Арсен Федосенко: нова історія українського вина

"Його першу пляшку вина ми називали "Заїбелла", — жартує Арсенова дружина Анна Кирій. — "Заїбеллу" Арсен зробив із поширеного в Україні сорту винограду "Ізабелла", який серед справжніх виноробів вважається сортом не для вина. Однак це була перша спроба, якою Арсен дуже пишався.

У його власній виноробні, яку Федосенко облаштував у підвалі няні його дітей на Солом'янці, цій першій пляшці вина він виділив почесне місце у центрі винного погреба.

"Після його загибелі я спустилася в той підвал подивитися, як там справи. Ну, знаєте, може, він не встиг щось до кінця зробити. А там виявився — цілий іконостас: "Заїбелла", наче центральна ікона, — посередині, а решту рівненько поскладано навколо", — каже його дружина. 

Арсен Федосенко загинув як офіцер української армії на Харківщині 10 червня 2024 року. До війни він був тим, хто бачив і всіляко пропагував українське виноробство як частину культури, яка доводить наше європейське коріння і яку ледве не знищила радянська влада.

**
Арсен Федосенко був відомим у Києві фотографом, автором десятків фотовиставок. Зали Київської філармонії прикрашають його знімки. Але найбільше любив знімати українське вино — від висаджування виноградної лози до закорковування пляшки крафтового виробництва. Працював над фотодослідженням і хотів видати про вино книжку.  Переговори з українськими видавництвами вів якраз напередодні 24 лютого. 

"Нова історія українського вина" — такою мала бути назва книжки, на яку автор уже навіть обрав обкладинку — бруньки молодого винограду серед зеленого листя. 

"Його філософія полягала в тому, що виноградна лоза вбирає соки української землі і через смак вина, який у кожному регіоні різний — десь солодкий, а десь терпкий, — можна передати, по суті, історію цієї землі", — пояснює Анна. 

За Арсеновою гіпотезою, кожен регіон України має свою традицію виноробства — ці традиції різняться за сортом винограду, способом приготування, а отже, і смаком самого вина.

Федосенко сподівався довести, що вино є не лише бізнесом або хобі, а справжньою українською культурою. Дослідницьку роботу він перетворив у фотопроєкт облич авторів цього вина — українців з усіх куточків країни, через чиї історії можна розповісти історію цілого народу.

Він не просто колекціонував історії крафтерів українського вина — він сам перетворився спочатку на виноградаря, потім на винороба, згодом на сомельє, а останнім часом навіть здобував вищу освіту з технології виновиробництва. Працю у винограднику він називав словом "агроаристократія", бо "до лози підходять стоячи". "Тобто з гідністю", — пояснює Анна.

"Це зараз культура — якийсь окремий сектор життя: виставки, театр, — але в наших предків  так не було. Культура — це була їхня праця. Вони просто робили щось для себе з того, що мали навколо, і робили це якнайкраще. Арсен був тим, хто якнайкраще це розумів: хочеш знати, ким людина є, подивись, як вона працює", — пояснює  Арсенів світогляд його друг і побратим зі служби в ЗСУ Андрій Андрушків.

**
Вони з Андрієм їздили разом у відрядження на фронт, аби задокументувати війну. Як фотограф Генерального штабу, Арсен робив портрети людей, котрі пішли захищати свою землю. На всіх фронтових зйомках шукав способи, як найбільше дізнатися не про тактику, зброю, а саме про людину. "У людях, які пішли захищати свою землю, — розмірковує дружина, —  Арсен бачив ті риси, за які так любив виноробів: це автори власного життя". 

Федосенко важко переносив смерті тих, кого знімав, навіть якщо бачився з ними три години в житті. "Його це буквально розносило. Це не могло бути інакше. Арсен не прикипав серцем до людей — він у них буквально пірнав. І це навіть не метафора, а правда", — згадує Андрій.

"Він був такий: якщо можна пити вино з пластмасових стаканчиків або пошукати скляні, то Арсен піде шукати скляні. Або хто буде шукати зелень на базарі в Покровську, щоби додати її до тушонки, яку будемо їсти десь в бліндажі?" — пригадує його побратим.

Арсен Федосенко, як і багато інших українців його часу, був фотомитцем, який вимушено перетворився на людину війни. "Як громадянин, був дуже смиренний — не вмів робити із себе мікроскопа, тобто не підкреслював власну персону, — пояснює Андрушків, — Треба сьогодні в наряд — піде в наряд, треба бути оперативним черговим — то буде оперативним черговим".

Він любив спостерігати за людьми в момент творіння. Знімав виноробів, музикантів філармонії, спортсменів, воїнів Збройних сил України. Був дуже спостережливий і ніколи не перебивав у момент праці заради красивого кадру. 

—  Ви ж розумієте, що він насправді спостерігав за любов'ю? — перепитую.  

— Абсолютно. Саме це він і робив — фіксував любов і насолоджувався нею, — погоджується його дружина. 

**
Арсен з Анною прожили у шлюбі 22 роки. Вона — відома в Києві архітекторка, він — фотохудожник. "Сім'я — це не дар Божий, а спільна важка праця над стосунками", —  Анна розповідає секрет довгого та міцного шлюбу, який обірвали випущені росіянами КАБи. "Ми мали з ним домовленість, що він — винороб, а я — винопитець, тож у побуті нам було прекрасно". Подружжя виховувало двох синів, Дениса й Тимофія, які зараз уже студенти.

В Анни й Арсена завжди були спільні друзі й тусівки. Навіть з Андрієм, пізніше Арсеновим побратимом, його познайомила дружина. Арсен теж мав звичку пов’язувати людей — пити каву на Подолі з кимось і раптом у розмові згадував іще про когось. "Він не те щоб творив спільноти навколо себе — він довіряв одну людину іншій", — згадує Андрій.

Якось вони з Анною навідалися додому до Андрушківа в київську квартиру на Подолі і Арсен приніс із собою маленьку, 150-грамову, пляшечку вина. "Це мало, але це моє власне вино", — сказав тоді Федосенко. "Для мене то було таке важливе, що мій друг хоче, аби плід його рук був у моєму домі", — ділиться його побратим.

21 вересня, на 47-й день народження і через три місяці після загибелі Арсена Федосенка, ті, хто єднався навколо його любові до вина, фотографії, мистецтва і українського війська, зійшлися в закладеному ним винограднику в селі під Києвом, аби зібрати врожай на нове українське вино. Фотокнигу-дослідження українського виноробства як частину європейського спадку Анна, разом з колегами-виноробами, готує до друку. Автором усіх знімків і тексту дослідження, як і планувалося, буде Арсен Федосенко. Одначе тепер — посмертно. 

Крафтове вино, яке Федосенко залишив витримуватися у погребі на Солом'янці, ніхто з його колег, сім'ї чи друзів відкоркувати не сміє. "Заїбеллу" тримають досі в центрі винного іконостасу. Тепер це радше про пам'ять, аніж про смак. 

Арсен Федосенко народився 21 вересня 1977 року в Києві. Отримав вищу художню освіту за спеціальністю "Графіка" в НТУУ "КПІ" ім. Ігоря Сікорського. Там же пройшов навчання на кафедрі військової підготовки. Студентом познайомився з майбутньою дружиною Анною, коли вони обоє були на археологічних розкопках в Ольвії. Мають двох синів, Дениса і Тимофія. Вивчати фотографію почав на другому курсі університету в 1996 році. Закінчивши виш, п'ять років працював дизайнером, артдиректором і фотографом у різних рекламних агентствах, але з часом повністю перейшов в авторську фотографію та вів власне фотодослідження, яке планував видати під назвою "Нова історія українського вина". Брав участь у фотовиставках в Україні, Японії, Швеції та на Кіпрі. Мав комерційну освіту сомельє та здобував вищу освіту з технології виновиробництва. З березня 2022 року добровільно долучився до Збройних сил України, де спочатку служив в одній з  бойових бригад, а потім став фотографом Генерального штабу України. Загинув 10 червня 2022 року від удару російського КАБу, коли виконував бойове завдання на Харківщині. Похований на Байковому кладовищі в Києві.