Як бути жінкою на барикадах?

405
Роздрукувати
Як бути жінкою на барикадах?

Світлана Одинець

Бути жінкою у Центральній Європі – це постійно обирати між жіночим і національним, пробувати перетворювати приватне на політичне, що нам ніяк не вдається у замкнутих колах внутрішніх і зовнішніх фронтів.

Від часів Мілени Рудницької минуло майже століття, але ми, українки, на холодних Майданах досі боремося за справедливий розподіл як побутових обов’язків у барикадах (при цьому частина наших сестер досі вважає ці вимоги надто радикальними, і спішить вимити весь посуд самостійно), так і колективної відповідальності в суспільстві,у перервах між штурмами Верховної Ради, коли над головами, як у сповільненому кадрі, летять кулі.

Щойно ти починаєш якусь притомнішу, ширшу, демократичну дискусію, як тобі анексують один шматок країни та відкривають війну в іншому.

Щойно ти сідаєш писати есе про свободу, як отримуєш потужний ляпас із першого туру виборів.

Ти ніяк не можеш покинути це місце безкінечної битви і знайти якийсь куток, де можна просто було б нарешті займатися тим, що хочеться.

Але те, що досі ця боротьба триває, означає одне: волю до життя на довгих дистанціях.

Бути жінкою з Центральної Європи – це неминуче, майже без вибору, бути феміністкою у своїй країні народження (бо інакше не вдається лишатися людиною), і націоналісткою на Заході (бо інакше тебе разом з твоєю країною спокійненько помістять у "колишнє СРСР", у ментальних мапах і в офіційних програмах, якщо ти миттєво не відреагуєш і не заходишся з’ясовувати політику ідентичності прямо на ходу).

При цьому – не відчувати жодного конфлікту і роздвоєння. Причиною цього, звичайно, є динаміка росту країни, яка переформатовує cаму себе на повній швидкості поїзда, а також велика різниця у часі й просторі з тією іншою Європою.

Усе це дозволяє відчувати глибше: якась екстра-печаль, гостріша проникливість і тонша інтуїція щодо причин і наслідків – вони спрацьовують при контакті із західними дискурсами, особливо дискурсами про рівність і права.

Я так і не зрозуміла досі – як воно так сталося, що ми почуваємося дорослішими за них, у їхніх старих стабільних демократіях, попри те, що вони далеко і давно нас випередили за всіма формальними й неформальними показниками? Відчуття, наче ти уже на іншому березі річки.

А що ж зі свободою?

Якщо спробувати дібрати до цього якусь тілесну метафору, то це мало би бути прозріння, чудо переходу від стану сліпої до зрячої.

Дівчатка завжди народжуються уже "чиїмись" (принаймні у заданому наперед дискурсі), вони уже належать конкретній традиції ще до свого народження, значно більшою мірою, ніж хлопчики.

Відразу після народження їх навчають чого завгодно, тільки не того, що вони є улюбленими дітьми природи, з великим ресурсом для щастя всередині.

Проста, і навіть у чомусь уже тривіальна, для християнської релігії й гуманістичної філософії максима, до якої багато жінок доповзають у крові, переважно уже у зрілому віці, але доповзають.

Координати умовної норвезької культури, звичайно, не тотожні умовним афганським, але більше соціального дозволу на "буття собою" ще зовсім не означає свободу.

Бо свобода – насамперед відсутність прицільної зовнішньої уваги чужих людей з їхніми ідеологіями до твого єдиного життя, відсутність будь-якої дискусії про те, "що означає бути жінкою". Будь-якої уваги і будь-якої дискусії, феміністичної теж.

Свобода – це можливість не тільки can do it, але і can not, і відсутність дилеми як такої.

Ми починаємо десь із раннього дитинства, з перших моментів самоусвідомлення, виборсуючись із туману очікувань, обов’язків, вини, порад, побажань, вимог, любові, перемішаної з компенсаціями: на якомусь тридцятому (не раніше), сороковому, сімдесятому – кому як Бог дасть – році життя, – щоб нарешті дорости до моменту, коли, зрештою, засумніватися в тому, що тобі розповідали і що ти собі розповідала сама – видаючи за власну "автентичну природу".

Почому – якщо вистачить духу зізнатися собі у тому, що ніяка дорога не пройдена, і невідомо чи вона у тебе досів загалі була, у цьому ларс-фон-трієрівському тумані.

Усе це, звичайно, відбувається на барикадах, посеред війни, бо інакше в цій частині світу не буває.

Фемінізмі берегинство тут однаково сильно діють, добре допомагають на довгих дистанціях. Але не ведуть до свободи.

Сестринство може, хоч і не завжди, давати підтримку, нове натхнення, впевненість у собі, але – за моїм досвідом – не звільняє.

Свободі завжди передують довгі коридори самотності, досвід і пам’ять про власний Перевал.

Їй передують також розчищення авгієвих стаєнь із почуття винита обов’язку; бунт, який, хоч і скерований назовні, – виконує насамперед внутрішню функцію, допомагає називати речі своїми іменами і розрізняти смисли, вчинки й наслідки, тобто є раціональним процесом першого порядку.

Це дозволяє,наприклад, розуміти, що в патріархальній (хай і скаліченій) культурі остерігатися передусім треба жінок, які замахнулися на ті самі місця у структурі, з яких їх свого часу нищили.

Жінок найперше з покоління твоєї матері, бо між вами – найкоротший часовий зв’язок і найменша дистанція.

Їм якраз найкраще видно те, на що ти націлилася і що жити по-іншому, все-таки, було можливо.

Словом, бути жінкою з прикордоння – це носити яйце-райце із безсмертною голкою сили і темної витривалості всередині себе, і, найчастіше, ця метафора у нас жодною метафорою не є.

Звільнятися – це просто бути постійно готовою на бунт. І стояти, стояти. Усі війни колись закінчуються, і залишається тільки те, що дозволило в ній не померти.

Зберігати з собою хороший контакт, тобто плавати проти течії, і чим дуж учитися собі довіряти, більше, ніж будь-чого іншого. Не здаватися, разом із цілою своєю нестабільною країною.

Таке відчуття, наче ми знову сходимо з твердої землі і спускаємося на воду. І в цьому ще стільки свободи, що нам повинно вистачити.

Колонка опублікована в рамках спільного проекту Українського ПЕН та громадської організації "Українська Основа" "Свобода бути жінкою".

19 квітня 2019
405
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: