба пояснювати. Насилля й влада — остаточний, універсальний, найдоступніший образ.

Коли вони кажуть нам, що ми фашисти — це прийом, позичений у радянської пропаганди. Прийом, який став для тисяч людей вигаданим спогадом.

Коли ж ми кажемо їм, що фашисти вони — це написаний мільйонами людей вирок.

Якщо мистецтво каже: це фашизм, – воно подає тривожний сигнал. Я стаю простим, адже все занадто страшно й занадто складно.

Якщо влада називає когось фашистами, це фашистська влада.

Право вирішувати, де фашизм, а де ні, ніколи не має належати владі.

Усе просто.

* * *

За свої сорок п’ять років (усього лише сорок п’ять!) я встиг пожити за різних режимів. Народився й виріс за тоталітаризму, потрапив у перебудову. Бачив розгубленість дорослих, які ніколи не жили в іншу епоху. Потім була незалежність і — несміливі, нечасті позирання нової-старої влади в бік демократичного ладу. Це ще не була свобода… Це був початок дев’яностих, очікувати свободи від совка, що помирає, смішно — але в цьому була бодай спроба, бодай надія. А потім почалась диктатура. І я поїхав у Гамбурґ. Шість років, проведених там, — це єдині роки в моєму житті, які я прожив за демократії. Потім я повернувся у Мінськ. І ось ми з тобою живемо за фашизму.

Вітаю. 

І я тебе.

Ми помремо. Такі, як ми, не виживуть за фашизму. Задихнуться.

Але хіба це справді фашизм?

Мінськ, “Марш єдності”, 06.09.2020. Фото Юлі Цімафєєвої

* * *

Мистецтво поезії вимагає слів. Але чорт із нею. Нам взагалі потрібні слова, завжди. На нас лежить людське прокляття слів. Ми не можемо спокійно йти на смерть, наближатись до смерті, якщо не знаємо, як називається наше життя. Ми завжди ставимо собі питання: хто ми? Де ми? Куди ми? Як так сталося? Ми здогадуємося, що відповідей немає. Але замість них є слова. Є назви, і ми їх шукаємо. Це те, що не може заборонити навіть фашизм.

Дискусії про те, куди ж прийшла Білорусь у 2020-му році, почалися ще до виборів 9 серпня. Що це за система, як її називати, як класифікувати? Відповідь, звісно, залежить від багатьох чинників, і один із них: де перебуває сам класифікатор. Аналітики за кордоном пишаються своєю неупередженістю. Ні, це ще не фашизм, кажуть вони. Немає багатьох формальних ознак. Дивно, але мені здається, вони змінили б свою думку, якби пожили тут хоча б тиждень-другий.

Це військово-поліцейська хунта, кажуть вони. Чисто латиноамериканський її зразок, який зненацька опинився у Східній Європі. Ні, це звичайний авторитаризм у стадії агонії, стверджують інші. Це гібридний режим, повторюють треті. Мені якось спало на думку таке визначення: наше сьогоднішнє життя — це 37-й рік, але з інтернетом. Тоді, в 37-му, були телеграми, за змістом яких уважно слідкувала держава, за підозрілі телеграми могли розстріляти або відправити в табори. Сьогодні майже в кожного є “Телеграм” — і за підписку на “неправильні” канали теж можна зазнати кримінального переслідування. Що тоді, що зараз: страх, жорстокість, “воронки” біля будинків, люди, які з жахом вслухаються в кроки на сходовому майданчику, а якщо виходять на вулицю, додому можуть вже не повернутися… Люди зникають просто посеред білого дня — а потім знаходяться. Їх знаходять у в’язниці — і це вже радість: живий… жива… Дякувати богові.

Якось, ще в минулому житті, один мій німецький друг сказав: у вас у Білорусі — постмодерністська диктатура. Щоб зрозуміти її небезпечність, потрібно, по-перше, знати, що таке постмодернізм. По-друге, мати добре розвинуте почуття гумору й нелюдську іронію. По-третє, не жити за законами традиційної логіки.

Сьогодні ми зазираємо в розумні книжки й шукаємо визначень тому, що в нас відбувається. Ми шукаємо паралелей: старші люди й знавці історії згадали про тонтон-макутів, Піночета, Салазара, про Парагвай і багато іншого. Ми ділимося визначеннями фашизму, знайденими в мережі. Фашизм за Нольте і за Арендт, фашизм за Пейном і за Гріффіном… Не всі пункти збігаються. Ми сперечаємося. Політологи кривляться. Дилетантів вони не люблять.

Ні, цього не може бути. Ну який фашизм у 2020-му?..

А ми читаємо — і впізнаємо нашу реальність. Ту саму реальність, яка не просто за вікном, ні, вона просто за межами черепної коробки.

Так, це фашизм. Особливо якщо ти читаєш про нього, перебуваючи всередині фашизму. Людина з книжкою у прозорій кулі, вирватися з якої неможливо.

Ми стоїмо біля жодінської в’язниці. Ми куримо і чекаємо людину.

“Фашисти! Німецька курво! Труїть нас газом! Жидомасони! Убити вас мало!” — кричить нам старенька років так дев’яноста, яка живе просто навпроти ІТУ (прим. пер. — ізолятор тимчасового утримання).

Підкресліть слова або ж вирази, які випадають із загального асоціативного ряду.

Наші тексти нічого не значать. Є лише куля, крізь стінки якої все чутно, але нічого не видно.

Розгін людей силовиками на “Площі змін”. Мінськ, 15.11.2020 (Фото: tut.by) 

* * *

Ми знали, що таке фашизм, переважно з книжок та кіно. Масова культура зжерла і перетравила фашизм так давно, що нам здалося, ми знаємо про нього все. Єдине, що нас дивувало, — як взагалі можливо за нього жити? Бути людською істотою, мати, страшно сказати, звичайні потреби, мрії, бажання, емоції. Існувати в часі та просторі. Хіба це можливо собі дозволити за фашизму? Герой Набокова з оповідання “Хмара, озеро, вежа” зізнається, що в нього “сил більше немає бути людиною”. Він живе за фашизму, німецького нацизму тридцятих років минулого століття — але в оповіданні Набоков ніде не каже ні про тотальний політичний контроль, ні про таємну поліцію, ні про облави… Фашизм оприявнює себе у повсякденності, фашизм — це звичайні люди довкола, і це — найстрашніше.

Ми читали цей текст як попередження. І от з’ясувалося, що ми в ньому живемо. Раптом стало зрозуміло, що і за фашизму можна їсти суші й пити вино, займатися сексом, виховувати дітей, потроху працювати, читати перед сном і гуляти. Що й за фашизму існує музика. Можна все. Нічого не можна. Закону немає, є лише фізичні потреби, ненависть, бунт, надія — і те, що Чеслав Мілош назвав “палаючою кулею страху”. Згадуючи свою юність в окупованій Варшаві, він писав, що багато працював у цей час, писав вірші, закохувався, часом навіть танцював, переховувався, допомагав іншим, радів їжі, пив горілку… Але щомиті, пише Мілош, він бачив і відчував поряд цю “палаючу кулю”. Ніщо не могло відігнати її, ніщо не могло загасити це полум’я.

Ми відчуваємо те ж саме. Хіба що деякі кордони поки що відкриті. Спакувати кулю — й вивезти із собою.

Про страх як камінь, який передається з покоління у покоління, пише у своєму вірші “Камінь страху” білоруська поетка Юля Цімафєєва. У цьому тексті наш, білоруський страх, — дивна прикраса, яку носять на шиї, сімейна реліквія, яку треба берегти. Білорусь не відкрила для себе фашизм, вона його згадала. Вона ніколи його із себе не знімала. Чому? Мабуть, зі страху. Страху припинити бути собою.

* * *

Білорусь стала першою європейською країною, до якої повернувся фашизм. Як же нам пощастило. Тепер ми знов у європейській історії. Чому ж так сталося?

Тому що раніше нас там не було. Не дуже хотілося. Здавалося, якось минеться.

“Люди, будьте пильні! — писав перед смертю у книжці “Репортаж із зашморгом на шиї” чеський журналіст Юліус Фучик, якого схопили й убили фашисти в 1942-му. Живучи в Західній Європі, я з подивом відкрив для себе, як мало людей знає, хто це. Майже ніхто.

Часом здається, що про нього пам’ятають лише радянські діти, які гралися колись у фашистів і “росіян”, як сьогодні білоруські діти нової доби грають у “людей” і “омон”. Ба більше — про нього пам’ятають лише ті діти, які добре вчилися. Фучик був одним із тих, чиє ім’я радянська пропаганда використовувала “на повну катушку”. А оскільки ніхто не вірив у пропаганду — ніхто не сприймав поважно і цього загадкового Фучика. Ну, сказав. Ну, із зашморгом. Як же набридли усі ці фучики. Ця нікому не потрібна історія… Від неї сама плутанина.

Це не ми — фашисти. Це ви фашисти. Так і чую голос слідчого, який каже це Фучику — спокійно, впевнено, втомлено, з легкою образою в голосі.

Юліуса Фучика гільйотинували у берлінській в’язниці. За законом. За вироком суду. З дотриманням усіх передбачених законом процедур. Провину було доведено. Держава не помилилася. Адже держава має захищатися. Він був її ворогом і отримав своє. Кажуть, у нього навіть був адвокат.

З російської переклала Ія Ківа

Перше фото — Юлі Цімафєєвої

Без категорії