Ну що б, здавалося, слова?

Світлана Пиркало

Як лінгвіст я знаю, що нас єднає мова. Але, окрім лінгвістики, існує ще й семіотика, наука про знакові системи. Моя відповідь така: нас єднає мова знаків, мова кодових слів

"Мости замість стін" – спільний проект Українського ПЕН та Нового Времени, у рамках якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти та науковці – розмірковують про те, що об’єднує українців. Всі тексти шукайте за тегом #мости замість стін

Обніміться ж, брати мої...
Ніч яка місячна...
Червону руту...
Сиділа-сиділа, но таки ж висиділа!
Тореадори з Васюківки...
Купатися чи не купатись?
Польові дослідження з українського...
Бандитам – тюрми...
По русифікованих містах...
Як тебе не любити, Києве мій!
Я вам не скажу за всю Одесу...
Тілько ві Львові...
Как пагодка в Масквє?
Банду геть...
Весна весна весна весна прийде...
Дикі танці...
Бджоли...
Ці руки нічого не крали...
Рідна мати моя, ти ночей не доспала...
Батя, я стараюсь...
Кровосісі...
Хохлосрач...
Лалалала лалалала...
Давай бистро на Майдан...
Ще не вмерла...
На Грушевського...
Пливе кача...
Іловайськ...
Вона...
Арсеній...
Я поддерживал страусов...
Yaşlığıma toyalmadım…
До свіданья, наш ласковий міша…
Я не здамся без бою...
Ну що б, здавалося, слова?

Що нас єднає і що нас роз’єднує? Нібито зближують нас мости, а відділяють стіни: Берлінський мур, уявна стіна Трампа на мексиканському кордоні, Велика китайська стіна. Але я б сказала так, що "нас" єднають саме стіни. Коли місто в облозі, абсурдно єднатися з тими, хто може прийти до тебе по мосту: ти в безпеці з тими, хто разом із тобою за стіною. Ну а якщо разом із тобою за стіною виборці кандидата, якого ти ненавидиш? Чи помітиш ти, як до цієї стіни вже приставляють драбину чужі?

Коли засновувалася ця серія есеїв, більшість авторів писали про прірву між мирною Україною та непідконтрольними територіями і як через цю прірву навести діалог. Я це пишу одразу після першого туру президентських виборів. Відкрила соціальні мережі, а там! Виборці різних кандидатів пруть одне на одного з вилами, шилами і просто пальцями в очі. Яка там війна на Сході! Справжня війна – вона у Фейсбуці! Немов іпритом покосило розфренджених друзів, і поросли криваві маки на фейсбучних полях бою, де у давні часи мурчали кішечки та лайкалися селфі.

Як не дивно, перший тур виборів знову показав, що Україна – єдина. За невеликими винятками, Схід і Захід, Центр і Південь заколосилися кольорами улюбленого комедіанта на виборчій карті. Уже не будуть ледачі західні журналісти, які також люблять антиукраїнські штампи, писати, що все у нас поділено по Дніпру: проєвропейські й україномовні на правому березі, а проросійські і російськомовні на лівому. Ні – повна національна єдність! Скрізь зазеленіло і запахло, як то часом буває навесні.

Але якщо відійти від виборів, то мда. Складне питання. Ми, так звана інтелігенція, постійно намагаємося виокремити об’єднавчий фактор, і часто це призводить лише до ще більших розколів. Узяти хоча б унію 1596 року, яка мала на мені відновити християнську єдність, а створила ще одну церкву на додачу до всіх інших, і так на всіх етапах історії.

Як лінгвіст я знаю, що нас єднає мова. Але, окрім лінгвістики, існує ще й семіотика, наука про знакові системи. Моя відповідь така: нас єднає мова знаків, мова кодових слів. Хоча єднає не обов’язково всіх з усіма.

До російськомовного Києва я приїхала в 1993 році. Літературною українською мовою тоді говорили мої друзі-філологи та мої друзі-рухівці. Українська мова не об’єднувала нас із рештою Києва, вона роз’єднувала. Але і російська не об’єднувала, бо вже й тоді було зрозуміло, що вона не є органічною мовою для незалежного суспільства, серце якого, попри всі репресії, зберегло українську мову. Але що це була за українська мова? Не солов’їний її варіант із твердими, як криця, африкатами слова "що". А суржик, система координат, яка єднала всіх українців від Сяну до Дону – чи україномовних, чи російськомовних – простим, шиплячим і загальнонародним "шо".

Люди, які підтримують інших кандидатів на виборах, – це наші люди

Шо – це найпопулярніший зі складників нашої знакової системи. Шо – це широке дно піраміди, і я також належу до громади слова "шо", до широкої мовної спільноти українського суржику. Чим вище йдеш, тим більш вузьку групу об’єднують знаки.

Наша мова знаків складається не лише зі слів, але і з багатьох цитат.

У 80-х роках цитували фільми радянського режисера Гайдая, анекдоти про Чапая, мультики про Вінні-Пуха, КВН і сатириків часів перебудови на зразок Петросяна. Половина статей у газетах називалася "Врємя собірать камні". (Ще тоді, до речі, народ задумувався: якщо Михаїл Задорнов такий розумний, то чого б йому не піти в президенти?) Ця мова була спільною на великих теренах однієї шостої частини світу. Спільним надбанням була й Софія Ротару.

Потім ці знаки відійшли. Незалежність творила свої, почала з’являтися нова кодова мова, вже незрозуміла колишнім братнім республікам СРСР. У 90-х роках існували люди, мовлення яких повністю складалося з цитат Леся Подерв’янського. Почав виникати новий молодіжний сленг, як на основі діалектів, так і на основі англійських та інших запозичених слів, і я уклала його словник. Цей сленг єднав групи молоді, і він же відокремлював ці групи, даючи їм спосіб спілкуватися між собою у прикольний, особливий спосіб.

У 2001 році я переїхала в Лондон працювати на Українській службі ВВС. В Україні тим часом постійно розвивалася нова мова. Доводилося вчити нові пісні Океану Ельзи і нові фрази, що постійно виникали. Минув перший Майдан, ще під повністю зрозумілими знаками: зрештою, "Бандитам тюрми" пішли з Народного Руху, де я колись працювала в секретаріаті. Із бджолами й косою також було відносно просто. Але чим далі, тим більше мова української тусовки відходила від мови, з якою я виїхала. У якийсь момент замість "багато" почали говорити "сто п’ятсот". Офісні працівники – які повільно, в одиночному порядку, але невблаганно переходили на українську – в той же час активно запозичували англійську термінологію. Приїжджаючи з англомовного середовища, було дивно чути "вже дедлайн засубмітити інвойс": я б ніколи так не сказала, попри те, що вже багато років англійська є моєю робочою мовою. Це вже була жаргонна мова середовища, до якого я перестала належати. Хто такий, наприклад, Карл, що до нього в якийсь момент так модно було апелювати у Фейсбуці? Після другого Майдану стало зрозуміло, що Україна – це вже інша країна, а я не частина її, а діаспора, дедалі більше віддалена в часі та просторі від тієї України, до якої я подумки належу.

В останній свій рік на Українській службі ВВС – це було ще в 2011 році – я провела низку радіопрограм із людьми, які, як мені здавалося, створили ту Україну. Це були письменник Всеволод Нестайко, автор "Тореадорів з Васюківки", і багатьох інших неймовірних книжок. Дмитро Гнатюк, на той момент геть забутий, із яким ми разом співали у студії "Як тебе не любити, Києве мій". Приходив до нас у студію поет Дмитро Павличко, розповідав про вірш "Два кольори". Був Юрій Мушкетик, Джордж Грабович. Після тривалих переговорів із начальством, яке страшенно боялося ексцесів в ефірі, але все-таки затвердило мою пропозицію, приходив драматург і художник Лесь Подерв’янський, який сказав, що матюкається тільки в колі друзів. На початку була на програмі й письменниця Оксана Забужко, авторка віхових "Польових досліджень з українського сексу". Не змогла я організувати програму з Ольгою Сенюк, перекладачкою Астрід Ліндгрен, на книжках якої я сама вчила українську мову. Ліна Костенко не прийшла. Тому якось так вийшло, що в останній рік існування радіопрограм Бі-Бі-Сі українською мовою приходили одні діди. У цих програмах ми говорили, що таке Україна, які знаки і символи – створені цими людьми – нас єднають.

Нестайка і Гнатюка уже нема на світі. А скільки ж цегли вони зліпили для побудови нашого народу!

Не можна жодними тестами ДНК визначити, хто такі ми. А це насправді дуже просто. Ми говоримо однією мовою. Не українською, російською чи суржиком, хоча суржик найбільше єднає. Чужинці – навіть найкраще озброєні лексиконами – не зрозуміють цієї мови. Котел і кіборги. Батальйони і громадянське суспільство. Fuck corruption. Якщо я заспіваю "Два кольори мої, два кольори", чи ти продовжиш "Оба на полотні, в душі моїй оба?" Якщо я скажу "Купатися чи не купатись", ти замислишся, яка розумна є тому альтернатива? Якщо я скажу "Тореадори", то чи знаєш ти, що вони винятково з Васюківки?

Що таке червона рута, бджоли, кача і страуси? Це не реалії сільського життя: це кодові слова нашої історії. Хто такі зрадофіли, порохоботи і томос? Це не дика мішанина складів, а галасливе народження нового суспільства, яке хоче з’ясувати, хто воно таке.

За кожним із цих слів стоїть цілий роман-поема, який ми писали разом, хто качиними перами, хто страусиними, хто медом, хто попелом, а хто кров’ю.

На початку цього тексту я виписала низку кодів, які єднають мене з моїми рідними людьми в Україні і за її межами. Якщо вам там усе зрозуміло, то я і ви – це ми. Нас досить небагато, хоча вже й не така жменька ізгоїв, як на початку 90-х. Саме ця соціальна страта і читатиме моє есе, хоча коментарі під ним писатиме інша.

Але те, що об’єднує "нас", водночас і від’єднує "їх". Адже є ще Україна, яка не знає "Мертвого півня", але чітко в курсі, хто така дика вовчиця. Є ті, хто не читав Жадана, а бере свої упізнавальні знаки з телевізора, спілкується цитатами із серіалу "Свати", наспівує "люблю свою страну, люблю свою жену, люблю свою собаку". Їх дуже багато, і вони – це ми. Це вже не виборці Кучми чи Януковича: вони також виходили на майдани і підтримували армію, вони так само хочуть жити в країні без корупції і так само дають хабарі, як і ми, – немає сенсу це заперечувати.

Давайте повчимося на помилках американських демократів і британських прихильників членства в ЄС і закриємо рот, коли з нього рватимуться образливі слова на адресу співгромадян, які віддають свій протестний голос за неприємний нам варіант: це лише утверджує їх у своїй правоті, у тому, що ми – це не вони.

Але люди, які підтримують інших кандидатів на виборах, – це наші люди, з якими нам потрібно знайти нові спільні слова і смисли. Інакше облогу не пережити.