Члени Капітули про книжки номінантів на Премію імені Юрія Шевельова за 2023 рік

Перед церемонією нагородження лауреата Премії імені Юрія Шевельова 2023 року, що традиційно відбудеться в Києві 17 грудня – в день народження класика, – члени Капітули діляться думками про книжки авторів, що потрапили цьогоріч до довгого списку.

Володимир Єрмоленко про книжку Віри Агеєвої "Марсіани на Хрещатику"

Ми повертаємо сьогодні свій простір і свій час. У нас сьогодні зʼявляється шанс відновити їхній вічний союз.

Місто - це час, що став простором. Це історія, яка стала географією. Вільні міста вплітають у себе місця памʼяті. У них вулиці говорять словами поетів, які на них жили. У них площі є свідченнями талантів архітекторів, які їх побудували. У них майдани містять у собі пульсацію історії.

Імперія стирає пам‘ять, вона перетворює географію на геометрію. Унікальний живий простір, який містить у собі схованки живої пам‘яті, який ховає в собі, немов у хутрі, нерівності впадинок та пагорбів, зиґзаґів та глухих кутів - усі ці нерівності історії вона перетворює на геометрію повторюваних назв. Йди до дошки, бери крейду, малюй трикутник, читай Пушкіна. Де б ти не був, трикутник буде той самий, і Пушкін теж.

Але сьогодні ми можемо посеред цього намальованого крейдою трикутника знову виростити свій сад. Дати волю деревам та квітам, що були знищені заради видимості крейдового Пушкіна. Наш сад повертається. Сад пісень, божественних і людських.

"Марсіани на Хрещатику" Віри Агеєвої повертають нам літературний Київ ХХ століття. Дають можливість побачити і почути Київ український. Київ Тичини і Зерова, Курбаса і Підмогильного, Рильського і Наталі Романович-Ткаченко.

Це був Київ "сторостерзаний" - але такий, що має шанс відновитися від ран. Це Київ УНР і Української держави, який був принижений і "понижений у рангу", перетворений знову на провінційне містечко, як у XVIII столітті. Але, виявляється, та битва, хоч і була програна, не була поразкою остаточною. Вона містить у собі джерело сили, яка може нам допомогти сьогодні.

Віра Агеєва нам відчути літературу посеред шуму вулиці, літературу з адресами та біографіями. Вона дає нам знову її локалізувати, і побачити, як по київських вулицях ходять ті, кого ми сьогодні читаємо із п‘янким захопленням. Вона нам дає можливість повернути собі простір і час, який у нас відібрали. Це та оптика деколонізації, яка має свої кольори та запахи, свої рими та свій ритм говоріння.

Наше завдання на найближчі десятиліття - оживити свої міста, вплеснути в них річки живої історії. Так хочеться побільше таких книжок - у яких простір знову стає часом, у яких міста перетворюються на застиглу пам’ять, в яку вростають коріннями наші мрії про майбутнє. Бо ми - не ми без тих, хто жив і говорив до нас.

Завдяки таким книжкам як "Марсіани на Хрещатику" ми повертаємо собі свої імена, свій простір, свої емоції і свої думки - прожиті і відчуті тими, хто тут був до нас. Так ми стаємо народом з мовою, народом з обличчям - і народом з простором, омовленим і проговореним, не занімілим.

Андрій Павлишин про книжку Володимира В'ятровича "Наша столітня. Короткі нариси про довгу війну"

Глибоко продуманий, цілісний, скомпонований за кліпово-колажним принципом текст відомого українського історика та політичного діяча Володимира В'ятровича може бути, на мою думку, віднесений до есеїстичного жанру лише за умови значного розширення жанрової формули.
Ми маємо твір, де поєднано уривки зі щоденника, візуальні меми та 45 порівняно невеликих розділів, у яких всебічно омовлено із залученням широкого публіцистичного інструментарію історичні паралелі між актуальною російсько-фашистською навалою і визвольною війною проти усіх форм російської імперії, котру точили українці понад сто минулих років. Тригером для написання цих текстів були гарячі інформаційні приводи, в тому числі такі новини зі сфери wishful thinking, як ухвалення законодавцями США й підписання американським президентом т.зв. "ленд-лізу", що згодом виявилося медіальною бульбашкою, чи надмірна ідеалізація пишних публічних заяв польського президента Анджея Дуди.
Проте ключовим для книжки є незламний месидж про любов українців та українок до свободи, їх прагнення до самоорганізації та плекання національної мови й культури, зв'язок поколінь у відстоюванні національних ідеалів. Володимир В'ятрович не уникає суперечливих тез, іноді, намагаючись ретроспективно пояснити і витлумачити вчинки людей із близького йому середовища ОУН, спрощує мотивації та широкий історичний контекст і потребу рахуватися з анахронізмами, лише тому, щоб цей текст був зрозуміліший масовому читачеві. Утім, значно ширше представлена в книжці модерна демократична парадигма, згадані тренди сучасної світової історичної науки, властиві найпросунутішим методологіям, що виразно свідчить, що книжка була розрахована на універсальне сприйняття (переклади іноземними мовами).
Отож, підсумовуючи, маємо доволі вдалий зразок публіцистичного наративу із вкрапленням щоденникових рефлексій та інтелектуального осмислення поточних подій перших півтора року важкої виснажливої війни у контексті попередніх геноцидальних практик російського імперіалізму.

Тарас Лютий про книжку Івана Гоменюка "Мурашник"

Свою книжку Іван Гоменюк назвав "Мурашником". І варто сказати, в тому є неабияка слушність. Адже в його доступному викладі терени українського Заходу — Галичина, Буковина та Закарпаття — постають ніби зіткані з маленьких окремих доль людей, які опинилися на перетині заюрмлених імперій і цивілізацій. Може, саме тому, зовсім не претендуючи на щось грандіозне, автор і воліє сторінка за сторінкою рухатися обережно цими делікатними особливостями регіону.

Спочатку він проводить читача епохою Габсбургів із усіма її політичними протистояннями, соціальними потрясіннями, економічними викликами, аби спробувати видобути зі згустку бентежних історичних подій формулу тодішнього варіанту української ідентичності, носіям якої в умовах мало не цілковитої відсутності еліт випало не просто конкурувати з сусідніми етносами, а часом буквально виборсуватися зі зваб настирливого москвофільства. А далі, немовби наслідуючи закони драматичного жанру, розповідає про випробування цих людей жахіттями воєнних конфліктів. Утім оповідачеві залежить не тільки на тому, щоби показати, як великі світові війни змінювали мешканців цих земель, а й на з’ясуванні того, перед яким вибором ця смертоносна загроза поставила тамтешніх українців. І зрештою: як на них уплинув перебіг згаданих потрясінь і що вони після того всього здобули та втратили?

Гоменюк вдало поєднує хронологію з аналітикою, нариси з фактажем, мікроісторію з описом повсякдення. А ілюстративний візуальний матеріал чудово доповнює цей наратив. Одне слово, все як уміє робити видавництво "Віхола" у своїй науково-популярній серії, де і побачило світ це видання.

Читаючи цю книжку та трохи перефразовуючи її автора, кожного разу перепитуєш і себе: "Де нам шукати України?". Мабуть, ідеться передовсім не так про пошуки відразу чогось загального та монолітного, а про спробу осмислення сукупності багатьох окремих феноменів, з яких і виростає непростий образ нашого краю.

Андрій Павлишин про книжку Сергія Громенка "Чому Україна виграє"

Cергій Громенко – український історик і популярний публіцист-блогер консервативного спрямування, співробітник Інституту національної пам'яті, оглядач кримських проєктів у медіях.
Будучи уродженцем Криму та палким прибічником відновлення українського суверенітету на півострові, він приділяє цій темі чимало місця в своїй книжці, що є підсумком десятирічного опрацювання в публіцистичній формі актуальних компонент поточного українського дискурсу: яким чином минуле від часів Русі до СССР впливає на свідомість і вчинки українців та українок, чому український стихійний демократизм і прагнення до самоорганізації є антитезою російського імперіалізму і "державного" тоталітаризму; як інтерпретувати події 2014 року в Криму і чому конче слід відновити там конституційні норми України; як "правильно" викладати історію України та Другої світової війни в школі, ефективно декомунізувати Україну та розробити для неї нову гуманітарну стратегію; чому актуальними виявилися алегоричні постаті зі світу професора Толкіна в контексті українсько-московської війни і чому імперія ніколи не відмовиться від війни й терору, доки не буде похована під своїми уламками й розпадеться; яким чином сумнівні й надто схематичні концепти на кшталт clash of civilizations Гантінґтона відграють убивчу роль у затримці допомоги колективного демократичного Заходу в протистоянні божевільному диктаторові; врешті, яким чином "нормалізувати" історію Росії, перемігши її.
Позаяк у фокусі уваги перебувають майже винятково політичні та мілітарні події, питання ідентичності, проблеми створення, розвитку й підтримки державних інституцій, створюється враження, що книжка є яскравим зразком політичної публіцистики право-центристського спрямування. Проте наявність у ній розмислів філософського та історіософічного кшталту, вправне уживання метафоричного парадоксу та мистецьких алюзій, заснований на фаховому історичному матеріалі серфінг сучасним і минулим країни, сміливість і навіть подекуди надмірна гострота формулювань, – усе це свідчить про появу запотребуваного громадськістю умовного "Сходу" України жанру есеїстики з великою домішкою публіцистики.

Тетяна Терен про книжку Андрія Гудими "69 спецій для серця"

У кожного з нас є спогад про товстий зошит із затертими кінчиками, який діставався кимось із наших найрідніших, коли готувалося щось дуже смачне і святкове. Або ж ви точно пам’ятаєте смак страв з того зошита – тортів, млинців, варень чи солінь. Книжка Андрія Гудими поверне вас у цей час і до всіх важливих смаків вашого життя, а потім стане на одній із полиць на вашій кухні, щоб нагадувати вам про тепло, яке ми передаємо через приготовлені власноруч страви.

Ця книжка – добірка оповідок про спеції й важливі інгредієнти, які ми додаємо в їжу. Ось я їх лише перелічую – і вже відчуваю кожен із цих запахів, гірких, солодких, пряних, зігріваючих чи охолоджуючих: лавровий лист, гвоздика, кріп, м’ята, кориця, ваніль, кмин, любисток, паприка, базилік, селера, коріандр, шафран… Ця книжка пахне, смакує і наповнює кольорами завдяки легкому письму Андрія Гудими і прекрасним малюнкам Світлани Фесенко. Ця книжка присмачена чудовим авторським стилем і тонким гумором. Часом, читаючи, ви усміхаєтесь, а часом вам здається, що ось тут книжка ще була схожа на кулінарну, а потім раптом в ній починає звучати поезія:

"І ще. Будеш у горах сидіти на вершині, як завжди з голою спиною, — лови вітер.

На урвищі над морем — підставляй обличчя танучому сонцю, у потягу, що, як завжди, везе тебе від мене — тримай у кишені цибулину, ніж і сіль".

А ще ця книжка – зіткана з любові, просякнута нею і їй присвячена. З першої сторінки в ній Андрій Гудима звертається до своєї доньки, за якою сумує, яку так добре відчуває, якій хоче передати частку своїх знань, історій і смаків. "Ніяка праця не вартує витраченої секунди, якщо вона не приправлена головною спецією із тут описаних. Люби готувати. Люби життя", – закликає автор.

В одній із перших оповідок Андрій Гудима пише – курсивом, наприкінці як PS, до якого ще повернеться, – "Колись розкажу". І це найважчі слова у книжці, бо читач знає відпочатку, що це світле й запашне видання з’явилося вже після смерті автора – військовослужбовець, ресторатор, художник і письменник Андрій Гудима загинув 2 липня 2023 року в боях під Бахмутом на Донеччині. Рідні Андрія говорять, що попереду точно мали б бути наступні книжки – і на це вказує чудовий авторський стиль у "69 спеціях для серця". Але наступних текстів не буде, бо життя Андрія забрала росія. З нами лишаються його чудові оповідки про головні смаки і спеції життя, серед яких, як засвідчує ця книжка, найважливішою завжди буде любов.

Андрій Бондар про книжку Андрія Гуменюка "Африка"

Воєнна проза львівського художника Андрія Гуменюка з книжки його розмов із самим собою під назвою "Африка" – письмо максимально щире, оголене і діалогічне. Від таких книжок тиловим читачам страшно. Особливо чоловікам. Вони як докір, хоч автор конкретному тобі нібито нічого й не закидає. Це його сповідь та іспит сумління – не твої. Тож ніби й нема про що тривожитись. Але ти, тиловий читачу, тривожишся і місця собі не знаходиш, бо точно знаєш, що не здатен і на відсоток мужності, сміливості та витривалості цього чоловіка. Бо він насправді промовляє передусім до тебе. Бо якщо його сумління потребує іспиту, то як із твоїм сумлінням, усе гаразд?

"Африка" дає абсолютний ефект занурення у війну очима вже немолодого добровольця, який наважився під свою шістдесятку прийняти бій. І найменше в цьому контексті важать жанрові відповідності чи питання стилю та композиції цієї книжки. Ні. Тут явлено те, що потрібно знати про війну, її драму, лірику та епос від першої особи – художника-воїна, який вирішив записати себе у цій війні словами. Вся книжка пронизана засадничими питаннями життя і вибору. Вибору як морального вчинку. Вибору як чоловічого кроку. Вибору як дії істоти історичної.

Андрій Гуменюк створив неймовірно багатоголосий і химерно розбудований світ, де головним героєм є людський вибір і можливість жертви в цинічні та легковажні часи. Автентичності його голосу віриш з першого речення, а в процесі читання фіксуєш власних знайомих у його історіях. Такі люди, як автор, випромінюють приязнь і тепло. На війні армія без них не встоїть, як церква без святих.

"Намалював хлопцям ікону "Божа Матір Покрова Пісків". Висить при виході з "Вісімнадцятої". Хлопці йдуть на позицію — проходять під нею. Хтось хреститься, хтось ні, але за всі дев’ять місяців, поки батальйон не вивели з Пісків, на "Вісімнадцятій" не те що загиблого — жодного пораненого! А ви кажете…"

От тільки Гуменюк – не святий, а війна – не церква. Війна – робота, кривава і виснажлива. І вся штука (мистецтво) людини в тому, аби, прийнявши її, не загубитися в ній і тримати себе в купі. Тому, крім усього іншого, ця недокументальна, за зізнанням самого автора, проза ще й автотерапевтична. Саме такої прози хочеться багато. Саме з суми цих розмов із собою таких самовідданих трударів складається велика мозаїка нашої "вічної війни" в її конкретному історичному фрагменті. Війни, якої ніхто з них не обирав, але водночас вибрав. "Африка" – правдиве свідчення про добровольців, людей, які стали міцним хребтом країни і не дозволили їй упасти. Моральних людей з історичною пам’яттю. Хто шукав приклади для наслідування? Хто їх досі не бачить після десяти років війни? Всі вони там – в "Африці" Гуменюка.

Я приймаю авторове кредо "що болить, про те й співаю" як небажання зазіхати на літературність. Літературності, може, в його прозі і нема. Але є література. Є вайб і драйв, є енергія спротиву і боротьби, є наївна щирість і дух братерства, є незнищенність прагнення свободи, є Лесина "сontra spem spero", є Винниченкова "чесність із собою". Є, зрештою, і мета. Аби ця війна стала останньою. І є, безперечно, ті, кому ця проза адресована. І я не годен позбутися враження, що саме такі тексти, як "Африка" – сирі, щирі, нешліфовані, безпосередні і гранично чесні – абсолютно необхідна основа для великих творів нашої літератури про війну, її жива плоть, "Літопис Самовидця", без якого не було би ні Котляревського, ні Квітки-Основ’яненки, ні Шевченка. І ні, це не дебют. Цього дебюту не мало бути. Це життя.

Тамара Гундорова про книжку Катерини Зарембо "Схід українського сонця"

Книга есеїв і нарисів Катерини Зарембо "Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини початку ХХІ століття" – своєрідний путівник до тієї території, якої не існувало насправді, як зауважує авторка. Це книга про Донбас, що сприймається закам’янілим реліктом минулої радянської історії та її міфології, а насправді був і є територією різних людей, різних спільнот і різних "Донбасів". Коли Тичина у відомому вірші запитував Харків, де його обличчя, він власне дивився на Донбас – той, очевидно, мав тоді своє пролетарсько-індустріальне обличчя на відміну від заснулого на межі степу Харкова. Загально кажучи, Донбас в радянській імагології асоціювався з вагонами вугілля, териконами, забрудненими вугільним пилом шахтарями і – як вишенька на торті - трояндами, які квітнуть у Донецьку.

Отже, це книга про один із Донбасів, якого ми не знаємо. У книзі зібрано багато матеріалів, фактів, таблиць, розповідей. Катерина Зарембо веде нас вглиб найновішої історії українського Донбасу початку 21 століття і говорить про його "самотність", "ізоляцію", але насамперед про його "нормальність" - на відміну від демонізованої темної плями на нашій ментальній мапі. З яскравими флешбеками, що висвітлюють сторінки історії Донеччини і Луганщини, авторка розповідає про осередки і спільноти, що творили нову українську історію на цих територіях - про фестивалі слему від Чупи і про футбольний клуб "Шахтаря", про "Ізоляцію" і СТАН, про боротьбу за Стуса, про донбаські майдани і солідарність з Києвом і Львовом. Вона не приховує, що йдеться про "один бік Донбасу", але він є невіддільною частиною України, яку ми не повинні втратити, як не повинні забути це "приспане (пригноблене, винищене, закатоване) українства", що є фактором нашої найновішої історії. Гадаю, це одна з тих книг, яку нам усім варто прочитати.

Оля Гнатюк про книжку Віталія Михайловського "Наші королі"

Перед Вами історичні портрети королів, яких за звичкою називаємо польськими, і яких київський історик спробував присвоїти українській історії, назвавши "нашими". На перший погляд цей задум незвичний, декому може здатися навіть революційним. Цих читачів автор заспокоює у передмові:

"Я не прагну перевертати з ніг на голову українську історію пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу. Йдеться лише про те, що погляд на історію українських земель у 1340–1795 рр. крізь історію династій та володарів, які до них належали, дасть змогу позбутися стереотипного в на шому історіописанні уявлення про минуле як про боротьбу українського з іноземним, а отже, чужим".

Процес переосмислення української історії ранньомодерного періоду триває від початку української незалежності. Автор не приписує собі особливих заслуг у цьому процесі, згадує його першопрохідців і відомі в колі істориків і гуманітаріїв "семінари по вівторках" Професор Наталі Яковенко, а також тих, хто своєю схильністю до переосмислення / rethinking української історії вплинув на його становлення як історика. Дещо незвично для ранньомодерника він називає Романа Шпорлюка, історика модерної епохи і першу зустріч з ним, яка відбулася чверть століття тому і яка спонукала до роздумів не лише про стиль викладання, а й про ширше розуміння історії та історичної освіти. Під час лекції Роман Шпорлюк начебто між іншим запитав, чому українські учні не відвідують пам’ятних місць української історії, як польські учні – королів на Вавелю.
Ця історія, яку описав у своєму есеї Віталій Михайловський, нагадала мені не тільки про те, що я її також чула, а й про те, як виглядала позашкільна освіта в комуністичний Польщі зі шкільними екскурсіями на Вавель, підручниками і учнівськими зошитами в паперових обгортках в портретами королів пензля Яна Матейка, "звичайну схему" польської історії, себто історію династій, бестселери цього часу: Польща П’ястів і Польща Ягеллонів Павла Ясєніци. Звісно, що й гадки не було про те, що це – чужі королі, оскільки вони діяли в своїх династичних інтересах, а не інтересах "трудящих мас".
Цикл історичних портретів "Poczet królów polskich", які створив Ян Матейко наприкінці ХІХ століття був доповненням до ґранд-наративу краківської історичної школи і який остаточно "націоналізував" історію давньої Речі Посполитої, ототожнивши її з польською історією. В протилежному напрямку пішли інтерпретатори української (та литовської) історії: на початку ХХ століття Михайло Грушевський піддав під сумнів не лише звичайну схему "русскої історії", а й визнав "чужою" історію руської (української) шляхти. Хоч цей крок критикували як тоді (згадаймо В’ячеслава Липинського), так і тепер (фундаментальні і популярні публікації Наталії Яковенко і Наталією Старченко), то по сьогоднішній день ранньомодерна історія України базується на концепції Грушевського.
Отже, "націоналізація", себто інкорпорація історії давньої Речі Посполитої в українську історію ще не відбулася. Книжка Віталія Михайловського є важливою цеглинкою у цьому процесі. Хоч і має форму історичних портретів-нарисів, то її рамки ширші, а саме історичного есею – переосмислення нашого погляду не тільки на "наших королів", а й на нашу історію.

Володимир Єрмоленко про книжку Олександра Михеда "Позивний для Йова. Хроніки вторгнення"

Чи має війна мову? Я не знаю. Але вона точно з‘їдає ту мову, яка нам відома. Вона пожирає її та випльовує її рештки - на дороги, на узбіччя.

Ці рештки можуть бути сухими інформаційними повідомленнями, які засипають вулкани болю масою холодних цифр. Ці рештки можуть бути криком. Вони можуть бути лайкою, сплеском гніву, хрипінням божевілля. Війна забирає в тебе "стиль", вона сама стає тим "стилем"-"стилосом"-"стилетом", який має гостре лезо і ріже тебе, як хоче. Війна відрізає в тебе частини твого тіла, твого життя, твого майбутнього, твого простору і часу. І ось навіть язик і пальці твої кровоточать, і тоді твоя мова завжди буде змішана з кров‘ю.

І все ж ми говоримо про війну. Вона часом позбавляє нас слів. Але часом дар мовлення до нас повертається. І ця мова, зі слідами крові на папері чи на снігу, стає іншою. Мовою, зітканою з рештків мови. Зшитою якоюсь незрозумілою ниткою. Невідомо звідки народженою вервечкою.

Можливо, це нитка потреби свідчити. Свідчення - це ще один спосіб боротьби зі злом. Бо зло, про яке мовчать, здатне перемогти - адже тоді ніхто не дізнається, що воно є злом, і що йому слід давати відсіч.

Книжка Олександра Михеда "Позивний для Йова" є мовленням про війну. Мовленням, що було на межі своєї смерті, але не померло. Можливо, це лейтмотив нашої історії - бути на межі смерті, але цю смерть обхитрити. Оніміти - щоб знову змогти говорити.

Сьогодні наша література - це великою мірою поезія та документалістика. Документальна проза, документальна есеїстика, документальна поезія. І в поезії, і в документалістиці є статика митті і статика вічності. Вони виносять за дужки питання "розвитку" і "сенсу історії". Коли історія катком іде по тобі, ти перестаєш вірити в її сенс. Для тебе вона - звір, а не співрозмовник.

Михед - один із найкращих наших документалістів. Він довів це вже у "Я змішаю твою кров із вугіллям". Він довів це циклом подкастів "Станція 451". Його письмо та голос заземляють - так, що ти в певний момент відчуваєш, що реальність, про яку говорить Михед, проростає в тебе. Що ти сав її чорноземом. Що реальність пустила в тебе коріння.

"Позивний для Йова" є однією з найсильніших документальних книжок про війну. Це щоденник і хроніка одночасно. Це розмова з собою і розмова з іншими. Це мова на межі оніміння і крику - і, звісно, прокляття. Мова, яка пульсує, як гірська річка, між цими скелями. Вона не плавна і не гладенька, в неї постійно падає каміння з гір.

"Подолати смерть" - це лише красива філософська метафора. У буквальному сенсі нам цього дива не здійснити. І поставити ці два слова разом не вийде. Особливо під час війни. Михед дає нам це чітко розуміти, коли пише про загибель свого друга Віктора Ониська - Тарантіно. Коли занурюється в сторінки його листування з дружиною, Олею Бірзул. Від цього тексту роздирає зсередини. І він про нездоланність і неухильність двох речей у нашому житті: любові та смерті.

І коли ти стикаєшся з усім цим, слово "надія" немовби втрачає сенс. Але гірше, ніж втрата надії - її девальвація. Гірше, ніж далекість перемоги - її девальвація. Ми надто засипали цю війну блискучими конфетті "віри в перемогу". Бо ця віра не має тих кольорів, в які її малюють на екранах телевізорів. Вона не гладенька, блискуча, вона не говорить приємним голосом. Вона чорна, як українська земля, вона жорстка, як шкіра селян, вона порізана і пошрамована. І тільки коли ти її готовий побачити такою, тільки коли ти можеш розгледіти її такою, тільки коли твої очі не відвертатимуться від її образу - тільки тоді ти можеш сказати: можливо, вона таки буде, ця перемога. І надія теж.

Книжка Михеда зіткана зі співпереживання. У ній немає обʼєктів. Михед - теж старозавітний "Йов", який втратив домівку, втратив друзів, втратив минуле життя; він дуже біблійний, і він знає, про що говорить. У цій книжці немає обʼєктів, бо Михед не дивиться на реальність ззовні. У болю інших пульсує його власний біль; біль інших він описує як свій власний біль. Тому цю книжку читати боляче, фізично боляче. Як і багато інших текстів - документальних чи поетичних - нашої сьогоднішньої літератури. Це тексти, в яких біль просто поселяється в твоєму тілі, втручається в твоє дихання, тече гаряче-холодною пекучою рікою крізь твої груди і твій шлунок. Це тексти, які залишають фізичні сліди всередині наших тіл.

Крізь цю книжку говорить не лише сам Михед. А говорять історії вбитих на трасах під час евакуації, закатованих в окупованих селах, розбомблених під час сну в багатоповерхівках, убитих під час виконання бойових завдань. Убитих і замучених цим російським злом.

Тому ця книжка є, в чомусь, нашим спільним голосом. Михед зумів підібрати ці уламки нашої мови, її рештки, і розташувати їх у порядку, в якому раптом крізь смерть стало знову просвічувати життя.

Дякую тобі, Олександре.

Елеонора Соловей про книжку Костянтина Москальця "Спорудження мосту"

Знаний письменник Костянтин Москалець у новій книжці есеїв "Спорудження мосту" (Львів, Видавництво Старого Лева, 2023) продовжує ту особливу розповідь "про все", котре становить сьогоднішнє наше буття: про любов і війну, мову і літературу, час і безчасся, Бога і безбожність. Навіть добре знаючи автора саме як майстра взірцевих есеїв, мимоволі подивляєш із його здатності бути в одній особі літературним критиком, оглядачем, журналістом і колумністом. А ще його письму властива особлива м’яка полемічність: як запрошення, як пропозиція подумати на ту чи іншу тему. Зрештою, давня та багата історія европейської есеїстики включала (в різні часи різною мірою) естетичні, філософські, літературні та історичні теми. Але завжди це було водночас суперсучасне письмо, до сучасності-таки обернене. Саме тому есеїстика процвітала, саме тому для неї завжди знаходилося місце на шпальтах періодики.

Подеколи відправним пунктом для Москальця є книжка, з того золотого фонду, що має бути в кожного справжнього книжника й мислителя. Але врешті йдеться про живе життя: наше теперішнє непросте й нелегке життя тим лише "підсвічується" та прояснюється, постає більш об’ємно й панорамно. Або ж недавнє чи давнє минуле стає "сучаснішим" та й просто більш пізнаваним. Що ви скажете на те, що феномен доносів та "мистецтво" стукацтва процвітали ще в давньому Римі ("Корисливе і криваве красномовство")? Проте своєрідна колекція роздумів та спостережень зі "Спорудження мосту" насправді вся обернена до дня сьогоднішнього, до нас як сучасників. Часом звучить застереження, висловлене переконливо і твердо, та все ж обережно, аби це не сприймалося як дидактика. Але ж справді "жуйка зі смаком яблука ніколи не замінить справжнього яблука", та й книги бувають різні: "каміння нікому не потрібних томів… ніколи не стане хлібами", здатними тамувати духовний голод.

"Вибір за ними, вибір перед нами" – такий, напевно, мав би бути висновок, але насправді це назва вже іншого есею: так вони "передзвонюють", творячи цілість. Тут сам вибір прикладів та авторська логіка свідчать, що таки мав рацію Теодор Адорно щодо "негнучкості" кантівського категоричного імперативу, бо ми живемо серед складних моральних викликів та уроків, життя буває й страшне, тож не вкладається часом навіть у геніальні розмірковування.

"Не відкидай мене, коли постаріюсь" – цей благальний зойк до Бога, закарбований у сімдесятому псалмі, став заголовком есею, подібного до поезії (бо ж це, не забуваймо, проза поета й автора текстів надзвичайних пісень) своїм пронизливим ліризмом, сповненого наміру долати сум і розпач, жити, поки живеться, повним життям.

Вільні, довірливі та дискурсивні есеї Москальця, дуже персональні і вельми рефлективні, як воно і властиво жанрові, – спонукають бачити більше і думати глибше, бути уважними, свідомими всього, що діється довкола.

Леонід Фінберг про книжку Галини Петросаняк "Наш сусід Альберт Гофман"

Східна Європа. Галичина. Карпати. Місто. Село. Та простір лише тоді стає географією, коли він заповнюється людиною. От саме в однині - людиною. Адже кожен іде по світу, тримаючи за руку свою Географію. Книга Галини Петросаняк "Наш сусід Альберт Гофман" - якраз про це. Про людину, про її мандри і еміграцію, втечу і прибуття - словом, про її життя, невід’ємне від її географії. Пам’ятаєте знамените Тичинівське "Тут ходив Сковорода"? А хочете дізнатися, де ходив Ф. Ніцше, Р.М. Рільке, А. Айнштайн?.. Авторка книги розповідає про географію великих людей, маленьких містечок і сіл, де вирувало їхнє життя. Тут - і безгранична жертовна любов Г. Гессе з мистецтвознавицею з Чернівців Н. Ауслендер, і літературна топоніміка України у творчості П. Целана, за якою - невимовний і невиправний біль поета за вбитою нацистами матір’ю, і густа тінь З. Фройда, яка нависла над станиславівським терапевтом М. Шуром, який був особистим лікарем "батька психоаналізу" . . . і ще багато про кого й про що. І всі ці історії відбуваються у 20-му столітті, під час Першої світової війни, незадовго до Другої світової війни... Румунізація Буковини, приєднання Австрії до нацистської Німеччини, Голокост... і життя людини у вирі цих подій, її любов, віра, боротьба і смерть.

А найважливіше в книзі - це те, що географія насправді не про кордони, а про їхню відсутність. Українці, євреї, галицькі німці перетинаються і діляться одне з одним не лише географією, а й долею.

Тетяна Терен про книжку Ірини Славінської "Повітряна й тривожна книжка"

Усіх іноземців, які приїжджають сьогодні до Києва, чи не найбільше вражає, що тут "майже не відчувається війна": працюють кав’ярні й ресторани, люди гуляють у парках, ввечері можна потрапити на концерт чи виставу, якщо ще пощастить дістати квиток. Це відчуття "нормальності" оманливе, і воно відразу ж розвіюється, коли починаєш говорити з людьми й слухати їхні історії. Бо кожна історія буде – про війну. У ній не бракуватиме повітряного про час, коли ми переводимо подих поміж новинами і втратами, і в ній повсякчас звучатиме тривожне, болісне і непевне.

Одну з таких історій нам розповідає у своїй книжці Ірина Славінська – історію про життя у великому місті під час війни, у місті, яке досить далеко від лінії фронту, але де війна все змінила, перекроїла, викристилізувала і поділила на "до" і "після". Книжка Ірини цінна щирістю цієї історії, такої близької і зрозумілої кожному, бо вона про просте і щоденне.

Це історія, зокрема, – про одяг, який ми складали у наші тривожні наплічники і який на багато місяців став нашою другою шкірою і нашим домом. Вона про ритуали і звички, які були з нами до війни і які й тепер нагадують нам про те, що ми живі, й допомагають пройти через ще одну хвилю втоми чи близького вигорання. Вона про потребу знайомого й рідного голосу, який ми виловлювали у найважчі місяці в наших радіоприймачах. Вона загалом про світ радіо, який продовжує існувати навіть у найважчі часи, даруючи людям, що опинилися в окупації чи яких війна розкидала по різних містах і країнах, відчуття дороговказу і надії. Вона про часи блекаутів, в яких ми також віднайшли опору й солідарність, освітлюючи комусь шлях своїм налобним ліхтариком чи ділячись кавою з наготовленого звечора термоса. Вона про наше непросте повернення до читання, яке довго викликало відчуття невідповідності всім тим подіям, які ми проживали у нашому реальному житті і яке зрештою теж стало підтримкою – насамперед завдяки поезії і класичним текстам. А ще це книжка про дім, про його запах і тепло, яке ми пам’ятаємо, навіть якщо змушені були через війну його залишити. Бо "дім там, де я", – нагадує нам Ірина.

Життя у війні настільки перенасичене новинами, найчастіше важкими, що ми й самі не помічаємо, як забуваємо ту реальність, в якій жили ще нещодавно. Не помічаємо, як швидко до неї звикли, але і як швидко почали її витісняти з нашої пам’яті. "Повітряна й тривожна книжка" Ірини Славінської допомагає діставати з-під шарів нашої пам’яті власні історії про пережите й відчуте. А ще вона стає на час читання "вашим персональним укриттям", бо протягом усієї оповіді авторка нагадує знову й знову – кожен досвід важливий, кожна історія має бути почутою, а в часи болю й страждань може і має бути місце і для маленьких радощів. "Ворог не переможе, допоки не забере мене в мене. Допоки я маю змогу відчувати себе у власній шкірі", – пише Ірина.

Для когось ця книжка буде "замість плачу про всі ті речі, яких ми не змогли прожити через війну. Про всі ті речі, яких ми не змогли пережити. Через які померли. Через які щось померло в нас". І точно для кожного цей текст стане дружньою розмовою і теплими обіймами.

Олександр Саврук про книжку Андрія Содомори "Під чужою тінню"

Попри усю вагомість та відповідальність праці, постать перекладача зазвичай залишається менш помітною для читача, немов у тіні твору чи образу автора. "Під чужою тінню" - це спроба зібрати фрагменти пам’яті Содомори-перекладача у цій його шляхетній ролі, віднайти те, що залишило в цій пам’яті відбитки. І, звичайно ж, того, що закарбувалось в ній найбільше. Тут не лише тисячолітні тексти представників Давньої Греції та Риму, але й пошуки українських митців, колег, літераторів, науковців – те, з чим доводилося працювати авторові, у просторі смисловому, чи то стильовому.

Ми не можемо назвати Андрія Содомору кількома звичними визначеннями на кшталт "перекладач", "професор", чи "письменник". Це справді людина-інституція, чия творчість вражає багатовимірністю та об’ємом виконаних робіт. Йому завдячуємо оригінальними творами, перекладами з давньогрецької, латини, німецької, низки романських та слов’янських мов. Багаторічною роботою Андрій Содомора продовжує традицію вести пошукові діалоги з античними мислителями, вписує їх спадщину в український контекст. Думки Вергілія, Горація, Овідія, Сенеки, Сапфо, Арістофана та багатьох інших "оживають" для українського читача у витонченості своїх ідей.

"Під чужою тінню" - це вишуканий текст, що переплітає у собі сповнене динаміки розмаїття спогадів. Це жива рефлексія, що привертає читацьку увагу до входження перекладача до інших культур, спроби розібратися з межами між чужим та своїм, між першоджерелом та нашим трактуванням, і чи здатні ми колись взагалі це першоджерело віднайти.