Нові вірші членів Українського ПЕН до Всесвітнього дня поезії

Щорічно 21 березня за ініціативою ЮНЕСКО у світі відзначають День поезії. Поезія, як зазначено в ухвалі 30-ї сесії ЮНЕСКО від 1999 року, може стати відповіддю на найгостріші та найглибші духовні запити сучасної людини, але для цього необхідно привернути до неї якнайширшу громадську увагу.

З нагоди свята своїми новими віршами, які вперше публікуються в цьому матеріалі, поділилися члени та членкині Українського ПЕН – Іван Андрусяк, Борис Херсонський, Олесь Ільченко, Наталія Бельченко, Аркадій Штипель, Олег Коцарев, Остап Сливинський, Володимир Діброва, Ірина Старовойт, Оксана Куценко, Ія Ківа, Оксана Луцишина, Олена Галета.

Іван Андрусяк

* * *

ні снігу ні про́снігу – дим лише далеченько
дім лише далеченько – сірий як дим
хтозна ізвідкіля́ – за́сніг встали собі козаченьки
один тільки не прокинувся – ну та Господь із ним

так і течуть по небу ніби розлита глина
зама́єна де червоним де білим напівмазком
чвакає під копитом місяця половина
а половина сонця захована під паском

в’ється приземний березень – глянь: березимували
то білим то чорним гнуться сліди від копит за ним
день коло ночі тулиться – все йому сну замало
ось і ще один не прокинувся – ну та й Господь із ним...

Борис Херсонський

* * *

Згадаймо пісню. Ось цю, що ллється поволі.
Я мотив наспіваю – від учора крутиться, як платівка...
Самотня хмарка в небі, самотнє дерево в полі,
самотнє життя тонке, мов павутинка.

І, звичайно, зелений пагорб, біленька хата,
узвіз прямо до річки там, недалеко,
а на траві замурзані грають хлоп'ята.
Дівчина йде з відерцем. На даху сидить лелека

Самотнє дерево в полі, під ним криниця,
й лучка у травневому буйноцвітті.
А на дні криниці велика зберігається таємниця:
хто дізнається, той не живе на світі.

Не шановний в громаді, не сидить в колі на раді,
а лежить, розкинувши руки, і з ним Всевишній
розмовляє, а діти грають у вертограді,
під білою хмарою, під квітучою вишнею.

Олесь Ільченко

* * *

незворушна зимна весна
приховує свободу
сім святих пагорбів
підтримують волю
з-під землі долинає
мова мертвих
слова чути погано
їх затуляє
плетиво коренів трав

більшість живих п’ють
поминальну горілку між
свіжих вінків на могилах
але дехто
чує сказане звідти
вслухається в цокіт
набряклих у підземних
водах годинників зворотного ходу

летюче мовлення іноді виринає
долинає
рухомі звуки іноді стають
вагомими
оживають
відкидають небуття
линуть
перетворюються на плоть
постають людьми які
беруться за вічну справу
нашу

Наталія Бельченко

* * *

Від весни до весни розгойдавшись колискою,
Зустрічаєш дітей, проводжаєш батьків,
Поки сонце до тебе в субтемряві зблискує –
П’є за дух твій, щоб він березнів і квітнів.

Нонпарель незрівнянна! Закохано набрано
Шлях, і вірші, і вуст заблукалі рядки;
Міцно втримуй руками форель або яблуко,
Спокушаючись, зваблюючи залюбки.

Аркадій Штипель

* * *

РІЗДВЯНА ПІСЕНЬКА

летять сніжини звідусіль
без будь-яких зусиль
славимо славимо

вітер обміта дахи
на вулиці дітлахи
славимо славимо

від небесного кордону
сяє зірочка з картону
славимо славимо

виходимо із воріт
кожухи навиворіт
славимо славимо

із родзинками кутя
настає нове життя
славимо славимо

волхвів вабимо
дитя бавимо
славимо славимо
славимо славимо

Олег Коцарев

* * *

МЕТЕЛИК І СУДДЯ

Редакційне завдання подобалось насамперед тим,
Що треба було проїхати майже ціле місто
Трамваєм № 2.

По-друге, воно видавалось
Небанальним:
Я мав завезти судді
Суду Червонозаводського району
Її вірші, перекладені з російської на українську
(уточнювалось: перекладач – лауреат Шевченківської премії),
Надруковані в нашій газеті
На останній шпальті
За рекламним тарифом.

Усе як годиться:
Вірші про кохання;
Вірші про кохання і нічне небо;
Вірші про кохання, нічне небо і зірки в ньому.

Я вийшов на вулицю, сів у трамвай.
Танцювали пізнє літо і рання осінь –
Каштанчики, позолочене листя,
Бабусі в трамваї б’ються
Й доламують старі сидіння…
Хороше!

Зі Старої Салтівки до Заїківки –
Ніби з повільної гірки з’їхав,
Ніби задумливо перегорнув
Розмитий скан альбому
З історії культурних супроводів
Торгівлі.

Червонозаводський суд на вулиці Українській.
Червоної та білої цегли будинок.
Тепло і брудно –
Людям гуляти б, а вони судяться.
Хто призадумався,
Хто синця притримує,
Щоб на підлогу нерівну не впав.

На мене, патлатого юнака поза чергою,
З рюкзаком і кількома газетами,
Всі дивилися з дистильованою зневагою,
І потерпілі, і винуватці, і конвоїри,
І, ясна річ, секретарки у передсерді
Кабінету судді.
Гарчали, лютились, але врешті таки повідомили їй
Прізвище й назву газети.

Тут і сталося
Перетворення,
Тут і розцвіла
Квітка влади поезії.

Суддя в кабінеті
Підхопилася й наказала скоріше кликати.
Ну ви шо ж!
Давайте! Давайте!

Секретарки вмить видовжились
Кожна на пару
Сантиметрів
І стали щось у мене в очах шукати,
Чи не вчорашній день.

Суддя стояла біля столу,
Часом опускала очі,
Їй було дуже ніяково,
Немов готувалась до чистосердечного,
Тремтливими руками
Брала газету,
Дивилась на свої, як то кажуть, рядки поетичні,
Переспівані лауреатом,
Вдячно мені усміхалася,
Чай пропонувала.

Здавалось, цієї миті,
Немає не тільки меча долі,
А й сама доля десь розчинилась.

І я з гусені джинсової
Став великим метеликом,
Якого радісно проводжали
Всім кабінетом,
Якого шанобливо пропускала
Черга.

Вийшов на вулицю
Українську.
Замружився –
Вітер ніс в очі пилюку.

Озирнувся –
Понад кущами літали
Білі метелики капустянки.
І, як не хотілося б виділитись,
Мабуть,
Я був одним з них.

Остап Сливинський

* * *

Стара, що сперлась на підвіконня –
вперше вистромила носа цієї весни, –
і пес серед порожньої вулиці.

Як дві рукавиці дитини –
загублена і незнайдена, –
чекають нічого в промінні раннього травня.

Володимир Діброва

* * *

ЩОСЬ БАЗОВЕ

Сьогодні вранці під моїм вікном працював вантажник.
Футболка з емблемою компанії, кашкет, робоча смага, модна нині неголеність.
На подвір'ї - купа дерев'яних платформ, на які можна ставити, наприклад, холодильники, газові плити чи пральні машини.
Він підігнав свій пікап, опустив борт кузова, витягнув звідти візок, одягнув рукавиці і заходився стосами - по чотири в кожному – складати підставки на візок. Підрівнявши їх, він кожен стос огортав з усіх боків липучою плівкою і затягав у кузов. (Візок мав електричний двигун, тому чоловік замість зривати спину, тиснув на кнопки.)
Жодного зайвого руху. Ні надсаду, ні перекурів, ні поспіху.
Закінчивши роботу, він скинув рукавиці, сів за кермо, і слід його запав.

Навіщо я це описую? На відміну від мене вантажнику платять за його роботу. Зате, кажу я собі, я схопив мить, знайшов для неї рамку і врятував від небуття! Що, по-вашому, важливіше?

Для повноти картини бракує лише неба, яке присутнє у всьому, що бачить око. Але як ти його сюди увібгаєш?

Доведеться змінити перспективу і звести все до чогось базового:

Кінець літа.
На дні дзвінкого неба два чоловіки мовчки роблять свою справу.

Ірина Старовойт

* * *

Те, що було до початку, археологія,
струшує пил і попіл з розрізнених решток,
порпається в землі глибше родючого шару,
спускається дальше, ніж копачі криниць.

Справи війни заархівовано тут посезонно, ніби заробітчанські,
у згоді з природою - літо (роботи багато), зима (роботи нема).
Фукідід не спав, бо писав.
Вдень він обходив бойовища, слухав поранених,
йшов подивитись, як шикуються лави до нового зіткнення.
І так десять літ. День був довгим, утяжливим
посередині Пелопоннеської малої війни.
Ніч для письма була вельми коротка.
Кожна наступна війна - то вже був тільки випадок,
тільки косплей, переважно невдалий.
Ніч ніколи не випадала настільки безмісячна.
Воїни зроду-віку не мали ні таких обладунків, ні гарячих голів.
Міста такого звичайного і п'яного ризиком світ не видав.
Вже, як щось сталося, то навряд чи хто зможе
з точністю відтворити, що тут пішло не так.
Отже, хлопці й дівчата залюбляться в археологію,
щоб розкопати кургани на схилі,
щоб довести доказово, що було тут
спочатку поселення, а вже відтак бойовище.
І що Перікл, стоячи над тілами своїх юнаків-афінян,
так сказав словами Аспазії:
"На прославу міста, за яке варто загинути, вони згинули.
Жаль нам великий, бо це сталося так,
ніби весну нам забрано з року".

І раптом звідкись згори застукотіли глина й пісок,
чутно вибух, промовець сіпнувся - їх засипає,
дарма що затишшя й режим призупинки вогню,
всіх засипає тим, що було до початку.
Всіх, окрім Фукідіда.

Оксана Куценко

* * *

Вірш для тебе

ще один вірш для тебе
не називаючи твого імені
коли злива згадуючи
як ти дивишся на воду
розгортаєш книжку
відкидаєш світло
на десятий день дощу
всупереч синоптикам
одне свято минуло
інше - завжди попереду
ніби промінь
ніби цей вірш
ще один вірш для тебе –
мушля залишена молюском
яку іноді ще прикладаєш до вуха
посмішка викрадена з обличчя
сон позбавлений снів
вірш для тебе
якому так болісно
бракує тебе

Ія Ківа

* * *

місто дитинства – батьківська рукавичка
на його відбитках у пам’яті
майорять всі п’ять пальців

пересуваєш себе шахівницею перехресть
від молока мовчання до чорного хліба самотності

і крізь дірки у зубах бачиш
що нема в тебе другої руки

де ж люстерко твоє
щоби вийняти з ока лушпиння часу

Оксана Луцишина

* * *

він каже - я забагато знаю про медитацію
про медитацію і про бойові мистецтва
про те як згрупуватися
як зробити тіло і дух одним цілим бодай на кілька
секунд; це
не так просто як здається -
ні дух ні тіло не відрізняють
удар від прийняття удару

але ж ти не хочеш усе життя приймати удари

не знаю кажу я не знаю чого я хочу
а точніше знаю
я хочу визволити мову від часу

але коли не буде часу, не буде і мови -
ну бо навіщо ій тоді бути? ні минулого
ні теперішнього
ні доконаного ні недоконаного
і це ще тільки граматика
ні пам‘яті ні жалю ні болю
ні утрати ні ностальгіі

що ж то буде за світ у якому залишиться тільки радість
тільки (здається) любов
тільки вічний бокс і вічна медитація

безсловесна

Олена Галета

* * *

CURRICULUM VITAE

Найкраща музика - не для танцю.
З цієї історії стільки довелося викинути -
усі колиски цивілізації стоять порожні.

Наші тіла - із глини.
Наші перші листи - паперові змії
на звалищах минулого тисячоліття.

Наші сни й польові записи -
вутлі китайські скриньки,
зроблені на абияк,
що ніяк не вкладаються одна в одну.

Вік, наче покази газового лічильника,
ми поволі задихаємося
у пастках зношених механізмів.
Тридцятилітня війна триває.