"Безнастанна війна і вмирання у ній безнастанне": добірка віршів Маріанни Кіяновської

Право на життя і право на смерть. Чорні тіні Маріуполя, "Азовсталі" та російських катівень у Бучі. Відтепер нерозривне поєднання слів "повітря" і "тривога". Кровообіг сполучення між Херсоном, Донецьком, Дніпром і Львовом. "Закінчиться війна і правда ця нас перетворить на сестер братів", – пише Маріанна Кіяновська. Український ПЕН публікує добірку поезій, в яких авторка осмислює наше життя і той факт, що воно вже ніколи не буде таким, як раніше.

***

пам’ять тверда як вода на початку говіння
іноді тямлю про радість а іноді ні
маю в собі як голки кришталеве проміння
істина – де? – у провині чи все ж у вині?
йду не поволі та дію чомусь не по волі
тулячи здогади спогади – в інше живе
досвід уділ але що тоді правда юдолі?
хто я в юдолі з уділом що досвіди рве?
перш ніж прийти і побачити вірю як можу
перш ніж повірити дихаю тихну мовчу
пам’ять тверда як вода виставляє сторожу
сторож питає чи плачу я плачу й плачу

***

епоха безвітряна буря за обрієм десь
чи вже за порогом чи в домі де зсохлись судини
спечалені вбиті радіють воскреснувши днесь
в розділеній вічності слова в живої людини
немає інакшого способу окрім життя
до дальшого досвіду йти називати кричати
гряде кінцесвіття гряде з кінцесвіття дитя
цією війною можливо убите й почате
сьогодні убите а завтра почате чи ні
годинник іде і регоче як поїзд стукоче
в розбитому домі у дому розбитім вікні
висока зоря занебесна на вітрі тріпоче
тріпоче тріпоче і падає мертва навзнак
і хтось піднімає зорю і несе до порогу
говорю вам істинно істинно істинно так
по вірі воздасться по вірі воздасться в дорогу

***

непевні часи сотворились надсадні часи
у ластівки в горлі комаха жива ще маліє
без сенсу на голос найменших планет пояси
комах бомбардують і ластівок ластівка мліє
і падає долі і долі і долі здається униз
в солодкій юдолі страждання згасає мов зірка
а ной коло свого ковчегу підпалює хми
і тварі по парі вмирають спалахує сірка
бо як же без сірки дивися горить і горить
возносяться іскри як тварі по парі двоїсті
і діється все окрім миті і діється мить
і смерть рукотворна у вічності в світі і в місті

***

хтось готовий до сну може вечір холодний нівроку
зупиняється кров не тече як раніше було
ця війна день за днем день за тижнем тиждень за роком
ніби скло у картоплі потовченій – товчене скло
убиває питаючи – хочеш? а хочеш сметани?
може хочеш а не признаєшся? не бійся, промов
безнастанна війна і вмирання у ній безнастанне
у судинах сухих мов від скла зупиняється кров
і сирени що виють не йдуть але виючи далі
десь у мозку далеко на денці кришталиків ніч
я складаю картоплю потовчену різні деталі
і дедалі безсонніші дні і поламана річ
як прийняти ці вічні години ці знищені мови
як любити як жити як знаючи мати себе
хтось готовий до сну але сонце яскраве раптове
напівсонну траву на осонні як зайчик скубе

***

час довитрачу знову почну як город коло дому
із петрушкою м’ятою бджолами слізьми в траві
маю право на все маю досвід на більше ніж втому
маю право на смерть у житті і в моїй голові
перетворення знає про мене і слово і тіло
знає все що не вмію триваючи в кожній із ран
про молитву що в темну свідомість вривається біло
непомітний і тихий на грядці цвіте майоран
і вигадує сни і мені і малині і сливі
без війни що стається здається і чезне мов дим
ми із тим майораном на дещицю хвилі щасливі
під промінням веселого сонця живим молодим
фотосинтез це мислю тому що існую і бачу
навіть час як тече навіть мову що бачить мене
маю радість мою сокровенну й молитву терплячу
і пробуджене зіллячко тепле дрібненьке земне

***

Мар’яні Савці

на початку часів новина новина
а крізь неї світи розтинає стіна
і не знають світи як їм далі текти
як їм більше пекти як їм думку могти
як їм думку могти як їм речі ректи
я кажу новині про любов запитай
хай над відчай і край сотворяється рай
рай веселий розмай у всевишнім саду
хай світи потечуть у любов молоду
хай любов молода пересилить біду
хай біда відпливе хай усе оживе
золоте і святе світове межове
хай при тій новині у святбожому дні
возрадіються речі неначе пісні
хай воздіються нам новиною ясні
на початку часів новина новина
і її сокровенна жива далина
а у тій далині при святій новині
наші сни і слова в золотій пелені
і трудів і садів наші речі і дні

***

що ти знаєш про мене, людино Божа,
що не маю вуйка і маю маму?
що на мене доня не дуже схожа?
що латаю всьоме свою піжаму?
що не вмію жити не знаю мови?
що не люблю спати в своїй кімнаті?
що цілую сонце своє раптове?
що фіалки в мене веснянкуваті?
ти, людино Божа, усе умієш,
тяжко вчишся, знаєш, що маєш знати,
але ти насправді не розумієш
що мистецтво пам’яті – забувати
що переклад діється таїною
що мене сама вибирає мова
не повчай не мудрствуй не бий виною
я жива, людино, а ти – бубнова

До циклу Христини Валько
115 день війни

серце впіймане в біль виною
сто п’ятнадцятий день війни
між душею і чужиною
маріупольські бур’яни
з-під асфальту попроростали
повисіювалися з вен
"Азовсталь" неживі квартали
аж до обрію оксиген
в крематоріях щойно з печі
чорні зуби і кисті рук
мертві гнізда людські й лелечі
тиші гострий надсадний звук
днесь руйнує собою стіни
стіни корчаться кров тече
із акацієвої піни
піднімається чорний щем
вже без дому вікно розбите
чорні діри не мають меж
в цьому місті хотіли жити
і любити звичайно теж
під руїнами кров і води
що солоні давно від сліз
в цих руїнах нема свободи
лиш розбиті човни валіз

112 день_війни
МІНОГОЛОД

місце вночі заміноване може жито
може пшениця зрештою може поле
світлом засіяне кажеш що хочеш жити
десь коло жита з житом ділитись болем
чистим солодким в сродній щоденній праці
теплим і тихим просто життя заради
ходять чужі солдати і носять рації
носять гранати поле мінують гради

всяк колосок в хатинці своїй в хустинці
всяк при росі при росяній намистинці
пісню співає всяк колосок дитинці
голос дрижить бо нипають скрізь чужинці

холоду холод кажуть тепер усюди
голоду голод голе зогниле поле
люди убогі й просто звичайні люди
десь коло жита жито розбите болем
жито вмирає в небі вмирає в світі
всюди касетні міни п’ятсот в касеті
скрізь колоски не зібрані не зігріті
за колосок вбивають як в тридцять третім

будьмо уважні кажуть на Службі Божій
будьмо уважні отже не ймімо жати
будьмо уважні міни при грудці кожній
будьмо уважні вбиті ж бо ймуть лежати –
всяк колосок в хатинці своїй в хустинці
всяк при росі при росяній намистинці
пісню співає мертвий своїй дитинці
голос дрижить бо нипають скрізь чужинці

111день_війни
День донора

два слова найпростіші кров любов
два найдавніші слова хліб і сіль
добро й дорога назавжди і знов
повітря і тривога час і біль
війна змінила всі живі слова
щури окупували Соледар
від крові в Бучі піниться трава
зінське щеня – останній "рускій цар"
ділитись кров’ю – майже як життям
давати слово – возз’єднавши кров
любов ріднить із передмайбуттям
тож донор у перекладі – "любов"
любов всетерпить і всепотіша
розрадою тривкішою ніж смерть
тож донор у перекладі – "душа"
допоки світу світ і тверді твердь
цей кровообіг сполучив серця
з’єднав Херсон Донецьк Дніпро і Львів
закінчиться війна і правда ця
нас перетворить на сестер братів

107 день_війни

живі як дерева квітучі міста
з душею надпалених лип
медвяних суцвіть золота нагота
з-під попелу відчай і схлип
їх кривда така невимовно гірка
така на вустах їх смага
така в бомбосховищах тиша гулка
така невимовна жага
о пімсту волають і квітка і кущ
трамвай і тролейбус і м’яч:
під бомбами згинули тисячі душ
Бог каже дитинко не плач.
Урсулко, Маринко, Арсене, Лука
з вокзалів з підвалів з тилів
вас мама чекає і тато чека
у домі що в небі вцілів
вас мама і тато чекають в саду
і бабця сидить при вікні
а всіх окупантів я тут розкладу
на гумус зіпрілий і ні
і стануть вони перегноєм для трав
на довгі і довгі роки.
Бог каже насправді я вже їх скарав
………………………………..
дрижать безгомінні гілки

101 день_війни
Хвилина мовчання

це наша остання хвилина мовчання
до того було чотири
сирени вмикалися тричі з рання
ми вийшли всі із квартири
а таня ми знали побігла перша
та бомба усіх накрила
таня лежить без ноги і вмерша
вона ще в дитсад ходила

а в тому підвалі що трохи далі
засипало всіх земльою
там діти Наді і тьоті Галі
померли всьою сімйою

приснився цвинтар такий великий
хрести як хрестики шиті
++++++++++++++++++++
а мама каже що путін дикий
бо в нього солдати вбиті

тому від обстрілів гинуть діти
стріляють в хати і школи
бо путін хоче таке зробити
щоб нас не було ніколи
++++++++++++++++++++

***

розгубились хвилини розпались на запахи звуки
на уламки секунд що чомусь миготять в голові
я на ліжку сиджу і вдивляюсь в повітря а руки
закривавлені чорні в землі і в студеній траві
світ відкрився до крові хтонічної злої нічної
і шумить і гуде наяву канонада густа
"не убий" поламалось у мишки моєї ручної
вже ні дому нема ні людини ні навіть кота
обрій обрію обр але наші тепер не дуліби
"не убий" як "не бійся" та ворога бий і уби…
у заглибинах темряви десь в маріуполі ніби
у невидимих гніздах туркочуть жаскі голуби-
ні жінки немовлята і діти на літечко більші
убієнні невинно бо бомби бо з голоду смерть
розгубились хвилини розпались на скалочки біль же
так волає о пімсту що світу здригається твердь

***

обгоріла бджола як людина у пошуках дому
там де дому нема де руїни між інших руїн
плачу отже існую бо плач передує усьому
наче крик немовляти живий із живих україн
починається літо некошене просить косити
і волають о пімсту убитих дітей голоси
я німа і німую та прошу і буду просити
порятуй, Милосердний, народ мій веселий спаси
десь садок коло хати зітлів а з криниці - могила
занечищені й води солодкі і щедрі жита
порятуй, Божа Мати, молю Тебе днесь як молила
порятуй людське серце, о Радосте чиста свята
всім скорботним подай крізь загибель і стогін і крики
таємницю благого заступництва знову і знов
хай настане моїй Україні спасіння велике
дай Покрову Свою дай звитягу
дай, Мати, любов
хай у вольному новому краї народяться діти
хай мине ця різня хай почезнуть і відчай і страх
дай нам Радість, Пречиста, щоб ми не забули радіти
щоби ми пам’ятали та вже без отрути в серцях
це не просто війна це не просто жорстока потала
час новий на межі як усе на межі що пече
порятуй, Всеблагий, щоби нам перемога настала
ця війна незагойна та все ж і вона відтече

***

попіл всюди нагий навіть змерхлий крізь води студені
і належить нагим – посипати могилу лиця
у наріжному місці – не згадані сни безіменні
або вийняті з них безнадійно палючі сонця
я хотіла благати та все не благала не вміла
коло попелу спала ховала вуглинок тіла
і дрижала душа мерехтка і безжально маліла
бо була неспалима дощентна бо страшно пекла
я спитала була про війну і про нас із війною
неспалима дощентна мала мов відлуння між вій
Бог мене огорнув як печаль із її далиною
і сказав що не бійся дитинко не бійся не бій…

***

у сльозі стугонить щось звичайне приблизно як мова
чи упіймана крильцем бджоли мерехтинка німа
і здригається серця живого гулка праоснова
і крім тої сльози в тім бринінні нічого нема
ані слів ні повітря у грудях лиш болю з півсвіту
перетворення ритму у вибухи серцебиття
як війна з ніщоти із душі виривається літо
а край літа росте золоте сокровенне дитя
не в колисці не в домі не в полі а в снів сповиточку
а допоки росте – в незглибимому дальшому сні
вишиваю йому неспалиму як небо сорочку
із проміння що гусне як мова священна в мені
хай утішаться ним вишиванка кольчуга і льоля
так сльоза у скорботі розрада а в радості сіль
слова уток і тіла уділ всерозділена доля
в ній любов звідусіль і проміння також звідусіль

***

війна згризає з пальців шкіри слід
лишаючи вологі чорні діри
вогонь і лід чи невогонь і лід
як досвіди яким не йметься віри
душа з війни сама себе не жде
життя без неї вміється і хоче
тож сонце сходить зранку – але де?
тож дощ не йде – лежить біжить хихоче
і дивні тіні давньої трави
горять вві сні як небуття заграви
і скапує волосся з голови
на місиво знешкірене криваве
не бійся плач а неплачам пробач
вони іще не мають дару знати
що в досвідах росте спостерігач
з прадосвітку барвіночок хрещатий

***

час ніби пес
облизує руки мої

і років ріки течуть сім по сім
глибшими або мілкішими руслами
а деякі жилки виглядають як прожилки
на заціпенілих листках

і якщо це і далі життя
якщо час усе ще на повідку
тіні тінь його на стіні
здається набагато більшою ніж насправді
і лягає на землю метляє хвостом тік так тік так
тільки так
щоб швиденько станути разом зі снігом

спати не боляче
просто гарячий
червоний жаский ніжний язик
лиже руки мої

а здається ніби зализує рани
аж до попелу
до імли до білої кості

усім назовсім

sim-карта передоплачена
на стільки-то днів

значить іще декілька днів щодня –
по три додаткові хвилини розмови

***

додому додому додому додому

де ріки течуть навспак бо від гирла до роздоріжжя
а від роздоріжжя до витоку

де від запоріжжя до києва
вирвані з голови потемнілі судини

на поверхнях двох моїх північних півкуль і не двох моїх очних яблук
помутнілі кришталики – найдешевша плюскла слюда луска великої риби

дерев'яні коники сну
погойдуються ані не як маятники ані не як балконики на волосині
а немов павутинки мембрани й інші життя
у яких можна мати шабельку окрім піхви
ну і ще багато дечого можна мати

і в яких можна іти
додому додому додому додому
присвічуючи собі під ноги
лускою більмами або іншим нічим

щоби врешті забитися головою об лід
що як обрій блідне перш ніж почервоніти

***

переправа – місце недалеко від серця,
трохи справа,
вуличкою хребта
можна піднятися навпростець, угору,
до сліпого завулку під черепом

у прогнозі погоди на завтра сніг,
стільки снігу, що в трамваях їздитимуть не тільки люди,
а й передріздвяні ангелики

у когось ангелик уже недужий, старий,
із підвищеною температурою, з ознобом,
але сніг усе зрівноважить

він ітиме поміж пасажирами
дуже пронизливо, швидко і голосно,
ніби принесений із дитинства звук

перевізник – не тут, а край берега недалеко від серця,
візьме в того ангелика або обол,
або цілу голу його оболонку
(хоч, можливо, не дуже цілу)
з того часу і того звуку, і пам’яті,
і з дитинства в дорозі –

довезе до Зірки над Вифлеємом

де сніжинки, що щільно раптом зринули вгору
де Юпітер Сатурн кульбабки метелики
де оболені болем
спасенні

***

хтось пускає у вікна стріли
хтось жбурляючи камінці
пісню співає
розчохлену і наївну

остання декада травня 2022
дні наступного після наступного року початку тисячоліття
кулі кулі гулкий перестиглий міленіум
а невдовзі бомба десятий хрестовий похід
бо не можна забороняти паломництва

у 2032-му
діти з Франції та Німеччини
50 000 дітей
у шоломах і в масках
будуть врятовані

космічний вітер

космічні пісок і сіль
залишились від моря у кратерах

вірші нам позалітають у голови
і у вікна розбиті

***

кров з молоком із чужого досвіду
молоко з кров’ю з теплого вимені
чужого досвіду

майже повні жмені дійниця снігу

хтось сотворив
дні весінні оці оцієї ночі

інь і янь блищать і розтатуювані
крематоріїв штучні вогні

маріуполя тепле вим’я жаске
жалке сухе і порожнє

***

а то були перші
проталини соцмереж
перші зчорнілі
ще лютневі проталини соцмереж
де слова клятьби прощання і співчуття
як колись у порозгублюваних газетах

проліскам скажуть
коментувати не можна побиватися
скажуть все як завжди

минулорічні вечірки позаторішні пляжі

їжа ще свіжа
ще живі собаки вербові котики

все як завжди
війна
дівчин
ко
від
чинись

у ка
фе
шер
ше ля FM

чи принаймні усе ще шер ше людей

на дуже короткі хвилі

***

Борисові Херсонському

одесную слід на піску одеськім
кричи не кричи однаково золотий
а зліва левіафан відчиняє двері

аж до зіщулення рани
до щілини на обрії

крізь присохлу сукровицю
жовтувате проступить світло

декамерон
замість декамевіту
тьмяний барвник війни
знову не дуже жовтий

гостро пахне казками і кров’ю
з моря йодом ліками і залізом

бо війна і минуле не лишаться там
де ми їх залишаємо
а війна і майбутнє ще досі там
звідки ідемо

але з іншого боку
висохнуть сіті на березі моря
попіл тіл і тепла попіл левіафана

і пісок до прозорості
спечеться сіть пропече
і світ потече
кудись
безповоротно
як кане промінь