Анатолій Дністровий про есеїстичне письмо та імена, які крізь нього проступають

Есеїстичне письмо — особливий жанр, який підходить не всім. Про суть есеїстики, її тонкощі та імена, які найбільш вдало складають уявлення, яким має бути справжній есеїстичний витвір, розповідає український письменник Анатолій Дністровий у лекції "Есеїстичне письмо та імена, які крізь нього проступають", яка відбулася в межах цьогорічного фестивалю "Дні есеїстики".

"Скажи, кого ти цитуєш, і я скажу, хто ти"

"Імена створюють систему координат, у якій живе автор". Створення цього великого конструкту імен є важливим аспектом, який показує, до чого людина причетна, з чого вона росте та куди рухається. Таким чином ми підключаємо себе до якоїсь інтелектуальної історії, яка має чіткі координати. Як приклад Анатолій Дністровий наводить письмо Григорія Сковороди, порівнюючи його з великим басейном барокової традиції, де можуть з’являтися апофатичне богослов’я, відгомін Майстра Екгарта чи Якоба Бьоме, в якому комфортно почувається Сковорода.

Таких авторів дуже класно читати. Це просто велика насолода, коли ти бачиш різні інтелектуальні, світоглядні, філософські традиції, відчуваєш їхнє письмо як своєрідне заземлення.

Сутність есеїстики

Анатолій Дністровий вважає наївним думати, що есеїстика — це якийсь автономний жанр, який існує сам по собі. На його думку, цей жанр може прослизати через романи, через мемуари, через будь-що. Як зразок блискучої есеїстичної мемуаристики лектор згадує "Я — мене — мені… (і довкруги)" Юрія Шевельова (Шереха). Крім того, зараз навіть дослідження та наукові книги також пишуться у форматі есеїв.

От, наприклад, одна з перших книжок в Україні, яка захищалася як докторська дисертація, — "Дискурс модернізму в українській літературі" Соломії Павличко. Це унікальна есеїстична книжка, якийсь новий тип наукового мислення без усіх цих страшних монстрів-термінів.

Ще однією особливістю есеїстичного письма є те, що воно може "народжуватися з повітря". Як каже Анатолій Дністровий, ідея написання може виникнути навіть під час перегляду фільму, і в результаті вийде прекрасне есе. Водночас він називає есеїстику "шляхом самурая", який підійде не кожному.

Це такий тип письма, коли ти нічого не очікуєш. Тут головне питання твого внутрішнього стрижня, твоєї сили, переконання й узагалі того, що ти хочеш цим донести. Все решта — другорядне.

Крім того, есеїстика — не завжди прибутковий варіант, такий жанр не завжди прогнозує популярність у ринковому значенні цього слова. Головним трендом сьогодення Анатолій Дністровий вважає науково-популярну літературу, адже вона — вагомий конкурент есеїстичного інтелектуального письма.

Характерною рисою жанру письменник називає глибоку інтимність. Він вважає, що хороша есеїстика не потерпить у собі пафосу, та й узагалі піддає сумнівам потребу есеїстичного письма виконувати якусь усуспільнену функцію.

"Ну от ми читаємо, наприклад, фрагменти ранніх стоїків, Зенона Кітійського чи ще когось. Це блискучі фрагменти есеїстики, але ж там немає пафосу, якихось закликів тощо. Тобто такий тип філософування, як і у філософів-кініків, не обслуговує якісь державні апарати — умовно кажучи, він просто слідує своїй меті. Це етичне письмо".

На думку Дністрового, естетика, як й імена, ті людські життя, які є взірцевими, на які спираються автори, які використовують, щоби підсилити чи підкреслити свою думку, — є територією есеїстики.

Різноманіття есеїв та представники жанру

Величезний корпус есеїстичної культури орієнтований на письмо про нещодавню реальність. Анатолій Дністровий додає: це нонфікшн, який говорить про досвід попередніх поколінь, створює реконструкцію їхнього життя. У романістиці близьким до цього є родинні саги, але в цьому контексті неможливо не згадати про Чеслава Мілоша та його реконструювання через пам’ять свого фізичного перебування: як він ріс, як формувався, в якому історичному контексті та якій системі координат.

"Rodzinna Europa" — велична книжка, яка формує навіть не образ, а велику картину вже загиблої Атлантиди — східноєвропейського людства, якого вже немає, — ділиться Анатолій Дністровий. — Це була довоєнна реальність, тобто до Другої світової війни, і там він напрочуд вдало згадує імена навіть тих, хто вже був приречений на забуття. Чеслав Мілош пригадує своїх ровесників, людей, яких навчав він і які навчали його. Автор дає їм дуже гарний аналіз, теплу об’єктивну оцінку — в кого які були вади, в кого їх не було, тобто навіть такі людські риси. І головне — він згадує імена, які були модними в той час як інтелектуальні, тобто тих, кого вони читали. І коли сам читаєш такого штибу тексти, почуваєшся ровесником цієї іншої епохи, якої вже не було. Мені здається, саме такий тип есеїстики дуже складний, тому що це дослідницька есеїстика.

За таким самим методом колись писав Алєксандр Гєрцен. У нього є чотиритомник — унікальний з точки зору есеїстичного письма, дуже сильна антиімперська книжка "Билоє і думи". Це жорсткий, але об’єктивний аналіз російського суспільства XIX століття зсередини. Він демонструє, яке воно вже тоді було нещасне, дрімуче тощо. За це Гєрцен поплатився добробутом своєї сім’ї. За втручання царського режиму, у його дружини стався викидень, а згодом подружжя фактично викинули з держави, й вони опинилися в еміграції.

Та все ж Анатолій Дністровий бачить сильну перспективу розвитку есеїстики такого типу в Україні, зважаючи на потенційний ресурс і матеріал.

Володимир Єрмоленко постійно каже мені: "От ти би міг щось таке спробувати", — а я боюся, мені страшно таке пробувати. Це великий виклик. Але, думаю, коли буду вже дуже похилий, — можливо, візьмуся за щось таке.

Наступним великим маршрутом есеїстичної культури Анатолій Дністровий називає подорожі. Потужна традиція рефлексивного письма під час мандрівки була закладена романтиками. До прикладу, безліч текстів німецькомовного романтизму написано саме про подорожі. Взагалі, подорож була першою формою літературної міфологізації. У дуже багатьох культурах за точку ідеального світу обиралась якась далека чужа країна. У Джорджа Байрона була Греція, у Персі Біші Шеллі — Італія, а у Вільяма Батлера Єйтса й узагалі Візантія.

Подорожня есеїстика також практикується в Україні. Наприклад, в Андрія Любки є блискуча книжка — "У пошуках варварів: Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани".

"Це прекрасна книжка, тому що вона відкриває для нас інші країни, — вважає Анатолій Дністровий. — У мене уявлення про балканські країни сформоване тільки через літературні твори та кілька історичних монографій, а Любка — живий учасник, бо він транзитом усюди там був. Тобто цією подорожньою есеїстикою він створює й актуалізує цілий простір. І в нас така сама історія з нашими сусідніми країнами. От я дивлюся: ми живемо поруч із Румунією, а зсередини про неї насправді знаємо дуже мало. Багато текстів не перекладено, а ще в цій традиції подорожнього письма явно немає такої хорошої есеїстичної книжки".

Організатори Днів есеїстики: Український ПЕН та Kyiv-Mohyla Business School [kmbs]. Фестиваль відбувся в рамках Премії імені Юрія Шевельова.