Любов Панченко: модельєрка-шістдесятниця з Бучі

"Якщо я зараз їх віддам, то з чим залишусь? Вони ж мені як діти", — казала Любов Панченко про свої роботи. Ті, хто бував у неї в гостях, згадував: помешкання художниці прикрашали її колажі й вишивки.

Та все ж із часом мисткиня передумала. Можливо, передчувала близькість смерті і хотіла подбати про своїх "дітей". Боялася, що без неї вони опиняться на смітнику.

Так акварелі художниці потрапили до Миколи Плахотнюка у фонди майбутнього Музею шістдесятництва, а вже після його створення — там само "оселилися" розписи й колажі. Остання передача відбулась у день народження Панченко, за два тижні до повномасштабного вторгнення.
Ми розмовляємо з Оленою Лодзинською, директоркою музею, якраз навпроти цих робіт. "Діти" художниці тепер у належному місці. На них добре дивитися саме так, наживо: вони справляють інше враження, ніж на сторінках альбому, — видно текстуру матеріалу, обʼєм. На жаль, і сліди часу так помітні більше: в багатьох місцях тканину погризла міль.

Олена Лодзинська показує пальто роботи Панченко: проводжу рукою по білій тканині, оригінальній вишивці, візерунках деревʼяних ґудзиків. Елементи оздоблення створені з підручних матеріалів — керамічних чашок від спіральних прасок. "Це зараз можна купити будь-яку біжутерію, блискітки, намистини… А тоді з чого було, з того й робили", — пояснює директорка.

Мистецтво економії та компромісів — так можна б було означити творчість Панченко. Фарби були дорогими, а от обрізків тканин вистачало — працювала в Республіканському будинку моделей. Замість викидати дефіцитний матеріал, почала робити з нього колажі. Врешті сама карʼєра художниці вийшла схожою на ті аплікації: форма, обрана з безвиході, але попри все — красива, яскрава, впізнавана.

Історикиня мистецтва Оксана Семенік порівнює Панченко з американськими художниками 60-х: вони підбирали різні предмети на вулицях і перетворювали їх на арт-обʼєкти. Так шукали нових способів виразництва, тоді як українські митці мусили робити це через скруту (і тут згадуються жінки, які вишивали в таборах: нитки з лахміття, голки з рибʼячих кісток). "У тих складних умовах Панченко все одно знайшла спосіб творити", — каже Семенік.

***

Життєпис Панченко, ніби химерним орнаментом, обрамлений голодом: "Художник має бути голодним" — жартівлива приказка, гротескно правдива для мисткині з Радянського Союзу.

Дитинство було важким, бо припало на війну та повоєнні роки. Народиласm одразу хворобливою, дрібною, близько двох кілограмів. В атмосфері бідноти рішення стати художницею виглядало безглуздим, батьки його не підтримували: цим фахом не прогодуєшся, радше навпаки — він поїдає ресурси, вимагаючи дедалі більше матеріалів, зокрема пензлів і фарб.

Врешті батьки зійшлися на тому, щоб Люба вступила на вишивальницю. Стипендія була мізерною, а торбу із запасами, яку передавали з дому, студентка роздавала на гурт. Панченко недоїдала, почала втрачати свідомість на парах. Викладачі намагались відгодувати, але пізно: ослаблений організм почав хворіти, дівчина потрапила до лікарні із сепсисом, пережила складну операцію. Так вона втратила можливість стати матір’ю.

Після навчання Панченко працювала художницею-модельєркою, створювала схеми вишиванок для "Радянської жінки". Туди потрапила "по бартеру": "одна людина з журналу" запропонувала переробити альбом Панченко на дипломну роботу для своєї доньки — в обмін на публікації. Вишивала також для друзів-шістдесятників, багато хто отримав від неї свою першу вишиту сорочку. Художницю Аллу Горську , яку вбили в 1970 році, у вишиванці Панченко поховали.

Попри продуктивність і талант, Панченко залишалась невидимою. В роботах вона зверталася до українського народного мистецтва, сама носила вишитий одяг — у ті часи такого не заохочували. Мисткиня не вступила до Спілки художників УРСР, щоб не працювати "під чужу дудку", і це позбавило її багатьох можливостей — наприклад, шансу мати персональні виставки. Панченко не забороняли, але й не дали проявитись уповні.

"Притискали як вошу до нігтя", — казатиме Панченко про різні моменти свого життя в Радянському Союзі. А близькі згадуватимуть: її завжди було приємно слухати, вона говорила багатою мовою, з великою кількістю фразеологізмів, приказок, приповідок, цитат. Була гострою на язик, не лізла по слово в кишеню, не мовчала. Всюди й завжди говорила українською.

Коли через багато років, вже на схилі літ, до неї прийдуть російськомовні соціальні працівники, вона не відчинить їм дверей і скаже, що нічого не потребує. Дочекається працівниці, яка говорить українською, і тільки тоді запросить додому.

Молода Панченко була схожою на панночку з Гоголівського "Вія". "Її стилізоване вкраїнське вбрання, довжелезна тугá і чорна, як смола, коса, над чолом стрічка з бісеру – все це викликало захоплення у багатьох", — напише у спогадах Микола Плахотнюк. Якось мистецтвознавець Василь Скуратівський привіз Панченко воронятко, що випало з гнізда, і вона його вигодувала і приручила — чорноволоса красуня з вороном на плечі.

Чоловік Любові, художник Олексій Олійник, спершу був у захваті від дружини та її творчості. Побудував дім із мансардою, викопав ставок, змайстрував катер. Та потім у стосунках щось пішло не так, з роками пара дедалі більше часу проводила нарізно.

Коли чоловік помер, Любов залишилася сама. Подружжя возз’єднається вже по смерті: на Яблунському цвинтарі, під спільним памʼятником із зображенням птаха авторства Панченко, щоб одразу було видно — тут спочивають митці.

***

Їй було трохи за тридцять, коли людей з ближнього кола по одному забирала репресивна машина СРСР. Тоді арештували Миколу Плахотнюка, В’ячеслава Чорновола, Івана Світличного, Василя Стуса. Коло звужувалось.

Панченко раптово нездужає і потрапляє в лікарню (незрозумілі, важкі хвороби — ще один візерунок орнаменту, обрамлення життєпису), переживає клінічну смерть, одразу після неї — допит КДБ. Відтоді багато хворіє. На останніх фото вже не гоголівська панночка, а радше відьма, що осідлала Хому, — до того ж безпомічна. "Вона ніколи не була хазяйновитою, а на старість тим більше" — згадуватимуть сусіди. Панченко перестала сама собі готувати, жила в будинку без каналізації й водогону. Друзі художниці намагались добитися для неї покращень від місцевої влади: мала на них право як почесна громадянка міста і людина з інвалідністю. І покращення таки робили, але наче для відчіпного. Наприклад, коли Панченко врешті провели каналізацію, то унітаз поставили просто посеред кухні, ближче до столу. Як приходили гості, вона закривала його килимом.

Після ще одного голодування, в окупованій Бучі, Панченко вже не оговталась. Достеменно не відомо, що діялося з нею в той місяць і як вдалося протриматися так довго самій. В сарай у дворі художниці влучив снаряд, вибуховою хвилею вибило вікна і пошкодило вхідні двері. Коли вона знепритомніла, вірний пес Боня побіг до сусідів кликати на допомогу. Панченко евакуювали в лікарню до Києва. Довго була без свідомості, не розмовляла, не реагувала. Але близькі люди провідували художницю, прийшла й Олена Лодзинська: принесла нарциси і згадувала про знайомих. Художниця простягла руку до квітів, почала відповідати на запитання, потроху їсти. Розказала: до неї у двері стукали російські військові, а вона їм не відчинила, ще й огризнулась: "Нікого чути, бачити не хочу!". На диво, вони пішли геть.

Але після життя в окупації самопочуття художниці покращилося ненадовго. 30 квітня 2022 року Любов Панченко пішла у засвіти.

***

"На жаль, у Панченко не було власної школи. Вона не викладала, її робіт ніде не можна було побачити. Вона просто не встигла вплинути, і так було з багатьма шістдесятниками. Їй не дали увійти в широкий вжиток: все залишилось її мріями, проєктами, ідеями", — розповідає Оксана Семенік.

Це засмучує: безсмертя, якщо воно існує, має багато форм — якусь із них дуже хочеться знайти для художниці з Бучі. І навіть якщо у неї не було послідовників, непрямий вплив усе одно можна побачити зараз: наприклад, у трендах на міксування сучасного одягу з етнічним українським, чи у красі силянок і герданів, одягнених під буденний костюм.

Іноді для того, щоб відродитись, художнику треба померти: тоді сама смерть стає його агенткою. Так і сталося з Панченко: про неї заговорили, її роботи з'явилися на всілякому мерчі — екоторбинках, хустках, футболках.

"То про Любу питають?" — чути голос з подвірʼя, коли тисну на дзвоник біля воріт. Після смерті Панченко сусіди звикли до журналістів і охочих подивитися на будинок художниці. Пригадують, що коли приїжджали гості з-за кордону, перекладач давав інструкції: не говорити нічого поганого. А сказати їм є що, здебільшого про міську владу: мовляв, долею художниці, почесної громадянки міста, не цікавилася ні за життя, ні опісля. А ще кажуть, що історія про голодування Панченко в Бучі перебільшена: сусіди, які залишилися в окупації, приносили їй їжу і старалися допомогти. Так, було холодно, важко, не було опалення, води, але напризволяще її не лишили. Хай там як, але на слабке здоров'я художниці окупація вплинула трагічно.

Будинок мисткині впізнати нескладно: з-поміж навколишніх доглянутих подвірʼїв він вирізняється закинутістю — дикий живопліт замість паркану, заросле обійстя, густий плющ поглинув мансарду, збудовану колись Олексієм Олійником як майстерню.

Знак уваги, що його таки отримала Панченко після смерті? — це вулиця її імені в Бучі. На гугл-картах вона все ще має стару назву, Димитрова. У сутінках проходжу цю коротку вуличку від початку і до кінця, виглядаю обабіч таблички з написом, але так і не знаходжу жодної з прізвищем художниці — всі вони й досі промовляють імʼя болгарського комуніста.

***

У Музеї шістдесятництва планують провести виставку робіт Панченко і опублікувати каталог ліногравюр. Єдиний альбом із роботами художниці вийшов у світ уже після її смерті, у 2023 році (коли заходиш на сторінку видавництва, передусім спливає віконце: "Ми працюємо! Харків стоїть!"). На щастя, хоча б макет альбому мисткиня встигла побачити за життя. Момент, коли Панченко мала б тримати в руках свій альбом після десятиліть безкорисливої творчості, міг би стати моментом справедливості, коли ще за життя людина отримує заслужене. І це можливість, утрачена назавжди.

Авторка: Христина Шалак