Досвід не передається

518
Роздрукувати
Махно Василь
Махно Василь
Поет, прозаїк, есеїст, перекладач
Досвід не передається

Що ж об’єднує українців – звитяги чи травми? Яка історична пам’ять може нам допомогти віднайти бодай хистку основу, щоби дістатися до іншого – такого бажаного європейського берега?

"Мости замість стін" – спільний проект Українського ПЕН та Нового Времени, у рамках якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти та науковці – розмірковують про те, що об’єднує українців. Всі тексти шукайте за тегом #мости замість стін

В один із моїх приїздів до України я почув у дворі будинку, в якому сам колись виростав, розмову двох дітей. Це був другий рік війни.

Старша дівчинка запитала свою подружку:

"А ти знаєш, що ми – діти війни?"

"Ні", – відповіла молодша

"Я кажу, – авторитетно повторила старша, – ми – діти війни".

Досвід, як казав свого часу юґославський письменник Данило Кіш, не передається. Пожежу, що виникла на європейському континенті у 1990-ті роки, ціною неймовірних зусиль, вдалося пригасити, а розшарпана війною Юґославія, припинила своє існування. Пересадивши військових злочинців і вислухавши в Гаазькому суді обвинувачуваних і свідків, Захід, здається, перезав’язав балканський вузол. Пожежу вдалося погасити метафоричною саламандрою –дипломатією та бомбардуванням, однак перев’язаний вузол – все-одно залишається вузлом. Я не шукаю прямих паралелей поміж тим, що відбулося в Юґославії, і теперішньою війною в Україні, хоча бажання відновити нову імперію та утримати непокірних у випадку Сербії та Росії – подібні. Спочатку Майдан, далі підступне захоплення Криму Росією і бойові дії на Донеччині та Луганщині показали нам та світові, якими нетривкими можуть бути політичні угоди і яка тонка мембрана поміж миром і війною. Показали також, що уявні та реальні мости легко підриваються, а стіни в будинках від прицільного артилерійського вогню – руйнуються. Війна починає входити у свої права – стрілянина, бої та цивільне населення окупованої території стає заручником, тому що опинилися не тоді і не там. Починаються грабунки, ґвалтування, звідусіль на всіх чигає загибель. Війна, наче фраєр, хизується вседозволеністю і безкарністю. Пророкування війни в Україні завжди здавалася пересадою – вдалося ж її уникнути у часи розпаду Союзу?

Найлегше тому імперіальному сусідові пішло на Донбасі

Пригадується вислів Юлії Крістевої, котра, звертаючись до країни свого походження Болгарії, а фактично – до усіх країн соціалістичного блоку, сказала, мовляв, ви потерпаєте від брехні, корупції та криміналу. Брехня, непомічання, промовчування породило бандитські 1990-ті, зрощення влади з криміналом і, як логічний фінал цієї швидкоплинної історії, – коронацію зека на престол, якого міцно тримала за одне місце білокамінна. Недаремно усі ДНРівські типажі у фільмі Сергія Лозниці "Донбас" нагадують бульдожі морди. Я не схильний ідеалізувати війну – під час війни трапляється різне з обох боків, але ті, хто воює в ім’я правди, і ті, хто стоять під знаменами брехні, – таки суттєво відрізняються, як відрізняється захисник батьківщини від аґресора. У першого за спиною – тепло рідного дому та дзвінкі голоси дітей, а другий – дивиться на все це скляним поглядом варвара.

У якісь хвилини свого життя починаєш згадувати мости, які коли-будь долав. Усі вони – реальні чи метафоричні – наповнені своїм змістом. Мешкаючи тепер у Нью-Йорку, острівному місті, в якому головні автомобільні артерії зв’язано мостами, а річки з протоками становлять природні перепони, – бачиш, що без цих металевих скоб між двома берегами життя б зупинилося. Ні, не так – мабуть, краще сказати уповільнилося б. Це особливо відчутно, якщо трапляється на якомусь із них, автомобільний випадок, тоді артерія автомобільного руху звужується. Водії нервують. Зрештою, реальний міст, збудований навіть через малу річку в Україні чи Нікараґуа, допомагає людям, які живуть на різних берегах, дістатися протилежного, хоча може придатися й сякий-такий пором або човен. Ажурні поруччя деяких мостів, для прикладу, використовують закохані для клятьби у вічній любові. Символом такої наївної віри у вічне став паризький міст Понт дез Арт (Міст Мистецтв), який ледь не завалився від тягаря тисяч велосипедних колодок. На такі мости закоханих тепер можна натрапити у багатьох містах світу. Навіть у моєму рідному Тернополі металева огорожа над ставом обвішана сотнями колодок, якими попричавлювали собі серця місцеві Ромео і Джульєти.

В дитинстві я мешкав у Кривому Розі – промисловому місті з вежами копалень, топографією балок і оливковими посадками. Приїхали ми з Галичини. Було непросто усвідомити інакшість пейзажу, мови, традицій. Ми вживалися у простір, у якому десь поруч були Донбас, Асканія-Нова, Скадовськ, так як для нас у Тернополі – Буковина, Карпати чи Польща. Нас дивувала руда річка Саксагань, вибухи в кар’єрах, затяжне постукування товарних вагонів, навантажених рудою, – наша інакшість наклалася на іншу інакшість. Потрібно було прокладати міст або кладку. А як? Перше, що вимагав криворізький двір, – розмовляти його мовою, тоді тебе приймали за свого, друге – і не менш важливе – пристойно грати у футбол. Звичайно, в дитинстві легше зійтися з ровесниками і перебрати від них встановлені правила. Тоді ти на мості разом з усіма. Тоді Кривий Ріг – твій, зрозумілий тобі та прийнятний.

Міст у Перемишлі на річці Сян, через який із Західної Галичини до Східної, точніше, до однієї з областей радянської України, перевозили депортовані українські родини у 1945 році, мабуть, запам’ятався моєму батькові, якому було тоді п’ять років. Колись, звертаючись в одному із віршів до польського поета Богдана Задури, я пошкодував, що неможливо Бруклінським мостом дістатися з Америки до Європи. Для чого взагалі мости? Передусім – щоби подорожувати, знайомитися з новими людьми, ділитися з ними своїми історіями, бачити їхні землі й відчувати цю багатогранність і багатоликість життя. Ну, це в ідеалі.

У Єрусалимі перед Західною стіною, яку в нас називають Стіною плачу, зі щілин та тріщин у каменях пробиваються зеленуваті кущики, схожі на перуки. Майже кожен, хто приходить до тієї Стіни, намагається просунути у щілину щойно написану на коліні записку. Записок у щілинах – сила-силенна. Пишуть записки-прохання різними мовами й очікують, що Той, до Кого вони звернені, – неодмінно їх прочитає. Стіну зі зруйнованого Єрусалимського храму якось язик не повертається назвати просто стіною, бо для вірян це місце з можливістю донести свої бажання і прохання. Стіна, перед якою моляться, з якою розмовляють; стіна - гігантське вухо, наче спеціально залишене історією для вислуховування немочей наших. У Берліні ж від стіни, що відділяла Східний Берлін від Західного і яка, по суті, розділяла світ, залишилося кілька секцій – мабуть, для туристів та історичної пам’яті.

Усе-таки дискусії, що ведуться в українському суспільстві, перенасичені гіркотою гібридної війни, бо лінія, прокреслена військовим, протистоянням, настільки глибока, що цей рубець і не знати коли зарубцюється. Взагалі, інспірований процес розповзання України на окремі частини – захоплення частини Донбасу, угорські паспорти на Закарпатті, сепаратистські ідеї, що жевріють на Буковині, – виходять від північного сусіда, якому європейська Україна – більмо в оці. Найлегше тому імперіальному сусідові пішло на Донбасі. У першу чергу тому, що промисловий Донбас залишився совковим. Коли я переглядав той-таки фільм Лозниці "Донбас" у Kaufman Astoria Cinemas, не полишало відчуття, що урбаністичне тло, яке час до часу з’являється на екрані, аж надто вже мені знайоме: будинок культури, в якому святкують весілля, підвали, мимо яких бігають статисти для пропагандистських кадрів російського телебачення, силуети копалень. І коли в кінці у титрах прочитав, що кіно знімали в Кривому Розі, прояснилося, звідки ця пізнаваність. Шахтарські пейзажі подібні – чи на Донеччині, чи Криворіжжі, чи, навіть, у штаті Пенсильванія.

Безумовно, що європейська забудова галицьких містечок структурно інакша відносно міст степової України. Та хто ж сперечається, що в кожній країні є етнографічні регіональні особливості, діалекти, зрештою, живуть меншини. То що ж, на основі цього країна повинна розпастися на друзки? За логікою Кремля, такі ж процеси можна було б спробувати запустити у Швейцарії, Німеччині чи навіть Італії, країнах, які протягом тривалого часу шукали компроміси та моделі для об’єднання своєї інакшості, відточували загальнонаціональну мову, як-от Німеччина, чи домовлялися про рівноуживаність різних мов – як Швейцарія. Та й не зникли ті особливості – хіба Баварія, занурена у прикордоння Австрії, Чехії та Швейцарії, не обороняє своїх традицій стосовно, скажімо, землі Шлезвиґ-Гольштейн, що вперлася плечима у Північне та Балтійське моря?

Ви хочете однозначної відповіді? Її не буде і не може бути, бо ж знаєте, що досвід не передається – він здобувається і людиною, і країною.

То що об’єднує людей, які виростають в одній країні? Покоління об’єднує поколіннєвий сленґ; пісні, які вони слухають; поезія, яку читають; мода, якою захоплюються. Кожне покоління має свої уподобання і своїх кумирів. Але водночас є певні цінності, які приймають усі. Що може об’єднати країну, яка пережила і радість єднання на Майдані, і водночас травму Майдану, яка чи не щодень довідується про загибель одного-двох військових та одночасно подорожує Європою і Америкою, катається на лижах у Буковелі, фестивалить, сидить по кав’ярнях, або ж косить від війська, а хтось із тих, хто повертаються з війни, приходять, буває, на вечірки до друзів, для понту прихопивши пару гранат і підривають себе, травмуючи присутніх, або тихо спиваються?

Що ж об’єднує українців – звитяги чи травми? Яка історична пам’ять може нам допомогти віднайти бодай хистку основу – рятівну крижину, але краще пором, щоби дістатися до іншого – такого бажаного і вимріяного європейського берега? На моє переконання – лише правдиве, без умлівань, бачення особливостей та унікальності нашої історії та культури та, мабуть, сама ідея України, яка, на щастя, не вмерла.

22 березня 2019
518
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: