Молитва за когось – це також і робота пам’яті

304
Роздрукувати
Кіяновська Маріанна
Кіяновська Маріанна
Письменниця, перекладачка, дослідниця літератури
Молитва за когось – це також і робота пам’яті

Наприкінці травня 2022 року членкиня Українського ПЕН Маріанна Кіяновська здобула звання Європейської поетки свободи 2022 року (European Poet of Freedom 2022) за збірку "Бабин Яр. Голосами" (The Voices of Babyn Yar у перекладі Адама Поморського). Публікуємо рефлексії авторки про поетичну збірку, яку члени журі назвали "поезією плоті, болю й крові, яка не може бути привʼязана до певного місця в часі", а також про поняття памʼяті, відповідальності та переплетення досвідів.

Півтори сотні слів не вмістять навіть подяки кожному, без кого мене не було б, без кого я не мислю досвідів, без кого не було б думок і проживань або вони були б зовсім іншими.

Я буду представляти не тільки Україну, не тільки Львів, а й усіх тих, кому я завдячую здатністю бути собою. Це моя сім’я, мої друзі, а також середовища і інституції, які мене формували. Адам Поморський, перекладач збірки "Бабин Яр. Голосами", Анджей Менцвель, Оля Гнатюк, Богуміла Бердиховська, Адам Відеман, Еугеніюш Ткачишин-Дицький, Анета Камінська, Ришард Криницький, Адам Загаєвський, Богдан Задура, як і всі інші, кого я перекладала, були і є моїми польськими вчителями. Лесьмян і Міцкевич завжди були і є серед тих, хто вчив знати Росію, але не довіряти Росії. Дуже хотіла б назвати тут своїх українських вчителів, і це тривало би багато годин, тому назву тільки одну людину і чотири середовища. Людина – це мій дідусь, доцент Іван Височанський. А середовища – це Український Католицький Універстет і Києво-Могилянська Академія. Я не вчилася ні в Могилянці, ні в УКУ, але люди цих універститетів усе життя є моїми друзями і співрозмовниками, рідними мені по духу. Ще два середовища – Мистецький центр "Дзига" "дитя" Маркіяна Іващишина і "Видавництво Старого Лева", "дитя" Мар’яни Савки. Хочу з вдячністю згадати тут також Український ПЕН, видавництво "Дух і Літера", і особливо Леоніда Фінберга і Костянтина Сігова, а також польські культурні інституції, зокрема проект "Гауде Полонія". Якби не "Гауде Полонія", якби не польські зусилля довкола історичної пам’яті, я би набагато менше розуміла і про Голокост.

Колись я про Бабин Яр взагалі не знала. У моєму дитинстві вдома не говорили про євреїв, про Катастрофу. Про Голодомор, зрештою, теж. Я закінчувала радянську школу, а Жовква – місто, де я народилася і виросла, у ті роки не пам'ятало ані своїх євреїв, ані своїх поляків. "Східно-Західна вулиця" Філіпа Сендса була видана українською в 2017 році – саме тоді я вперше почула про Герша Лаутерпахта – юриста, учасника розробки статуту Нюрнберзького процесу, автора поняття "злочин проти людяності", а при тому ще й жовківчанина, майже всі рідні якого були розстріляні гітлерівцями. Тільки в 2017 році я взнала, що півтора року прожила в домі, розташованому за 80 м від зруйновного будинку Лаутерпахтів. Під час Голокосту гітлерівці знищили приблизно 4500 жовківських євреїв. Про це все я теж дізналася вже у дорослому віці.

Про трагедію у Бабиному Яру я не мала власних родинних спогадів. Перші книжки, які я прочитала про Голокост, були польською мовою. У мене не було "рамки", епістеми щодо Голокосту, Голокост завжди був і залишається для мене "єдиносутнім" з Голодомором і Волинською трагедією. Тепер Голокост став для мене "єдиносутнім" із геноцидом українців у цій війні, бо навіть якщо цей геноцид не буде реалізований остаточно всюди так, як це сталося в Маріуполі, в Бучі, він був проголошений. Путіністи озвучили ці слова про "остаточне вирішення українського питання". У такий спосіб ця книжка об’єднує для мене дві війни. Хочу підкреслити, що Бабин Яр увійшов у моє життя через потребу "пригадати" те, чого я не знала і не могла "пам’ятати" з родинного знання, з переказів, з усної пам’яті нащадків загиблих у Катастрофі.

У той же спосіб я "пригадувала" інші речі. Я завжди відчувала, що маю обов’язок пам’ятати. Я весь час робила свідоме і цілеспрямоване зусилля, щоб мати власне судження про складні, тяжкі, нестерпні, граничні події, бо зрозуміла, що не зможу нічого зробити для своєї традиції, для України, якщо не пройду складною дорогою пізнання доброго і поганого, бо розуміння і називання добра і зла є важливим для української політичної нації. Я вирішила зрозуміти історії народів, які становлять цілість історії моєї землі. Здатність мати таке судження Арістотель у "Нікомаховій етиці" називає словом "фронезис". "Бабин Яр. Голосами" – це, власне, один зі слідів мого читання Арістотеля і К’єркегора. Різні "київські" сюжети пам’яті, як не дивно, поєднала в моїй свідомості постать Корчака (Генрика Гольдшмідта), чиє життя у 1915-му, а потім у 1917-1918 роках безпосередньо пов’язане з Києвом. Нині я думаю, що якби у моєму житті не було Януша Корчака і Болеслава Лесьмяна, крізь долі яких я, власне, прожила "свій" Київ, я би не мала ментальної карти цього міста (в якому завжди орієнтувалася дуже погано), відтак трагедія Бабиного Яру залишалися б для мене не вписаними у простір. А потім вірші з книжки "Бабин Яр. Голосами", парадоксальним чином, вписалися в час і стали прямим, безпосереднім, живим (і страхітливим) досвідом мого життя. Я їх прожила тілом, свідомістю, всією собою. Пишучи їх, я прожила війну, зараз я всією собою проживаю війну ще раз. У Корчака є книга "Сам на сам з Богом. Молитви тих, які не моляться". Молитва за когось – це також і робота пам’яті. "Бабин Яр. Голосами" виявляється, хоч це і жахливо, роботою пам’яті також і заради невинно вбитих в ці дні в Україні.

Війна в Україні міняє сьогодні не лише Україну, а й усю Європу. Тому важливо не тільки те, чи є пам’ять, а й те, яка вона. Зараз формується пам’ять Європи, великої "родинної Європи", за Мілошем. Кожен українець сьогодні вписує Голокост у власні досвіди. Джеффрі Хартман, німець за походженням, який у Єльському університеті створив відеоархів для свідчень про Голокост, сказав якось: "Мовчати чи не мовчати – це завжди рішення". Але вже зараз його формула звучить для мене ще й так: "Пам’ятати чи не пам’ятати – це завжди рішення". Тому що головна складова для пам’яті – це спрямована волею, чи принаймні наміром робота уяви. Пам’ятати – це одна з ключових складових фронезису, тобто навіть не етики, а практичного знання, здорового глузду. Хоча етики, безумовно, теж. Я ніколи не розділяла моря крові – для мене це не різні моря. Ми, європейці, поєднані – як цивілізація цих земель, ще з часів України-Руси – одною уявою. Уява і пам’ять – дві бездонні сполучені посудини, і не буває так, щоб одна була повна, а інша порожня. Тому пам’ять у нас, в євреїв, поляків, українців, у людей Європи, цівілізації, світу також значною мірою одна, і дні, які ми зараз спільно проживаємо, є новим спільним досвідом цієї пам’яті.

70 років тому професор Дмитро Чижевський писав про неповноту української літератури. Зараз ми, українці, долаємо неповноту своєї пам’яті, але водночас ми долаємо і неповноту пам’яті Європи і світу про нас. Ми творимо когнітивні інструменти, епістеме, наративи, щоби нарешті заговорити "повною мовою". Бо аж дотепер мова української політичної нації (мова як "домівка буття"), коли йшлося про трагедії і злочини такого масштабу, була неповною і безвідповідальною. Зараз наша мова набуває повноти, "дорослішає". І одночасно з нами "дорослішає" мова цілої політичної Європи, яка багато десятиліть замість того, щоб чітко розрізняти як основоположні для людини категорії "добро" і "зло", осмислювала півтори сотні відтінків сірого. Європа, ціла європейська цивілізація повертає собі гідність говорити про геноциди XX ст. не просто як про "моря крові", а як про страхітливі наслідки нищівного для всього людства періоду руйнування фронезису, коли сотні мільйонів, навіть мільярди людей остаточно втрачали здатність розрізняти у своїй повсякденності, у своїх навіть найдрібніших вчинках добро і зло, живучи абсолютно за межами здорового глузду. Зигмунт Бауман у 1986 році писав, що насамперед технології (залізниця, бюрократія, адміністрування, автоматизм чиновницьких рішень) уможливили настільки масове знищення євреїв. Натомість я переконана, що настільки масове знищення євреїв уможливила насамперед уява, властиво те, як технології розширили межі уяви, вийшовши у такий спосіб за грань можливого.

Я думаю, сучасна політична реальність Росії, рашизм, побудований на уяві, яка витіснила роботу пам’яті. "Травмуюче зло" бере початок з уяви. І тепер задля нашого спільного блага ми мусимо мати потребу у такій спільній пам’яті, частиною якої є совість, відповідальність і гідність. Пам’ять існує заради нащадків, тому що пам’ять – це завжди якоюсь мірою Ноїв ковчег. І тому що тіла жертв масових розстрілів у Бабиному Яру – це тіла євреїв, які жили в Києві, моїх співвітчизників, а значить українців. А декотрі з-поміж тіл українців, що загинули від рук окупантів по всій Україні, зокрема у Львові, є тілами євреїв.

Ми живемо в епоху конкуруючих інтелектуальних технологій. Пам’ять, забування і пригадування належать до тих найдавніших. Є енергозберігаючі технології, а є "життєзберігаючі" – наприклад, плекання своєї і спільної пам’яті як "турбота про себе". "Життєзберігаючими" нині є, зокрема, уроки Аушвіца і Бабиного Яру – але за умови, що ми будемо про них пам’ятати, а не просто їх пригадувати. Путін – забув. Російська Федерація – забула. Немає такого "кінця історії", який був би кращий, ніж інші. Прихід Гітлера до влади почався з того, що Німеччина стала мислити себе як певний "еталонний світ" – світ досконалих, красивих, високоморальних людей. Та щоб існував такий досконалий світ, десь мусили бути "гірші" люди. А значить, десь мусили бути євреї-смертники в газових камерах чи у розстрільних ямах. Десь мусили вбивати за п’ять колосків матір опухлих від голоду дітей. Для Путіна "гіршими" людьми є всі не-росіяни, а значить, також і поляки, литовці, фінни, всі народи всіх континентів. А потім деінде мали бути упосліджені "селяни" на "полях смерті" в Камбоджі тощо.

Всякий образ у всякій культурі відсилає до наступного образу. Голодомор відсилає до Кампучії, Бабин Яр – наприклад, до розстрільних ям у так званих ДНР і ЛНР, до траншей із трупами під Черніговом. Мені страшно думати, до чого відсилатимуть після 2022 року ядерні вибухи над Хіросімою і Нагасакі. І хоча Стівен Пінкер раз по раз повторює, що насилля у світі стає дедалі менше, що агресія каналізується через інтернет, я схильна вірити радше Джарону Ланьє, який компетентно застерігає: інтернет (у тому числі соцмережі), віртуальна реальність загалом перетворилася нині на середовище, де формується відчуття внутрішньої катастрофи у тому числі на підставі "не пережитого" (і "не існуючого", за Джеффрі Хартманом, досвіду). І ось це відчуття внутрішньої катастрофи стає сьогодні основоположним для двох-трьох мільярдів людей, а значить, до відчуття катастрофи прирощуються два-три мільярди особистих, колективних, культурних травм.

Моріс Бланшо написав колись: "Катастрофа завжди відбувається після того, як відбувається". Катастрофи Аушвіца, Бабиного Яру, Треблінки – незагойні, саме тому вони непередбачувано, неминуче проявляються в житті людей у майбутньому. Ми, в Україні та у світі, зранені Бабиним Яром, а зараз ще й цією страшною війною. Катастрофа з нами вже сталася – стається щомиті зараз, і якщо ще рік тому ця катастрофа була закорінена в "не пережитому", в самому триванні мислення як досвіду, то зараз вона відбувається проявлено, і це підтверджує аргументацію Бланшо. Тим більше, що розвиток цифрової економіки (судячи з нинішніх тенденцій) за якісь десятиліття здатний привести до формування нового "еталонного світу" – де "абсолютно моральні" багаті пацифісти зможуть безконечно "вдосконалювати" себе за допомогою біотехнологій, нанотехнологій і т. д., і де неминуче виникнуть кластери "гірших" (або навіть "зайвих" чи "шкідливих", бо безробітних і абсолютно не корисних в епоху розквіту робототехніки) людей. Цих кластерів може бути дуже багато, і вони можуть виявитися різними. А геноцид навіть не конче має виявитися масовим вбивством у буквальному розумінні. Геноцидом може стати цілеспрямована відсутність доступу абсолютної більшості населення найбідніших країн до питної води – тому що це "гірші" люди.

Зараз Путін, залякуючи світ загрозою глобального голоду, прямує саме цим шляхом. Війна голодом – як Голодомор. Геноцид – як Голокост, але також і як масова депортація киримли. Росія бачить себе центром, ядром майбутнього "еталонного" світу, "пригадуючи" собі щось про Другу світову, але не пам’ятаючи про неї. Головний і болісний урок історії в тому, що найбільші суспільні катаклізми стаються в епохи, коли найсильніше змінюється мислення. Маршалл Маклюен ствердив, що Велика Французька революція (до речі, з її багатьма мільйонами жертв) була здійснена "новими літераторами і юристами", причому гомогенізація французької нації сталася за допомогою друкованого слова. Своєю чергою, гітлерівська пропаганда не була би такою успішною, якби не технології радіо та кіно. Нинішні цифрові технології атакують насамперед не наші наративи, не власне-слова, а уяву і пам’ять, всі мислені нами образи, а відтак замість "нових літераторів і юристів" – "архітектори" зі сфери ІТ і збудовані ними нові медіа й соцмережі. Тому ми, щоб не стати "біомасою" соцмереж, повинні безнастанно плекати свою і спільну пам’ять, підтримувати свободу волі та уяви, зцілювати їх (тобто буквально – робити цілими).

Бабин Яр і Маріуполь – це не окремішні файли (без дискурсу, без контексту), це страшні для нас сторінки історії, в безперервній тяглості й переплетенні мільйонів обірваних життів, в триванні життів нащадків жертв Голокосту і кожного, хто вирішує пам’ятати – і берегти спільну пам’ять як основоположне надбання цивілізації. Голокост для людини західної цивілізації (мова не тільки про євреїв) був "каскадом досвідів", і всі, хто вижив, так чи інакше відповідальні, що Голокост виявився можливим. Так само – з цією війною. Всі, хто виживе, всі ми – а не тільки громадяни, ціле суспільство країни-агресора – будемо відповідальними за цю війну.

Іноді я себе запитую: а коли, власне, почався Голокост? Про це можна думати по-різному. Можливо, ідея Голокосту бере початок в появі теорій соціального дарвінізму в 1890-х? Чи, може, Голкост почався в бурхливі та невідрефлексовані 1920-ті, коли стався вибух антисемітських настроїв по всій Європі, що супроводжувався погромами і вбивствами? Чи власне-Голокост почався з приходом до влади Гітлера? Чи формально – коли було підписано документ про "три етапи вирішення єврейського питання"? Що з переліченого можна назвати першою безповоротно перейденою межею у "каскаді досвідів"? А може, все почалося з поняття "арійська раса", з самої расової теорії, придуманої де Гобіно? Так чи інакше, в процесі, який зрештою призвів до "остаточного вирішення єврейського питання", в перебігу цього процесу впродовж щонайменше шести десятиліть брали участь десятки мільйонів "ні в чому не винних людей": видавці, які друкували книги, що вивищували "арійську расу", газетярі, які писали антисемітські фейлетони, звичайні обивателі, котрі крадькома наживалися на погромах, машиністи потягів, що прибували до концтабору "Аушвіц", доставляючи в табір смерті десятки тисяч євреїв… Перелік причетних до нелюдського злочину і співвідповідальних за нього у цьому випадку – нескінченний. Але мені важливий не перелік.

Моє питання – коли почалася війна Російської Федерації проти України? Коли російське суспільство сприйняло як прийнятну саму ідею про "три етапи вирішення українського питання"? (Свідомо пишу: "російське суспільство", бо в російському суспільстві всі – від філософів до машиністів – відповідальні за цю війну. Це суспільство в цілому дозволило своїй уяві стати настільки інфантильною і безсовісною, а пам'яті – настільки безвольною). Що стало першою "червоною лінією" в "каскаді досвідів", що передував анексії Криму? Тузла? Серпневий путч 1991, без якого, може, не було б проголошення Незалежності України – і який, водночас, очевидно став одною з передумов цієї війни, бо легітимізував "безвідповідальність" і навіть, я б сказала, "соціальну зневагу" росіської влади до кожного, хто є "гіршим", ніж "кращі" і ніж "свої". І зараз неспівчутлива, невіддана, неуважна, безсила і безвідповідальна Росія ввважає "гіршими" цілу західну цивілізацію, Європу, мілошевську "родинну Європу": нас, котрі намагаються бути співчуливими, відданими, сильними і відповідальними.

Польща в ці дні здобуває особливе місце в Європі, здобуває моральне право на особливе місце в Європі. Недавно Віталій Портников сказав, що "головним українським героєм" цієї війни є весь український народ. У той же спосіб весь польський народ – насамперед польський, хоча Україна в ці дні вдячна за підтримку практично всім країнам світу, – є "головним європейським героєм" емпатії, людяності, довіри до людей і до світу. Польський народ здійснює сьогодні велику роботу творення нових сенсів нової європейської довіри, при тому що саме довіра (і віра як така) на наших очах стає головним ресурсом майбутнього, одним зі способів "зцілення" (повернення до цілості, цілісності) Європи, нашої цивілізації, світу.

Мені не подобається поняття "глобалізований світ". Краще мислити про місце, в якому ми мислимо і існуємо, як про "цілий світ", "весь світ", "повний світ". А ще Польща сьогодні повторює за папою-поляком Яном Павлом II: "Не бійтеся!" Ці слова, поряд із Христовою заповіддю любові до ближнього, – перший, як на мене, бар’єр божевіллю самознищення. Заради нашої повсякденного людяного співіснування, заради дотримання прав людини.

7 червня 2022
304
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: