Бути чи перебути?

Есей написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН 2025 "Бути у світі". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва ProjectorPublishing та артбуків Telegraf.

Спокуса використати відомий вислів із п’єси Шекспіра -бути чи не бути - відпала водномить на самому початку. По-перше – він цитовий-перецитований, по-друге – захотілося перефразувати, й у мене, після певних роздумів, вийшло: бути чи перебути? Здавалося б, наче й близька семантика однокореневих слів, але отой префікс пере- вносить, на мій погляд, якесь додаткове значення. У Вінграновського є рядок "Перебутній час я перебув". Час перебутній – це час очікування, можливість зі сподіванням на щось нове й інакше, зрештою, краще. Наївна віра у краще увесь час розбивається об зацементовану стіну реальності. Тобто час та його виклики завжди інакші у порівнянні з попередніми хронологічними вимірами. Тут день не схожий на наступний, а що вже казати про роки, десятиліття й століття. Отож суттєве питання – ми перебуваємо в часі чи ми в ньому є? Ми є у світі, чи тільки перебуваємо? Природа перебування, якщо так можна висловитися, – це процес зникання. Зникають люди, роки, міста, країни, мови, етноси, але залишаються деталі їхнього існування.Принаймні на певний час.

Найперше щодо бути я виніс би кілька питань: як нам бути? ким нам бути? і для чого нам бути? Поки що достатньо, щоб саме "бути" давало поживу для певних роздумів. Ці питання настільки життєсмертні, що навіть у мирний час вони постають у своїй прямій діткливості Тут, можливо, варто розділити "нам" і "тобі", бо нам – це щось збірне й колективне, а тобі – це твоє, власне. Завжди, у будь-який час, твоє особисте і соціум, у якому живеш, переплітаються. Ось цей соціум, країна з означеними картографічними кордонами, з відповідними пейзажами, з історією та текстами для нас із вами в історичному розвитку була, є і буде Україною. Спочатку ми її в дитячому віці сприймали як слово з абстрактним наповненням, щообмежувалося містом чи селищем, двором чи оборою, обличчями рідних і близьких, їхніми голосами, - а згодом вононаповнювалося глибшим значенням. Місце замешкання ставало замалим для відчуття простору, в якому жив, воно наповнювалося мовою, родинними переказами, прочитаними книжками. Для мене ще в молодому віці питання: "як нам бути?" починалося з роздвоєного мовного буття – української таросійської мов. Російської, бо вивчалася, у моєму випадку, з четвертого класу з обов’язковими мовою і літературою вже всередніх і старших класах, а потім на відповідних курсах на філфаці. "Як бути?" – особливо у криворізькому моєму бутті, мене, вирваного зі звиклого й природнього буття галицького з його діалектом, психологією, місцевими історіями про Австро-Угорщину та довоєнну Польщу, – накривало жорстке мовнеоточення, чужі рудники і копальні, незвичні назви мікрорайонів, площ та вулиць. Як же бути? У дитинстві та підлітковому віці ти легко засвоюєш соціумну випадковість і мовне оточення. Пізніше – оце "як бути?" – ставало стимулом пошуку мови, тобто писання. В такий спосіб несвідомо ти намагався відстояти свою Україну. Промине чимало літ і мені видаватиметься, що питання буття, тобто українського буття, остаточно вирішено. Бо яка сила, приміром, може зрушити наші кордони чи похитнути нашу віру в необхідності власної держави з усіма характерними атрибутами? З вірою було більш-менш, а з реальністю було кепсько: власна держава підло душила все українське і, як могла, скручувала в’язи мові, наплодила всілякої масті ошустів та пройдисвітів, що пхалися в політику заради власного збагачення. Російські сили в кримській автономії та пролетарських колах Донбасу з Луганщиною плекали наростаючу ненависть до всього українського, в першу чергу, до мови та національної історії. Бо держава не забезпечувала елементарних потреб: виживали по закордонах, навчалися по закордонах, зате корумпована владна вертикаль та горизонталь, схожі на щупальця восьминога, міцно стискали українське серце. Тому національна ідея залишалася для більшості прикладами з історії, родинною пам’яттю, а українські Схід і Південь так і залишалися самі для себе. Північний сусід зизоокоспостергав, нарощуючи військові технології та виробництво.Спостергіав і діяв, розбудовуючи, звісно, за гроші, сітку зрадників та шпигунів, фінансуючи проросійські партії та їхніх діячів. Спостерігали й інші сусіди, роздаючи карти поляків, румунські й угорські паспорти. Спостерігали й ми, дивуючись: невже таке можливо? Дісталися до війни. Перекладати вину на когось - справа невдячна, але допитатися, чому так трапилося – то аж волає кров убієнних від Майдану до теперішньої війни.Мені видається, що перші тридцять років відновленої незалежності ми всі вирішили просто перебути. Звідси й усі наші помилки і невдачі. Перебути і бути – в першому випадку означає пасивне існування, а в другому – дію, тобто динаміку чину. Навряд чи ідеї Марка Тулія Цицерона про те, що політикам варто вивчати філософію, а час, витрачений на пізнання мудрості, повинен відсунути їх від щоденних клопотів, бо власне тоді жага влади і жага багатства, можливо, видаватимуться їм примарними і тимчасовими, навідувалися до української охлократії. Навряд чи філософія побудови держави після розпаду радянського союзу в злодійкуватих висуванців у парі з перефарбованими комуністами та комсомольцями могла базуватися на класичних чи модерних теоріях. І точно: історичний досвід отих проблисків власного державотворення протягом тисячоліття не враховувався й не брався до уваги.

Ким тоді нам бути? Світ, звісно, не обмежується кордонами певної країни. Як не намагалися за часів радянського союзу, відгородити нас від світу, – все ж у думках, під час читання книг чи з ілюстрацій в енциклопедіях, ти перетворювався на невидимого птаха і перелітав ті кордони з митницями, щоби побути вільним. Навіть середньовічна Іспанія з Сервантесом чиІталія з Бокаччо ставали ближчими, не кажучи вже про Гемінґвея. Ці письменники та їхні тексти були вільними, що й нам баглося услід із ними ковтнути це текстове повітря волі. Свобода п’янить. Шенґенська віза відчинила перед українцями заслону вільного переміщення. З’ясувалося, що нас у світі не знають. Наших культурних надбань не шанують. А перенасичені нашими співвітчизниками Польща, Чехія, Іспанія, Італія та Портуґалія – дізналися не тільки про нашупрацездатність та співучість, але й відвертий кримінал. Наше розпачання над Анною Ярославною, що у Франції, Никифором, що з Польщі, Енді Ворголом, який поміж Словаччиною таСША, лише додавало гіркоти й не надавало нам переваг. Так, ми колоніальний простір. Усвідомлення цього приходить тоді, колити розумієш, що твоя культура до недавнього часу чомусь була розчавлена й почасти привласнена російською, але не тільки нею. Зовсім нещодавно, читаючи свої вірші перед німецькими туристами, що прибули пізнати багатокультурний Нью-Йорк, я поцікавився, що вони знають про Україну. Звісно, йшлосяпомимо останніх подій, починаючи від 2014 року. Та ні фіґа вони не знають. А нас розділяє якась тисяча чи півтори кілометрів. Для них схід – це вже Азія, тобто простір незрозумілих історичних подій, дивних людей, від чого і від яких краще триматися подалі. З такою спадщиною і ношею, тобто певними плюсами і ще більшими мінусами, ми непоказні для світу. І коли вибухнув Майдан, і коли війна, попри усі її темні сторони, показала прагнення українців до свободи та права обстоювати свою землю, світ напружився: а чи не проморгали вони великий слов’янський народ?

І тут я доходжу до кардинального питання: для чого нам бути? Я промину професійних патріотів, які знають як любити батьківщину, забувши Франковий вірш "Сідоглавому", в якому є такі рядки:

Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана,
У мене ж тая Русь —
Кривава в серці рана.

Я промину скептиків і зневірених, шпигунів і зрадників, талалайків та різної масті унтерпришебєєвих, фріків, утікачів та потопельників у Тисі, ухилянтів та тих, в кого моя хата скраю, –на таких ніколи не мож покластися. Я не беру до уваги вперторосійськомовних, псевдоволонтерів, тих, хто гріє руки, переганяючи авта начебто для ЗСУ, і тих, хто цинічно шипить, що це не їхня війна. Творення національного організму – не така проста річ. По війні перед нами постануть важкі виклики всередині країни та новітні спроби нашого оприсутнення у світі. Для чого нам бути? Це питання самої сутності кожного особисто і країни взагалі. Я не знаю, який шлях нам приготовлено, але перебути його не вдасться, цей шлях потрібно пережити і пробути. Тобто бути, зціпивши зуби і засукавши рукави. Але як нам бути без мови і культури? Хтось гадає - фіґня це все, його ж на булку не намастиш. Перебули – та й перебудемо. А дзуськи, не вдасться, панове.

Бути у світі – це відчувати глибину коренів і одночасно плекати крону. Тренувати свою пам’ять і розвивати відкритий погляд на сучасний світ. Шукати баланс. Ми живемо у світі, коли час скорочується. Усе вимагає миттєвої реакції.

Колись британського письменника В. С. Найполазапросили на конференцію до Індії виступити з промовою. Звісно, Найпол – індієць з походження, то чому б йому не сказати про країну батьків кілька слів? Він сказав, але багатьом це не сподобалося через одну обставину: бо він сказав правду.