Солдат Артем Чапай: "Якби я не пішов у перший день, пішов би через тиждень"

90
Роздрукувати
Солдат Артем Чапай: "Якби я не пішов у перший день, пішов би через тиждень"

Рішення піти на війну письменник Артем Чапай ухвалив у перший день після того, як почув перші вибухи за вікном. Його "сватали" на позицію пресофіцера, хотіли відправити на кухню, пробували залучити як діловода. Зараз він охороняє стратегічні об’єкти і каже, що це якраз для нього.

У межах спецпроєкту "Слова і кулі" / Words and Bullets, який Читомо запустило разом із Українським ПЕН, автор книжок "Тато у декреті", The Ukraine, "Вивітрювання" Артем Чапай розповів, чому теперішнє середовище йому ближче за літературне, як це — бути письменником на війні та що насправді допомагає українцям пережити жахіття війни.

— Артеме, як це — з письменників у солдати? За вашими спостереженнями: чи важить на війні попередній досвід? Чи не заважає особисто вам на війні ваше письменницьке підґрунтя?

— Мій письменницький досвід радше допомагає мені, тому що інколи психологічно буває складно; тоді я думаю, що мій теперішній досвід — це щось на кшталт включеного спостереження. Я намагаюся ловити деталі, інколи щось записую собі у телефон, щоби не забути. Наприклад, смішні або цікаві фрази. Психологічно досвід письменника мені допомагає.

Що стосується попереднього досвіду (військового — ред.), безумовно, без нього складно. Відбувається значне зіткнення очікувань з реальністю. Наприклад, тобі можуть зробити зауваження за зовнішність, що стосується радше армії, аніж війни. Водночас професіоналізм важить: коли я прийшов, то навіть не знав, у який бік автомат тримати, якщо він у тебе на плечі: дулом вверх чи вниз.

Добре відчувається, хто раніше був у так званій зоні АТО. Це люди, на яких ми рівняємося. Є люди, які з 2014-го вже кілька ротацій відбули на сході, вони значно більше знають та допомагають морально підготуватися іншим.

— Хто ви зараз: письменник чи військовий?

— Я інколи досі можу сказати комусь з офіцерів: "Та я ж цивільний". А вони мені кажуть: "Ні, ти вже не цивільний". Я все одно сприймаю себе як цивільного. Усвідомлюю, що я в армії винятково до демобілізації. Не маю жодних інших планів та хотів би, щоби це все швидше завершилося нашою перемогою. Я не дуже рвуся у небезпечні ситуації та з певним полегшенням зітхнув, коли зрозумів, куди мене розподілили. Хоча це не є гарантією. Наприклад, наші сусіди з іншої військової частини вже на передовій. Як я собі кажу: "Несповідимі шляхи військових комісаріатів".

— Ви вийшли зі своєї звичної бульбашки. Чи вдається вам почуватися "своїм" у новому середовищі?

— Я зрозумів, що завжди був частиною народу та не сильно відрізняюся від інших. Ніхто тут особливо не знає, що я письменник, крім нашого куратора зі спецслужб. Всі інші знають, що я якийсь там журналіст, але особливо ніхто не читає, дивляться радше ТікТок.

Якщо говорити про колектив, у цьому навіть краще, ніж у попередньому (літературному – ред.). Якось менше понтів, більше доброти та взаємної підтримки. Можливо, мені пощастило з підрозділом, але у нас дуже здорова психологічна атмосфера. Це може бути також пов’язано з тим, що в мій підрозділ відбирають, зокрема, психологи. Тут люди психологічно більш стійкі, ніж я собі уявляв. Немає нездорової конкуренції. Якщо бачать, що тобі погано, допоможуть.

Наприклад, у мене був випадок, коли у мого сина був день народження, і мені було дуже погано в той день. Дитині десять років, а між нами — дві тисячі кілометрів. І тоді до мене підійшов хлопець з автоматом та обійняв. Це було несподівано, адже це не те, що ти очікуєш від маскулінного колективу.

Можливо, відсутність ось цього мачизму пов’язана з тим, що у середньому вік моїх побратимів — 40 років. І я думаю, що це правильно, воювати мають переважно не молоді люди, а люди з оформленою особистістю. 18-літніх строковиків дуже легко гнути, коли вони тільки-но відірвані від батьків. І це неправильно, бо вони не завжди розуміють, куди йдуть. А тут люди вмотивовані. У нас, наприклад, значна частина людей — це добровольці. Інші — навіть якщо й мобілізовані — це люди, які не тікали та не відмазувалися. Тобто це люди, які знають, чому вони тут.

— Ви писали у своєму фейсбуці, що у 2016 році у вас й на думці не було йти на війну. І напівжартома говорили зі своїм другом, куди тікатимете, якщо Путін нападе. Що змінилося за цей час, що у 2022-му ви миттєво ухвалили рішення піти на війну?

— Я розмовляв з Любком Дерешем, ми жартували, що романісту інколи самого себе важко зрозуміти. Я про це досі думаю. Напевно, якби на момент, коли все почалося, я був у Львові чи Івано-Франківську – то, можливо, повівся б по-іншому. Але коли ти прокидаєшся від того, що гримить будинок, і можуть влучити у твоїх дітей, то рішення ухвалюються на якомусь тваринному рівні: я мушу захистити своїх дітей.

 

— Для нас усіх змінилася реальність. Але якою вона є тепер для вас? Який вигляд мають ваші будні?

— Ми живемо у колишньому спортзалі та спимо на матрацах. Через добу ходимо у добові наряди. Ти постійно у підкумареному стані. Добу ти в наряді, а наступного дня до вечірньої перевірки маєш вільний час. Наприклад, прямо зараз я у звільненні.

Звичайно, радикально змінилося те, що я живу без родини. Всі ці місяці почуття, яке домінує , — це туга за дружиною й дітьми. Можливо, якби вони були поряд, було б інакше. На 14-му році шлюбу доводиться розвивати стосунки на відстані по Zoom. Дітям веду уроки української мови онлайн, щоби вони не забували, як писати рідною, бо вони зараз за кордоном. Два рази по 30 хвилин на день. Трошки таблички множення, трошки української мови. Нагадую їм, що "будь ласка" пишеться окремо.

— Армійський романтизм дійсно існує, чи це таки частина художньої реальності?

— Якби я зараз був неодруженим та сам по собі, то в цьому дійсно щось є. Крім того, я усвідомлюю, що коли все закінчиться, будуть елементи, за якими я буду ностальгувати. Грубо кажучи, те, що називається "побратимство", справді існує. Ті люди, які поряд зі мною зараз, мені психологічно ближчі, зокрема. за багатьох цивільних друзів. Ця "бульбашка" стала мені значно комфортнішою. Більше солідарності та взаємної підтримки, адже ми всі в одному човні, у нас однакове буття.

Хоча люди дуже різні. У нас є класний хлопець, він не може написати два слова без помилок у спільний чат, але це один із найкращих, хто тут є. Між нами панує почуття довіри, мені дуже пощастило з місцем та людьми, де я опинився.

— Можливо, серед ваших побратимів вже є той, хто може стати персонажем вашого майбутнього твору?

— Зараз кожен другий українець — це унікальний персонаж та особистість. Якщо ми говоримо про персонажів романів, то все-таки це мають бути збірні образи. Від когось ти візьмеш фразу, від когось – жест. Я перебуваю з тими самими людьми впродовж місяців і розумію, що все одно не досить добре знаю їх. Той, хто спочатку здавався похмурим, зрештою виявився добряком, і навпаки: той, хто здався душею компанії, виявився хитрожопим. І як романіст, ти можеш лише уявляти, що насправді твориться всередині душі людини.

— Деякі з ваших книжок написані про українців та Україну. Що ви дізналися про українців після російського вторгнення та перебування серед військових? Чого, наприклад, не знали, коли писали "Подорожі із Мамайотою. У пошуках України" чи The Ukraine?

— Я тепер розумію, що книжка The Ukraine була доволі точно написана. Недосконалі, але прекрасні люди. Там остання фраза у книжці: "Люди прекрасні, навіть коли самі цього не розуміють". І я зараз бачу все те саме, але за інших обставин та іншої ситуації. За значно трагічніших обставин. Кожна людина зараз стає легендарною по-своєму.

Те, що ми зараз робимо — це вже чудо. Ніхто цього не очікував. Навіть ми самі від себе цього не очікували.

— Про видання своєї книжки The Ukraine англійською у США та Великій Британії ви дізналися "з автоматом через плече та чотирма магазинами патронів у розгрузці". Ви зараз на війні, але ваша письменницька кар’єра продовжує розвиватися. Як ви переосмислюєте те, що вже написали, коли ви — "пацифіст" — опинилися з автоматом в руках? Та, як ви думаєте, це вплине на те, про що ви будете писати у майбутньому?

— Деякі речі стосуються минулої реальності. І не те, щоби вони втратять актуальність, але це будуть вже історичні події. Тобто те, що було реалістичним соціальним романом, зараз стало історичним соціальним романом, бо воно описує реальність, якої вже немає. І йдеться не лише про Україну. Я думаю, що весь світ змінився.

Я почав розглядати для себе інші жанри. Раніше зневажливо ставився до фентезі. Зараз розумію: якщо описувати щось таке, як зараз, то, можливо, найкраще підходить фентезі. Про всіх цих людей-орків, які сунуть, як навала. Водночас хтось там у кремлі гниє живцем та хоче з собою "загарбать і з собою взяти в домовину ще одну країну", якщо переінакшити цитату Шевченка. Занадто багато крові та м’яса, щоб описувати це реалістично. Тому потрібен інший жанр. Певна, так би мовити, філософізація. Але наразі це просто думки. Треба, щоби все закінчилося, бо, як казав Гегель, "сова Мінерви вилітає опівночі". Писати про велику подію можна, коли вона завершиться. Найконкретніший план зараз — вижити.

Габріель Гарсіа Маркес, коли писав свої "100 років самотності" говорив, що є таке романтичне уявлення: наче для романіста — чим гірше, тим краще. Але це неправда. Щоби писати, ти маєш бути у хорошій психічній та фізичній формі. Я зараз не у формі, щоби писати.

— Книжок про війну написано дуже багато, але водночас жодна з них ще не допомогла запобігти війні. Навіщо людям читати літературу про війну?

— Коли у перші тижні одна з книжкових мереж відкрила безкоштовний доступ до своєї електронної бібліотеки, то перші книжки, які я почав читати, були саме про війну. Причому — про найгірше, що є на війні: геноцид, концтабори. Це своєрідний спосіб осмислити ірраціональність та безглуздість того, що відбувається.

Я ходив нещодавно у звільнення, був травень місяць, світ прекрасний, але водночас у цьому світі є такі люди, як путін, котрі розпочинають війни, в яких гинуть десятки тисяч людей. І книжки про війну, як не дивно, у своїх описах жахіть є психологічною підтримкою. Це спосіб надати сенс та "філософізувати" те, що відбувається.

Що нам зараз психологічно найбільше допомагає? З моїх спостережень, — це три речі. По-перше, почуття гумору, зокрема чорний гумор. По-друге, це матюки та прокльони, типу "рускій воєнний корабль" та все інше. І третє — це міфологізація та філософізація. Наприклад, селяни вкрали танк. Це стало легендою на весь світ. Це ті символи, які надають нам силу.

 

— Чи існує "матеріал" з війни, який неможливо конвертувати у текст? Чи література значно ширша за жахіття війни?

— Осмислити можливо все. Але не все варто переводити у літературу. Наприклад, є такий афганський письменник Халед Госсейні, який написав книжку "Ловець повітряних зміїв". У ній кілька разів у деталях описано, як ґвалтують хлопчика. Я не певний, що така сенсуалізація потрібна. Це як омбудсменку Денісову критикували за деталі, які вона оприлюднювала про те, що росіяни робили з малолітніми дівчатами. Це потрібно пам’ятати. Але треба бути обережним з тим, щоби конвертувати це у літературу. Бо це може бути експлуатацією чужого горя.

І це ще одна причина, чому я думаю про фентезі. Бо зібрати всі ті жахіття, що зараз відбуваються та написати про них – можна. Але чи це потрібно? Я не впевнений в етичній складовій цього, коли ти чужі страждання перетворюєш на текст. Бо все-таки текст — це всього-на-всього текст. І якщо ти ще й робиш це, щоби здобути славу — це гидко.

— Чи відбулася у вас переоцінка цінностей після 24 лютого?

— Війни різні. І деякі з них треба воювати. Якби ми зараз здалися, це була б катастрофа для всього світу. Якщо порівнювати Першу та Другу світову — це теж зовсім різні ситуації. У Другій світовій треба було перемагати Гітлера.

Крім того, я зрозумів, що все-таки є для мене річ, цінніша за власне життя — це життя інших людей. Принаймні, деяких.

— Досить особисте питання, але все ж: ви колись жалкували про своє рішення? Чи бувають моменти занепаду духу і як вам вдається їх долати?

— Я не буду приховувати, бувають моменти, коли я страждаю від свого рішення. Але водночас розумію, що не міг вчинити по-іншому. Є така банальна фраза, що доля — це характер.

Насправді я сам себе здивував тим, що пішов до військкомату. Ми пішли з дружною "в місто прогулятися" Коли сказав мамі, куди "гуляв", то почув у відповідь: "Я так і думала, що ти це зробиш". Коли значно пізніше вже по зуму говорив із дружиною, частково виправдовуючись, вона сказала: "Ну, ти ж не міг не піти". Я, здивовано: "Як це не міг? Я ж четверта хвиля мобілізації" — "Ні, не в тому сенсі не міг не піти. Постійно мучився б".

Іноді буває, що близькі люди розуміють тебе краще, ніж ти себе сам.

Напевно, якби не пішов у перший день, коли дістався до свого військкомату – пішов би через тиждень. Через місяць. Все одно. Може, й краще не вагатися: стрибнув зі скелі в річку, а там пливи.

— Ви сказали, що путін створив собі "антиросію" і як би парадоксально це не звучало, його дії згуртували українців. Виходить, що попри високу ціну, яку ми зараз платимо, ми зрощуємо власну ідентичність — у той час, коли її намагаються зруйнувати?

— Мій друг нещодавно цитував свою маму. Ще у січні вона казала: "Але ж росіяни та українці — це один народ". Вона ж у квітні: "А жінок під 60 років беруть в ТрО?".

В Україні ось ця "згуртованість" є ознакою народу, але не є якоюсь етнічною рисою. Наприклад, у нас є офіцер — наполовину росіянин. Але він — наш. На противагу йому — мій дядько, народжений в Україні, який виїхав до Росії і в голові своїй став росіянином.

Я народився через 36 років після Другої світової війни. І в дитсадку малював, як горять фашистські літаки. З часом внуки моїх дітей сприйматимуть росію так само, як я сприймав нацистів у дитинстві. путін створив собі антиросію. І не лише в Україні.

Україна — це протилежність росії. Наприклад, наша армія значною мірою функціонує знизу вверх. У нас немає такого "ти начальник, а я дурак". Наш народ будується знизу вверх. Зеленський — лише представник нашої колективної сили на цю мить. Він як зараз умовний герой, бо не втік, так само буде й "гетьмана геть", якщо перестане виражати волю народу.

Путін — виразник імперськості росії на цю мить. Але стосунки з народом інші: в росії все йде якраз зверху вниз. Слава царю-батюшці, найстрашніший гріх – царевбивство, навіть символічне.

Це докорінно різні моделі побудови суспільства.

Навіть, якщо росія демократизується, дефашизується в найближчі роки, цю війну їй запам’ятають надовго. Якщо сам світ не повернеться в бік автократії, а залишиться більш-менш демократичним – до росії ще довго ставитимуться як до країни, яка породила жахіття.

— Якщо говорити про різницю між росіянами та українцями, де корінь цієї різниці? Адже якийсь шматок історії ми провели разом.

— Ми були колонізовані, ми не були разом. Це не є "разом" як родина. Це колонізація. Мені шкода дагестанців, які зараз гинуть. Краще б вони замість цього подумали, як їм здобути свободу. Бурятів шкода, яких також колонізували, а тепер на танках везуть, щоб вони колонізувати інший народ.

Пісні, яка стала символом зараз, "Ой, у лузі червона калина" — 100 років. У другому куплеті там йдеться:

Марширують наші добровольці у кривавий тан

Визволяти братів-українців з московських кайдан.

 

Чи згадайте махновську армію, створену з селян, яка громила і червоних, і білих. Так, вони потім приєдналися до червоних, бо на той момент політично їм це було ближче, ніхто не знав, що буде далі. Але ідея формування сили знизу вверх для нас не нова.

Коли ти йдеш містом у військові формі чи отримуєш малюнки від незнайомих дітей, то відчуваєш, як тебе люблять навколо.

Все це історичне, сформоване значно давніше, ніж 30 років тому. І зараз очевиднішим стає, наскільки важливу роль у цьому відіграла війна у 17-20 роках ХХ століття, коли була Центральна Рада, ЗУНР, ті ж махновці тощо.

— Як людина, яка зараз захищає свою країну, як ви прокоментуєте колонку NYT, що Україні варто віддати частину своїх територій, щоби досягнути миру з росією?

— Це не їхнє собаче діло.

— Попри високу ціну, яку нам доводиться платити, чи є ця війна для українців історичним шансом?

— Незалежно від результату війни — це створення українського народу як легенди. Просто, на жаль, можуть бути різні варіанти. У найгіршому разі, цей легендарний народ цілком може виявитися розпорошений, як євреї. Втім, наприклад, розгромивши музей Сковороди, росія зробила ідею "світ ловив мене та не спіймав" ще більш потужною. Так само, незалежно від результату цієї війни, путін зараз допомагає українському народові стати легендарним.

А крім найгірших варіантів, є багато кращих. Наприклад, легендарна вільна Україна та її дефашизований сусід, який покаявся і сплатив репарації – як свого часу гітлерівська Німеччина.

Й поміж цими крайнощами – купа реалістичніших середніх варіантів.

***

"Слова і кулі" / Words and Bulletsспецпроєкт "Читомо" та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).

22 червня 2022
90
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: