Петро Яценко: "Мені цікаво писати про всю Україну, але з певною львівською специфікою"

1125
Роздрукувати
Яценко Петро
Яценко Петро
Журналіст, письменник
Петро Яценко: "Мені цікаво писати про всю Україну, але з певною львівською специфікою"

З українським письменником, викладачем творчого письма та програмістом Петром Яценком ми зустрілися у "Книгарні-кав’ярні Старого Лева". Саме у цьому видавництві за місяць має вийти його новий, уже дев’ятий, роман "Магнетизм". Героями книжки стали не лише люди, а й міста – насамперед Донецьк, а ще – Київ.

У Донецьку автор ніколи не був, але взявся дослідити його душу за допомогою нових технологій. А до Києва переїхав вісім років тому зі Львова.

Нашу розмову, щойно перейшовши на "ти", починаємо якраз із запитання про роль міста в житті письменника. Адже рідного Львова багато в Яценковій прозі, навіть у самих назвах книжок: "Львівська сага", "Короткий путівник з галицького сексу". А ще два роки тому його роман "Нечуй.Немов.Небач" здобув першу львівську нагороду – "Премію міста літератури ЮНЕСКО".

– Мій львівський видавець Василь Ґабор, – розпочав нашу розмову Петро, – завжди радив позиціонувати себе як львівського письменника. "Ти пишеш на львівські теми, у тебе львівські тексти, навіть якщо вони не про Львів, він у них відчувається", – казав він. Я про це не особливо рефлексував. Мені цікаво писати про всю Україну, але, можливо, з певною львівською специфікою.

А Київ мене фактично забрав. Дав мені одночасно дружину (дитяча письменниця та поетка Галина Ткачук. – Ред.), роботу й житло. Хоча я ніколи не вважав, що живу десь у провінції. Мешкав у 120-річній кам'яниці в тихому центрі Львова із товстими стінами, звідки міг спостерігати за людьми. У Києві ж одразу відчув різницю. Це – український Нью-Йорк, де зібралося все найцікавіше. І люди, і атмосфера мені тут дуже подобаються.

А "Короткий путівник з галицького сексу", до речі, я написав уже в Києві. В метро й у поїздах між Києвом і Львовом.

Одна з таких поїздок посприяла й появі роману "Магнетизм". Влітку 2014 року Петро познайомився у потязі з чоловіком, який щойно залишив захоплений Донецьк і їхав влаштовуватися на роботу до Львова.

– Ми розговорилися. Я перепросив у нього за те, що ми не змогли вберегти їхнє місто. А він почав на мене кричати: "Ви не повинні нас жаліти, ми самі винні! Це ми мали зробити, ми мали зберегти Донецьк!". Його посил був у тому, що місцеві були занадто пасивні. Я тоді замислився, а чи змогли б ми в такій ситуації відстояти Київ чи Львів? І що для цього потрібно? І подумав, що колись треба спробувати дати відповідь на це питання. Хоча були й інші поштовхи до написання цієї книжки.

Петро розповів, що, ще живучи у Львові, міркував про цикл життя міста: як воно народжується, живе і помирає.

У Львові я бачив, як просто на очах відвалюються шматки старих будівель. Вмирають люди й багато чого йде разом із ними. Наприклад, викорчовуються посаджені ними дерева. Будинок купують, і новим власникам начхати, що було до них – аби можна було зробити євроремонт і пофарбувати фасадик у яскравий колір. Я зацікавився, що сталося з Кьоніґсберґом, Вроцлавом… Адже це міста, побудовані людьми однієї системи в одну епоху, які війна докорінно змінила. Серця цих міст померли. І от питання – чи нова культура зможе дати їм нові серця й нові життя? А з Донецьком це сталося просто на наших очах.

image

Головна героїня роману "Магнетизм" Марія – з Донецька, як і одна з гілок родини Петра. Він виріс у російськомовній сім’ї. Тепер розумію, чому за мовою у ньому не впізнається львів’янин.

Моя донецька бабуся тривалий час жила з нами у Львові. Казала різні цікаві слова, наприклад, називала стілець "стула". Її характер і погляди на життя дуже відрізнялися від решти родини. Але вона мала проукраїнську позицію: наприклад, коли В’ячеслав Чорновіл балотувався у президенти, агітувала рідню зі сходу голосувати за нього.

Запитую Петра, як він у новому романі описував місто, в якому ніколи не був і наразі не має можливості побувати.

Я – програміст і дослідив Донецьк завдяки новим технологіям. Дивився на Google Street View, як та чи інша вулиця виглядали до окупації і які вони тепер. "Ходив" по подвір’ях. А ще з’ясував, що чимало переселенців зараз замовляють тим, хто там лишився, відеозйомку їхньої вулиці – просто щоб побачити, як вона виглядає. Такі ролики є на Youtube. Крім того, знайшов карту, куди місцеві наносять народні назви різних місцин. Із таких джерел можна багато важливих деталей дізнатися. Не всі в курсі, що більшість шахт на Донбасі має свої цвинтарі для тих, хто в них загинув. Люди, які створюють цю карту, також діляться там своїми невигаданими історіями.

Мені найцікавіще, що після прочитання мого роману скажуть донеччани. Чи вдалося мені відтворити атмосферу їхнього міста? Хоча в кожного Донецьк свій. Сукупність усіх індивідуальних Донецьків і складає це небесне місто, яке насправді існує. Я вважаю, що дуже важливо не дозволяти своїй пам’яті затухати – так ти даєш нове життя своєму місту.

Петро впевнений, що деякі міста є до нас прихильними, а інші ні. Ба більше – що міста є живими організмами.

– У кожного міста є ментальне тіло, душа. Коли руйнується якийсь парк чи стара будівля, нам прикро, бо зникає частина великого організму. Місто може навіть убити людину – в буквальному сенсі: якщо, наприклад, на когось впаде брила з балкона. Люди ж іноді здаються мені обслуговуючим персоналом міст. А може, люди – це їхня кров? Або гроші, якими міста між собою обмінюються: ти переїжджаєш не тому, що захотів, а тому що тобою заплатили.

Герої роману "Магнетизм" Петра Яценка живуть у реальних будинках на реальних вулицях Донецька. І мають своїх прототипів. Наприклад, професію головної героїні автор підгледів на стімпанковому фестивалі Kyiv Steam Con, який щоосені відбувається в Києві.

– Моя головна героїня має особливий хист – уміє відчувати історію металу, кожної детальки. Виймає коліщатка зі старих, нікому не потрібних годинників і робить із них стімпанк-прикраси. Дає цим деталям нове життя. Будинки в містах – це коліщатка, всі вони пов’язані, і завдяки цьому механізм працює. І навіть якщо він зламався, є люди, які можуть створити на його основі щось нове. Це головна метафора роману.

Окрім "Магнетизму", цьогоріч вийде друком ще одна книжка Петра Яценка – перша нехудожня в його доробку. Вона має робочу назву "Потужна пара: історія парових двигунів від античності до нашого часу" і з’явиться в новому видавництві "Портал".

Стімпанк-культурою Петро цікавиться вже багато років. Він так захоплено розповідає про парові двигуни, що навіть у мене, далекої від цієї теми, відразу виникає бажання прочитати його майбутню книжку. Вона, до речі, буде розрахована на підлітків та дорослих.

 

image Фото: Max Pflegel

 

Стімпанк це цікавезна субкультура, менш поширена у нас, ніж на Заході. У Британії є величезні фестивалі, де можна побачити парову техніку, яка досі функціонує: трактори, парові вантажівки, локомотиви. Там також організовуються паради із залученням цієї техніки. Дорослі й успішні люди роблять моделі паротягів і катаються на них по спеціально створеній залізниці із семафорами… Це дуже цікаво! Не всі знають, що в Східній Німеччині паротяги їздили до 1990-х років. Ще донедавна північний Лондон забезпечували водою парові машини – такого ж розміру і потужності, як ті, що стояли на "Титаніку". У нас парові локомобілі виробляли до 1956 року в Херсоні. Вони працювали на лісопильнях, млинах, використовувалися для інших сільськогосподарських потреб аж до кінця 1970-х років.

Я дивуюся, який же це обсяг інформації потрібно було вивчити, щоб лаконічно написати про всю історію парової техніки, та ще й мовою, зрозумілою й цікавою молоді!

Я кілька років досліджував це питання, використав чимало матеріалів, які збирав ще для написання роману "Нечуй. Немов.Небач". Діставав видання середини 19 століття, вивчав законодавство Російської імперії, заглиблювався в листування діячів того часу. Мені хотілося більше розповісти про те, як парова техніка потрапляла на наші терени, коли і де її почали виробляти. Шевченко повертався із заслання на пароплаві й писав у щоденнику про парову техніку. Вражали парові машини й Івана Франка – у листі до коханої він заявляв, що вони змінять світ. У "Миколі Джері" Івана Нечуя-Левицького описана парова машина, яку селяни спочатку бояться, а потім опановують. Я зробив для себе самого цікаві відкриття. Ось лиш одне з них: найшвидший паровий корабель світу "Сполучені Штати", який в середині 20 століття перетинав Атлантику за три дні, після виходу з експлуатації потрапив... на верфі в Криму, де з нього на початку 1990-х демонтовували шкідливі азбестові матеріали.

Цей величезний пласт культури у нас тривалий час був недосліджений. Зараз ним зацікавилося багато науковців, про це пишуть в академічному середовищі. Я ж намагався написати белетрестично, але, звісно, не відходячи від фактів. А ще хотів звернути увагу молоді на деякі закономірності в суспільстві. Чому парові двигуни винайшли не в країнах, де є рабство, а у вільних – Британії, Франції? Чому ставалися катастрофи? З історичних фактів зрозуміло, що більшість була пов'язана з людськими пороками – жадібністю, марнославством.

Книжку "Епоха пари" Петро написав за три місяці. Питаю, як йому вдається досягати такої феноменальної швидкості писання. Письменник усміхається й каже, що може написати роман за місяць.

Я пишу дуже швидко, коли знаю про що і як. Головне – назбирати матеріал: саме це забирає місяці й роки. А писання для мене завжди було механічним процесом. Працюючи над "Потужною парою" вирішив, що маю щодня писати по шість тисяч знаків. Виходило, бо це небагато. А ще я ніколи не ношу задум книжки в голові по кілька років, як це роблять деякі інші автори. Я цим можу лише захоплюватися: я б уже давно про цю ідею забув.

Петро розповів, що почав писати у дванадцять років. Пам’ятає, як тато приніс додому друкарську машинку, а він сів і "відстукав" одразу два фантастичних оповідання "на чистовик". Думав подати на конкурс улюбленого журналу "Юний технік". Вже тоді йому сподобався процес писання, але Петро вирішив, що його твори ще рано комусь показувати. Знову почав писати вже після університету. Рукопис роману Петра Яценка "Йогуртовий бог" переміг у літературному конкурсі "Нові автори" і вийшов друком 2002-го.

Дотепер у письменника немає невиданих творів. Він зізнається, що любить усі свої книжки, окрім тієї, найпершої. І додає, що і її варто було б перечитати, щоб зрозуміти чому. А ще принагідно можна згадати, як там описується епідемія грипу – зараз, коли в світі стрімко поширюється коронавірус, це актуально.

 

image Фото: Премія міста літератури ЮНЕСКО

 

Запитую Петра про те, як змінилася наша література за ці майже двадцять років, упродовж яких він пише. Так, стало більше видавництв і найменувань книжок, бачимо ширше розмаїття жанрів, десятки нових імен авторів. Але чи зросла якість вторів?

– Колись я професійно у цьому орієнтувався… На початку 2000-х п’ять днів на тиждень працював телефонним майстром. На роботі нікому не казав, що я письменник. Це було наче зробити камінг-аут настільки література була в андерграунді. А на вихідних був оглядачем книжок та фільмів для журналу "РІА Львів". Наші нечисленні тоді видавництва надсилали мені всі свої новинки, тож я мав уявлення про літературний процес. А зараз розумію, що через кількість оглянути все, що виходить, просто неможливо. Тому порівнювати буде некоректно. Тоді ставлення було таким: "Слава Богу, що наші книжки є". Тепер і якість письма набагато вища, і є якась "клієнтоорієнтованість": видавці й автори чітко розуміють, чого потребує ринок. Крім того, читач відповідальніше ставиться до вибору книжки.

Петро розповів, що дорогою на наше інтерв’ю читав у метро роман "Лазарус" Світлани Тараторіної. Він переконаний, що авторці вдався дуже класний фентезійний детектив, написаний за всіма канонами. З молодших авторів він рекомендує також читати Маркіяна Камиша, якого називає щирим та талановитим письменником. Додає і про улюблених авторів зі свого покоління.

Раніше мене самого весь час називали молодим письменником, а в якийсь момент отак взяли й перестали, – каже Петро з усмішкою. – З мого покоління мені подобається Володя Арєнєв. Все, що він пише, можна сміливо рекомендувати, бо це не буде халтурою. А ще – Анатолій Дністровий. У своїй немейнстрімній прозі він помічає багато важливих речей, вона має історичну цінність. Роман Анатолія "Б-52" я прочитав з величезним задоволенням.

Я поставила Петрові й традиційне для ПЕНівських інтерв'ю питання про ключові прочитані ним у різному віці книжки.

Дитяча технічна десятитомна енциклопедія подарувала мені любов до техніки. У середині 1980-х для мене дуже важливою стала книжка "Ґобіт" Дж.Р.Р. Толкіна у шикарному перекладі Олександра Мокровольського. Це було моє занурення в українську мову, я просто кайфував від неї, читаючи й перечитуючи. Вже дорослим звернув увагу на балканську прозу: Богуміла Грабала, Данила Кіша. Вони світоглядно до нас дуже подібні. У балканців, як і в нас, вистачало травм, але вони підходили до них з іншого боку. Проза Балкан – помітно вільніша. Ще не так давно і в нашій прозі всюди відчувалася травма. А теперішня українська література мені, до речі, подобається тим, що травма в ній вже виписана і йде суцільна творчість.

Каву допили, на екрані диктофона відобразилася цифра "57" стільки хвилин ми вже проговорили. В записнику лишалося ще кілька запитань, але ж треба лишити деякі й для наступної розмови вже по прочитанні "Магнетизму" та "Потужної пари". Тому поставила ще лиш одне: чи має Петро задум наступної книжки?

Мене цікавлять речі. Вони насправді відіграють у нашому житті важливу роль. Тож цілком може бути, що в наступній книжці я розкажу про історію речей, які нас оточували й оточують. Можливо, вона буде есеїстична.

Перше фото – Max Pflegel

24 березня 2020
1125

Читайте також:

Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: