#PEN_TEN: Інтерв’ю з Галиною Вдовиченко

Опубліковано: 15.04.2020,  Переглядів: 198

У рубриці #PEN_TEN – письменниця та журналістка Галина Вдовиченко відповідає на десять запитань про те, який фах обрала б, якби не стала письменницею, чого в літературі має бути більше – правди чи вигадки, а також про книги, які мали на неї найбільший вплив.

1. Чи може письменник у наш час лише писати книжки, не висловлюючи свою позицію з актуальних питань і не долучаючись до соціальних і правозахисних проектів?

Письменник може бути активним коментатором важливих подій, а може бути й мовчазним інтровертом, що привселюдно не реагує на сильні подразники. Це вибір кожного. Декому вдається одночасно і книжки писати, і публічно рефлексувати із приводу актуальних питань. Дехто реагує короткими коментарями (влучними чи не дуже) у соціальних мережах, дехто не заходить у мережі місяцями, зосереджуючись на роботі, не ділиться своїми думками у засобах масової інформації. Ми всі різні. Якщо висловлювання своєї позиції – це не просто миттєва реакція, переважно емоційна, а аргументований виступ, то, як і будь-яка серйозна справа, потребує професійності, обізнаності, перевірки джерел і таке інше. Тому кожен вчиняє як вважає за потрібне – хтось реагує оперативно, хтось – через літературний твір.
Але є настільки сильні подразники, що вимагають реакції тут і тепер, і тоді письменники висловлюють своє ставлення до певних подій спільними діями, акціями, виступами – ініціюючи їх або долучаючись до ініціативи інших.

2.Як виглядає ваш творчий процес – ви працюєте у визначені години чи коли приходить натхнення?

Намагаюсь свою роботу організувати в оптимальний спосіб. Тобто працювати щодня і не робити тривалих перерв. Якщо обставини не дозволяють братися за роботу день, два і більше, то у мене починає псуватися характер. Але тут варто зауважити, що “творчий процес” – це не лише робота над текстом, робота за комп’ютером, але й збір потрібного матеріалу, “виходжування” ідеї, продумування сюжету, його розвитку, наступних епізодів і таке інше. Є також чимало супутньої роботи, теж важливої – спілкування з читачами, скажімо.

Мені важливо знати, що роблять колеги, які думки висловлюють, які новинки у них виходять. Вдячна ПЕН за щотижневі розсилки матеріалів (новин, публікацій, аудіо і відео), на які пропонують звернути увагу. Ці підказки насправді дуже допомагають і зберігають час на пошуки.

Ще про читання варто сказати, бо це і задоволення, і робота, і обов’язкова складова щоденного стилю життя. І це найкраща наука і майстер-клас для того, хто пише, бо бачиш, до чого варто тягнутись і чого варто уникати.

Мені комфортно працювати, коли в мої плани не втручаються несподівані зовнішні чинники, якісь серйозні проблеми і коли є можливість залишатися наодинці з текстом стільки часу, скільки побажаю. У ті дні, коли закінчую роботу над черговим романом чи дитячою книжкою, не помічаю, як збігають години. Це час особливої посидючості й особливого нетерпіння – бо текст наближається до завершення. Тоді можу й увесь день провести за комп’ютером. Мене ніхто до цього не примушує. Це мій вибір і моя потреба.

3. Що найбільше вас захоплює в роботі письменника?

Створення історії, наповнення її нервами і м’ясом. Захоплює, коли герої виходять з-під контролю і починають діяти за законами своїх характерів, ведуть за собою.

Але найулюбленіший етап – редагування написаного. Особливо, коли дозволити тексту відлежатися, а тоді відкрити файл і почати читати його і правити “свіжим оком”.

4. Чого в літературі має бути більше – правди чи вигадки?

Залежно від того, що пише автор, який у нього задум. У художній літературі навіть реальні події відрізнятимуться від того, що було насправді. Твір сам визначає, в яких пропорціях у ньому поєднуватимуться правда і вигадки. Навіть у нон-фікшн-літературі правда буде неповною, частковою – передовсім тому, що її ретранслятором через літературний твір є людина. А людина має таку особливість: те, на що звернув увагу один, пройшло повз увагу іншого. Кожен про реальні події, свідком яких він став, розповідатиме дещо по-іншому.

Якщо не брати до уваги нон-фікшн, а лише художню літературу, то в будь-якій історії, навіть суцільно вигаданій, все одно буде прозирати правда життя. Тому у фантастиці часом більше правди, ніж в історичному романі. І художня правда іноді є правдивішою за правду життєву.

5. Як на вашу творчість впливає місце вашого народження? Чи є таке поняття, як “письменницька ідентифікація”?

Я народилася у такому місці, куди ніколи не поверталася і не повернусь – це далека Північ за полярним колом – Кольський півострів, Печенга. Насправді ж – колишнє фінське Петсамо. Це містечко разом з усією місцевістю Радянський Союз відібрав у Фінляндії 1944 року. Минулого року я вперше побувала у Фінляндії, і там у деяких місцях мала відчуття, схоже на дежавю. Мені там добре працювалося, бо ноутбук був зі мною, і саме там я закінчила свій роман “Найважливіше – наприкінці”. Для мене Фінляндія виявилась – випадково чи ні – місцем сили. А коли я за допомого ґуґл-карти спробувала віртуально побувати у селищі, де народилася, була вражена його занедбаним сирітством. У кількох кілометрах через кордон – цивілізація і сучасний світ, а тут, на колишніх фінських землях, – розруха і занепад.

Для мене місце народження – це швидше те місце, де людина починає усвідомлювати себе і пізнавати світ довкола. Місце, з яким пов’язані перші спогади. У мене це Івано-Франківськ і село моїх бабусі й дідуся – Отинія на Івано-Франківщині.

6. Як знайти слова, щоб промовляти у своїх текстах до українців у різних куточках країни?

Не знаю, чи це мають бути якісь особливі слова. Важливо просто говорити від душі, з любов’ю та емпатією до людей. Саме книжки є одним із чинників, які об’єднують Україну. Коли, скажімо, діти зі сходу і заходу, центру, півночі й півдня люблять одні й ті самі книжки, читають їх і перечитують – тоді і створюється певне коло єднання, формується ідентичність, відчуття приналежності до великої спільноти, яка має свою літературу. От тільки б був до тих книжок однаковий доступ усюди, щоб працювали книгарні, а бібліотеки мали відповідне поповнення в усіх куточках України.

7. Чому ви навчилися, пишучи книжки?

Я і далі вчуся. Писання – це такий процес, коли думаєш, що наступний текст буде кращим, принаймні сподіваєшся на це. А коли запрошують прочитати лекції і провести практичні заняття на літературних курсах, то і сама вчуся, намагаючись упорядкувати певні спостереження та відкриття, щоб поділитися ними.

8. Ким ви були б, якби не були письменником?

Була б непоганим бета-рідером. Знаходила б у текстах, що готуються до друку, певні місця, що їх варто виправити. В чужих текстах я це бачу, а свої мухи часом пролітають мимо. Неймовірне задоволення отримую від книжок, де усі слова і сенси на своїх місцях. Але є й чимало книжок, яким не зашкодив би доброзичливий порадник на етапі редагування. Читаю книжку і часом бачу: це речення зайве; тут краще було вжити не це слово, а ось таке; тут фактологічна помилка; а тут – стоп, щось таке вже було кількома десятками сторінок раніше, автор не помітив, редактор пропустив… Колись у газетярській справі таких читців називали “свіжоголовими”. На чужі тексти маю уважне око. Але мені й на свої бракує часу.

9. Три книги, які вас сформували, мали на вас найбільший вплив.

Це щоразу інші книжки. І цей процес – читання і відчуття впливу книжок – безперервний. Неймовірно радію, коли щось нове мене вражає аж настільки, що посуває інші книжки чи інших авторів на п’єдесталі. Неможливо виділити лише три книжки. Нехай сьогодні це будуть Микола Гоголь “Мертві душі” (один із тих, ранніх, впливів) – за панорамний погляд і створення універсальних характерів. Валер’ян Підмогильний і його недописана “Повість без назви” – за те, що випередив свій час і став, по суті, засновником українського екзистенціалізму в літературі. Міг би написати ще чимало, але його життя обірвав 1937 року Сандармох… І третя – “Літня книжка” Туве Янссон – за чутливість до напівтонів у стосунках бабці й онуки, за вміння передати повноту життя в ізоляції на острові.

10. Три книги, які ви прочитали останнім часом і хотіли б обов’язково порадити іншим?

Порадила б автора, якого багато хто знає, але, можливо, до нього ще хтось не дістався. Мілєнко Єрґович і його збірка “Жертвам сниться велика воєнна перемога” – це його журналістські нариси про війну в Боснії і Герцеговині у першій половині 90-х. Тут геть інший стиль, ніж у його книжках “Історії про людей і тварин” та “Іншалла, Мадонно, іншалла”. Єрґович сильний у всіх жанрах. Дивуюся можливостям і рівню цього автора. Він пише, задіюючи широкий діапазон регістрів, наче грає на орга́ні. На черзі (планую почитати) – його роман “Батько”.

PEN_TEN – рубрика Українського ПЕН, у рамках якої наші члени – письменники, перекладачі, журналісти, видавці та науковці – відповідають на десять запитань про свою професію, літературу і творчість.

Підготувала Катерина Чамлай

Без категорії