"Як немає опори — тримайся за землю": поезія Ганни Осадко

Український ПЕН ділиться добіркою поезій Ганни Осадко, котрі авторка написала після лютого 2022 року. Під час великої війни, коли Ганна Осадко втратила найрідніших — батька і маму, які померли від ковіду через 9 днів, одне за одним, а потім, через 9 місяців, і чоловіка, котрий загинув на фронті. Але ці вірші — не про біль. Вони — про Любов, яка не минає. Про Любов попри все.

***

Чистий Четвер

У середині квітня приснився Оксані Господь.
Стоїть на подвір´ї, мружиться, каже: "Оксано, виходь!
Стільки часу минуло, відколи я вмер на хресті,
Розкажи, що нового у цьому земному житті".

- Та, – розводить руками Оксана, – воно ніби й нічо,
Та життя в Україні – перчене, як суп харчо,
Їсти можна, та надто пекуча ота бурда…
Вічні зради, інтриги, запроданство, глум, орда,

Знову війни (вони регулярно, як "добрий день"),
І живеш серед того – неначе жива мішень.
Та надіюся, Боже, що врешті все буде о´кей,
Як не в нас (це вже точно) – то хоч у наших дітей.

- Зрозуміло, усе по-старому, – зітхає Господь. –
Не змінилося ніц, хоч щороку до вас приходь.
Але чуєш, Оксано, таке ще скажи мені,
Я ж воскреснути маю уже за чотири дні,

Ви іще пам´ятаєте? Той Гетсиманський сад,
Поцілунок Іуди, гучне "Розіпни", Пилат,
І той хрест, на якому вмирає за вас юдей…
- Та звичайно! Святкуємо! Все у нас, як в людей!

- Як приємно! Та ще і погода така весіння!
Розкажи, як святкуєте ви моє Воскресіння?
- Ну, спочатку, готуємось. За день, коли Ти помер,
Треба вікна помити. Конче у Чистий Четвер.

Попрєтати в хаті, на глянц випрати штори-тюлі,
Замісити паску в мидниці чи великій кастрюлі…
- Почекай-почекай, а паска – це ніби маца пісна?
- Та де, Господи, чи то я вже геть дурна?

Два десятки яєць, цукор, дріжджі, ізюму пів кілограма,
Класний рецепт! Мені дала його ще моя мама!
Потім – вудимо шинку зі свині, котору вбили учора.
- Як цікаво! – дивується Бог. – Зі свині! Ну а як же Тора?

- Та котора то Тора? Це ж зовсім інакший світ!
Чи ж забувся, Ти Боже? Ти дав нам Новий Завіт.
Там – нічо про свиню! Там – Тебе не згадувать всує!
- Я ж не проти, Оксано! Чого ти? Нехай смакує!

- Ще женем самогонку, робимо хрін і варимо холодець,
Але той холодець – то в суботу вже, то вже насамкінець,
Розмальовуєм писанки, ховаєм цукерки від пасхального зайця…
- Інтересно! Звідки в моїй історії з´явилися кріль і яйця?

- Та хз. У суботу треба в кошик усе зібрати,
Посвятити продукти у церкві, прийти до хати,
Але їсти одразу не можна, хоч смачного багато.
Тільки в неділю, як гості прийдуть. На саме свято.

- Ну це ж треба, стільки всього! Як несподівано і цікаво!
- Та вже, Боже. Так історично склалося. Може, зайдеш на каву?
- Та ні, Оксано, завтра ж мені умирати. Оце дзвонили, нагадували із раю.
А, іще… Вікна можеш не мити. Я тобі дозволяю.

***

pogranychchya. com

Ця безмежна країна із електронною поштою
pogranychchya.com,
Ця генетична мішанка, ці сусіди, що воріженьки або дотичні,
Ця народна розвага —
щовіку щороку білити дерева вапном,
Бо, по-перше, це гарно,
а по-друге, так склалося історично.

Бо весна і війна, як завжди, паралельно,
бо треба картоплю садити,
Рискаль і вила — інструменти народні,
та граблі — у центрі цієї сансари,

У цієї країни по цілому світу розкидані
(вирвані із корінням) діти
Із генетичною пам’яттю регулярно приймати
(краще би завдавати) удари,

Із пограничною впертістю інтелігентного ходіння в народ,
Із локальною амнезією, з незакритим гештальтом досі,
Цю безмежну країну сотні раз рятували диханням рот у рот
Ті, що люблять.
І вона ще не вмерла, як співають дзвінкоголосі.

І мені болить — пам’ять і поперек — від історичної фізкультури
(підвелися_упали) упродовж століть (з колін_на коліна),
Бо pogranychchya.com — це завжди велика спокуса і авантюра —
Покористатися з неї_безмежної
і звалити до якогось Берліна.

Бо тим, що не люблять — насправді однаково.
А нам тут жити і поживати.
Бо дорога кожна травинка її, кожне слово і кожна її дорога.
Бо застрягає клубок у горлі — підкресли потрібне —
з каміння а, може, вати,
Бо воли ревуть — і ніяк не вгамуються.
І чайка квилить небога.

***

Пізній серпень, і ніч, і не варто казати що-небудь,
І пливе молоком над рікою зірок вишиття,
Ти — маленький горобчик — стоїш біля хати — і в небо
Пильно дивишся,
повен по горло водою Життя.

Хто б вони не були — їх немає уже, тільки світло.
Де би їх не носило стежками буденних доріг —
Всі зустрінуться Тут.
Їх змете, наче листя за вітром,
На оце Місце Сили,
на твій цей не твій поріг.

Хай так буде: хатинка_дитинка_пухнаста киця,
І черешні солодкі — ген там, при отій межі,
І на чорній горі геть засохла сосна-черниця,
І Сарматського моря крихкі,
як любов, коржі.

Бо не має ні часу, ні віку, ні слів — нічого,
Що було і що буде — той хлопчик і той поріг,
І зірок нетутешніх Чумацька стара дорога
Посивіла від солі,
пречиста, як перший сніг.

Будуть трави, і травень, і ящірка шмигне шпарко
Між каміння нагріте, кудись в глибину століть,
І ще яблінка буде — дикунка, смішна школярка,
Що стоїть над рікою.
Що досі отам стоїть.

***

Синовi

Він косить вперше — мій дорослий син.
Його коса, як сотні гільйотин,
стина кульбабам голови пухнасті —
безжально і усміхнено, як Бог.
("А тут ми, мам, посіємо горох")
Бо травень, бо настояні на щасті

і день, і ніч. Бо жаби й солов'ї —
співають! Бо любов — як буква ї —
така наївна і така прозора!
Бо літо, бо — гей-гей ще — літ і зим!
Бо косить син, і ангел косить з ним,
і береже, і подумки говорить,

як я говорю: "Травень промине.
Живи щ-о-м-и-т-т-ю, щоб не було "не":
(не долюбив, не зважився, не втримав).
Живи — як дихай — глибоко. Живи,
як у бою підносять прапори —
на себе сподіваючись й на диво".

Він косить — вжить! Він косить травень — вжить!
Життя біжить, немов ріка біжить,
і дні в стіжок складуться, ніби трави.
Скуштуй усі, впізнай усі в лице,
бо цей мине, і цей мине. І це
солодке літо промине ласкаве,

як я урешті — тихо, навпрошки
піду за обрій. Та твої стежки —
немов нитки безмежні в гобелені…
… Він косить вперше: дзвякання коси,
зітхання саду, бджілок голоси,
і світ, і ріки трав — такі зелені.

***

Травми такі шкільні, трави такі шовкові,
вересень нюшить дим — палять бадилля з ночі,
Всі врожаї — в мішках, діти усі — у школі,
Добре, що вже не я, й згадувати не хочу

Ту — півніму, малу — зайчика золотого,
Білі банти_бинти над ешафотом парти,
"тихо!", "сидіти!", "фас!" — і одного отого…
Він промовчав про те, що би сказати варто.

Голосе дивний мій, гола гора і камінь —
Пам'ять з усіх життів — ті що були і будуть…
А унизу, поглянь — править в сільському храмі
Дивний коректор душ.
"Душно", — зітхають люди.

Осінь, оса сумна — де ж бо варення з вишні?
Трави сухі — ні сліз, ні нарікань, ні жалю.
Вересень нюшить дим, бульбу збира Всевишній,
Фірман бере мішок, фірман співа про Галю,

Про молоду, про ту, що до сосни за коси,
Ні, не шкода, бо що ж, краще б сиділа вдома,
Голосом п'яним в ніч, в осінь глуху голосить,
Пил,
і Чумацький шлях,

сіно_любов_солома.

***

На дев’ятий день прокинулася — обрубком тіла без рук.
Не обійняти вже — жодного — хата пусткою.

У кімнатах відлуння звук.
Тільки у снах хочеш торкнутися — утікають, пливуть.
Каламуть.

На дев’ятий день прокинулася — обрубком тіла без ніг.
Не наздогнати їх — жодного.

Всі дороги позамітав сніг.
І у горлі — від слів несказаних — німота.
Ма і та.

***

Наснився дім — уже чужий. Ми дві —
Я і сестра. І двері навстіж. Кроки —
Туди, углиб. Зарубки на лиштві,
Де Ані-Олі три-чотири роки.

Де білий пес? Де книги, як птахи?
З усіх рослин — лише гірке алое.
Бабуся де? Дідусь? І де батьки?
На цілий світ нас двоє. Тільки двоє.

Тримаючись за руки, ми йдемо
По коридору, через всі кімнати,
По тому сну, неначе по кіно,
Гукаючи намарно маму-тата.

Де всі? Гримить Катрусин кінозал,
Стікає кроків порване намисто,
Бо це життя — лише вокзал. Вокзал.
А всі — чотири горбики за містом.

***

тримайся...

І коли чорні дні — наче ночі: глухі, тісні,
І знести — ані вгору, ні вниз — почуттів несила,
"Ти найстарша тепер, — каже тихо татусь у сні, —
Як немає опори — тримайся за землю, мила".

І коли видається — не бути уже весні,
Бо могилою ковдри увесь білий світ накрило,
"Ще розквітне твій сад, — тихо каже матуся в сні, —
Як немає коріння — тримайся за крону, мила".

І пливеш — а чи тонеш? — у сліз золотім човні,
Та підхоплюють подих вітрила ( а може, крила),
"Ти тепер не сама, — тихо каже Господь у сні, —
Як немає батьків, то тримайся за діток, мила".

***

Так, роботка не цукор…
Дивні такі, недосконалі такі істоти.
Шумовиння емоцій! —
і ненавидять, і кохають — незмінно палко.
Чуєш? Знову планетку руйнують.
За моєї пам’яті, мабуть, всоте.
Бачиш — граються.
Ігри: розуму, рольові, в доньки-матері чи стрілялки.

Я не знаю, може, їм просто нудно садити город —
капусту, буряк і квіти?
Дивитись на хмари, розглядаючи в них
овечок і крокодилів пухнастих?
Ну ти й вигадав, Боже, службу — стерегти їх над урвищем.
Це ж вічні нечемні діти!
Вони ж сплять і бачать — як би встругнути якусь дурницю,
як би болючіше впасти.

Та ні, я не скаржуся, що ти. Я вже звик.
Тільки крила болять понад вечір дуже.
Он мішки під очима —
ні хвилиночки спокою з ними, товчуться і галасують,
Іграшки відбирають, пхають пальці у війн розетку —
а потім ревуть і тужать,
Брешуть не червоніючи,
мелють якесь казна-що, згадують тебе всує.

Знаєш, моя би воля — ото дав би по дупі
та розвів їх по різних кутках планети,
Хай би постояли хоч до обіду, а ще краще до вечора,
доки їх не заберуть мами,
Але ж ти зробив для них Землю круглою —
теплою, некутастою, як ранета,
Із таким океаном прозорим!
Із такими щедрими, як твоя рука, полями!

Тут із зернинки мацьопої — просто запхай у землю! —
ростуть в небеса секвої,
Світить сонячна лампочка день у день,
з лійки водичка тече по колу…
Хай би люди навчились нарешті — я ж багато не прошу! —
тільки Любові Живої,
Хай би звалили з цієї вічно старшої групи садочка
в молодшу школу.

***

Анька

Анька — вона завжди була слабачкою і ботанкою,
Ще на "воєнці" у школі, як вчили про хлори-іприти,
Сиділа за своєю другою партою, як у танку,
Зітхала: "Це надто нелегко насправді —
хотіти жити

У часи, коли розсипаються — світ і будинок —
на скельця калейдоскопу,
Коли гатять по голові, коли сирена виє до сказу…"
"Я так не хочу, — казала, — всі ці дурні протигази, всі ці окопи,
Всі ці пов’язки імобілізуючі…
Я краще того…одразу…

Бо життя в бомбосховищі після ядерної війни —
це темно і людно,
Закінчується вода та їжа, треба кидати льоси —
кому не жити,
Бо цей бункер пливе по світу порожньому —
покинуте Ноєм судно,
Бо назовні — нічого.
Не прилетить біла голубка.
Не розцвітуть квіти.

Ну вийдеш ти потім звідти — бліда, постаріла —
у світ холодний і хижий,
Доведеться якось виживати, шукати їсти,
латати одіж подерту,
Городець розбити, посадити картоплю, за тим —
збудувати хижу".
- Та ну його в баню, — казала Анька. —
Краще від першої ж бомби померти".

А коли усе почалося — вона сиділа на ліжку —
така доросла, така нечула.
Спочатку чекала кінця, потім — дзвінка від нього,
потім — Господнього знаку.
Бахнуло у сусідів — аж весь світ розколовся —
і Анька той знак почула.
Бачиш, тягне на спині двох чужих немовлят
і брудного, як сніг, собаку?

***

І сипав сніг, і засипав віки:
Небесна манна чи "столовська" манка.
Весь світ — по колу. Обертом руки —
Repeat. Repeat. Повторення. Шарманка.

Вродився-жив-помер. І навіть ти,
Якби в середньовічну шкуру вліз би,
Відчув: дерева — риб’ячі хребти,
Ворони на снігу — як цятки віспи.

У когось вчився. Потім вбив когось.
Весною нюхав котики вербові.
Вродився-жив. Ні знань не додалось,
Ні мудрості, ні жалю, ні любові.

Кололо очі коливо імли,
Дороги, полустанки і вокзали,
Що вже й не певен — чи вони були
Насправді — всі, кого ми поховали.

***

Жінки у серпні закрутки роблять на довгу зиму —
(хто буде їсти?) — у банках сльози із огірками,
Роки гортають, неначе книги, тримають спини,
Кричить сирена, як навіжена,
вони ж руками,

Вони ж віками
колишуть тишу, прядуть куделю
(яка куделя?!) — шукають в неті мішки для тіла,
Оті що чорні, оті що треба, лупають скелю,
Оту гранітну, оту, що біла, як кості — біла.

Чекають довго, чекають вперто, уже не плачуть,
Бо що ті сльози? — така пустеля пуста постеля,
Нехай на волю — хоч не до нього — бодай на дачу! —
Садити квіти, допоки Бозя сніги постелить.

Німе сестринство — як чорна сукня — піде руками,
Позичиш Ірі, тоді Світлані, тоді Марії…
Пливуть качата у дім печалі —
назад, до мами,
Пливуть рядочком,
пливуть, як хмари,
пливуть, як мрії…

***

Всі вони стоять за моєю спиною — в ряд:
Мама тримає відро з помідорами, Сашка — свій автомат,
Тато — консервний ключ, і мружиться: "Такий у Раю врожай!
Але тобі, маленька, ще рано до нас у Рай".

Мама сміється: "Та вона і отам, за Землі,
Тягне на собі, як бронік — справи великі й малі,
І закручує літо у банки, закручує, як дурна,
Ніби танго танцює на кухні — але уже одна".

Сашка нічого не каже, всміхається тільки — як і завжди.
— Не спішися, зозулько. Видихни. Видихни — і зажди.
Тут у Бога до тебе ще кілька нагальних справ.
Що, не віриш? Мале-е-енька… Я вчора із Ним літав…

***

Tango

— Na froncie mąż Hani nosił pseudonim Tango, —
Розповідає на презентації у Варшаві перекладачка.
Зала модного клубу вирує молодими білими усмішками,
Winko, так само białe, стікає поміж столами,
зникає поміж словами,

І люди —
добрі чужі люди,
сердечні та співчутливі,
такі зовсім чужі люди
дотуляються поглядами до твоєї зимної мушлі тіла —
твердої та півпрозорої,
пальчиками торкаються недовірливо й співчутливо
до малесенького рачка твоєї душі,
ледве живого уже,
дивляться із партеру світового театру вибачливо:
— Ojej, jakie to smutne.

— Hani mąż tańczył tango, —
говорить перекладачка,
і передвоєнна Ріо-Ріта пливе затуманеною залою —
уявна, але така присутня
отут, у мирній іще Європі.

Скільки мирній іще Європі?

Та словосполучення, сказане цією м´якою мовою,
трохи шорсткою на дотик,
як моя оксамитова сукня із минулого життя,
словосполучення
tańczył tango
танками мені лізе,
танками й танками
лізе,
підминаючи під себе
і мене, і його,
і цю мирну іще бруківку,
усміхнених ще людей
на планетці оцій,
де ніде насправді не заховатися від війни,
час якої настав.

***

Він лежить в тій зеленці, над ним там гуляє вітер —
Той що з пісні, який десь повіяв і степовий,
Так давно вже лежить, що і спогади вітер витер,
Не згадати паролів і явок, хоч вовком вий.

Та немає вовків, тільки пси з хуторів далеких
Уночі ще приходять на тризну — йому й не жаль,
Хай собі поїдять, ну бо що ж… Журавлиний клекіт
Попри лінію фронту смиренно летить удаль.

І зеленка уже не зелена, а жовто-чорна,
Бо звернуло на жовтень, життя попри все трива,
Бо змололи на попіл цю землю Господні жорна,
Бо розтяжки_так тяжко_не спати_вогонь_трава.

І з тамтого життя — тільки спогад, одна сторінка:
Тепла хата, і вечір, і кіт, що несе калач,
Мама мастить зеленкою збиті його колінця
"Тс-с-с-с, маленький… Я зараз подмухаю ще. Не плач…"

 

***

На виораному городі історії
збирати уламки трипільської кераміки,
ходити розпеченим чорноземом,
з якого стирчать хирляві рядочки фермерської кукурудзи,
порпатися пальцями і витягувати із лона землі
осколки чужих невідомих життів —
з орнаментами чи без,
понівечені й нікому вже не потрібні.

Я ніколи не складу із них глека,
я ніколи не наберу в нього води:
надто багато загублено,
надто багато стерто на пил.
Але глина — вона пам’ятає.
Глина — вона як жінка.

Всю вашу зброю, чоловіки мужні,
що помирали завиграшки, наче стрибали в річку,
всі ваші списи й сокири,
кулі всі ваші й шаблі —
все це ковтнула земля,
жадібно і пажерливо —
і ніц не лишилося, ані крихточки щонайменшої —
все це іржею покрилося і розчинилось навічно,
як і мусило статись.

… Тільки глина і тільки трава.
Тільки кожна нова весна — як ще один шанс.
Як ще один сон
про те,
як я ліпила колись цього глека
в якомусь поза-
поза-позаминулому із життів.

***

Їдло

— Ця планета цілком заточена під процес харчування.
Гамають всі усіх! У порядку живої черги отак: "Гам!"
— А любов? — зітхала вона.
— Уф-ф-ф, не сміши мене, Аню!
Яка в дупу любов на голодний шлунок? Поглянь, отам

Люди ходять на свою роботу, якої не люблять ні разу,
Ходять щодня, все своє безглузде життя — щоби купити поїсти,
Повертаються в дім, тягнучи за собою торбу харчів і відразу
(Ту, що огида) — стартапери і старпери, повії та комуністи,

Майже всі, словом, крім сонцеїдів
(та в нашому кліматі й вони зимою),
Тричі на день, згідно з графіком — народився_сніданок_обід_вечеря_помер,
Як в Коцюбинського майже, біжать полем життя
дорогою ціною
По канві кулінарного шоу, що створив Головний Режисер.

— А прикинь… якби Він просто зараз, цієї ж миті,
забрав у всіх шлунки!
Ну, так, аби не було потреби їсти зовсім — нікому-нікому!
Цікаво, що би робили люди? Малювали картини? Будували міцні стосунки?
Садили квіти довкола свого маленького блакитного дому?

— Хм-м-м, я не знаю. Вони насправді не вміють
просто так жити,
Щоби не надкусити чуже яблуко, коли навіть своїх є ціла комора,
Праця і хавка, хавка і праця, і так по колу. Які в біса квіти?
Квіти — це не ресурси. Квіти — це надлишок. Квіти — флора.

Часом теж нічогенька — ну там картопля_буряк_ананаси…
Але, Аню,
Фауна значно смачніша і досконаліша — теж сама себе пожирає.
Розумієш, це всесвітній порядок: булімія_заїдання_недоїдання,
Кругообіг продуктів — із рота в рот — за воротами Раю.

— Слу, а чого вони сплять і бачать, щоб жити вічно,
якщо і так нещасливі?
Ну нафіга їм те вічно?
Вічно підйом по будильнику?
Вічно те "дім-робота"?
— Та забий. Вони й на суботу-неділю не мають планів.
Сидять у тік-токах і пиві.
Людина — справді нераціональна і захланна істота.

…так вони сиділи й балакали, попиваючи біле_сухе на кухні,
І любові тоненька свічечка — попри все — мерехтіла між ними,
І смажилася вечеря, бо якщо прилетить уночі і цей світ рухне,
Так приємно і так важливо побути отак — живими.