Про силу слова і зброї: листування поетів Реджинальда Двейна Беттса та Сергія Жадана

313
You can read this article in English
Жадан Сергій
Жадан Сергій
Український поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст
Про силу слова і зброї: листування поетів Реджинальда Двейна Беттса та Сергія Жадана

Американський поет Реджинальд Двейн Беттс написав листа Сергію Жадану – українському "поетові на іншому кінці світу в час війни за його країну". "Мова, як і поезія, не здатна зупиняти війни, – відповів Беттсу Жадан. – Проте саме вона означує зло й несправедливість, саме за допомогою її ресурсів ми вкотре долаємо свою слабкість та безнадію і випростовуємось, аби свідчити й заперечувати". НВ публікує український переклад листів двох сучасних поетів.

Реджинальд Двейн Беттс — американський поет, правозахисник та борець за тюремну реформу в США. Під час шкільних років був відмінником і навчався на програмах для талановитих дітей, але в 16-річному віці вчинив озброєне пограбування. Його судили як дорослого і увʼязнили на 8 років, більше року з яких він провів в одиночній камері. У вʼязниці він закінчив школу, відкрив для себе літературу й почав писати вірші. Після звільнення працював у книжкових крамницях, заснував читацький клуб і згодом став викладати поезію і креативне письмо в коледжах. 2016 року закінчив Єльську юридичну школу. Виступає за реформу ювенального правосуддя та популяризацію літератури серед увʼязнених у тюрмах. Автор чотирьох поетичних збірок. Лауреат численних премій та відзнак: Beatrice Hawley Award (2009), Open Society Foundation Fellowship (2010), PEN America’s Writing for Justice Fellowship (2018), Guggenheim Foundation Fellowship (2018), MacArthur Fellowship (2021).

***

Дорогий Сергію!

Я вперше взяв у руки зброю після того, як почав сивіти; через десятиріччя після мого першого ув’язнення; через десятиріччя після того, як вийшов на волю. По тому, як народилися обидва мої сини. По десятках переїздів, щоразу трохи далі від в’язниці, щоразу достатньо далеко, щоб пам’ятати, що далеко недостатньо. Утім, що я знаю про війну? Навіть зараз, коли я розумію, що значить бути одержимим спогадами, які вигадує мій розум, та історією, яку мій розум не відпускає.

Я заплатив великі гроші за те, щоб потрапити в установу в єдиному штаті країни, де мені можна тримати в руках зброю. Годину стріляв по паперових мішенях. І навколо мене було так гучно! Що саме я роблю пишучи цього листа тобі? Одного разу я написав слово "куля", маючи намір написати "віра". Ця ненавмисна помилка — спосіб сказати, що кулі завжди загрожують вірі; спосіб визнати, що кулі завжди погрожували нам можливістю простору, в якому ми можемо зруйнувати все, що могли любити? Кулі небагато важать, навіть ті, через які рушниця вискакує з рук. Я провів у в’язниці більше восьми років, але ніколи не стріляв зі зброї. Пишу це так, ніби це важлива деталь про те, на що ми заслуговуємо. Але на що заслуговує кожен із нас? Коли нарешті я тримав у руках кулю – це було напередодні Четвертого липня, – я вже десяток разів підступався до написання цього листа.

Стрільбище було зужитковане — слово, яке я насправді ніколи не використовував у реченні. Воно здається недоцільним та настирливим. Хіба що це — правда. У в’язниці страждання були зужитковані. Люди, які розповідають тобі про те, що вони засуджені на 30 та 40 років ув’язнення, були зужитковані. Та ми не надто говорили про правосуддя. На стрільбищі тестостерон є чимось зужиткованим. Гучно лунали постріли. Та я не почувався небезпечним. Навіть коли притискав до плеча прикла́д рушниці. І не треба казати, що стрільбище — це не зона бойових дій, що б там не кричали собі під ніс чоловіки навколо мене.

Цей лист мав би містити забагато речей, як для одного листа. Я пишу до тебе так, як мої рідні писали до мене у в’язницю. Як знайти слова, якими можна визнати очевидну істину та боротися з нею? Водночас ми чекаємо новин з України. І сперечаємося щодо всього. Щодо того, хто має право турбуватися і який вигляд повинна мати турбота. Щодо того, як в українському контексті сприймається питання раси. Це, зокрема, я вважаю абсурдом. Тому що багато хто з нас не може знайти Україну на мапі, точнісінько так само, як хтось в Україні не може показати на мапі Сьютленд, — а найважливішим чомусь має бути те, як ми реагуємо на колір шкіри одне одного.

Мені хочеться спитати, чи я розказував тобі оцю історію — але знаю, що ні. Ми друзі так само, як усі незнайомці є друзями, які чекають нагоди, коли якийсь спільний випадок стане розділеним спогадом. Але я хотів розказати про те, що одного разу я читав твої вірші друзям, і друзі подумали, що ці вірші — мої. Я одразу кинувся їх виправляти — не те, щоб я був не з тих, хто тримається за чужу красу, як за свою власну. Але я сказав їм, що то твої слова, бо хотів, щоб вони знали тебе. У такому дивному світі ми живемо, щоб вірити в те, що слова, які підіймаємо зі сторінок, можуть відкрити нас іншим. І я подумав: чорт, вони чують мене в цих піснях можливостей, які ти пишеш.

Можливо, мені варто розповісти тобі ще одну річ про мій день зі зброєю, рушницею AR-15. Підлітка, який розстріляв інших дітей у школі, засудили за те, що він зробив це такою само рушницею AR-15 у той самий день, коли я вперше взяв її в руки. Хочу сказати, що занадто часто опинявся там, де, якщо дослухатися до історії, я не мав би бути.

Чи доводилося тобі чути про Фредріка Дуґласа, а саме про його промову "Що є Четверте Липня для раба?" (What to the Slave is the Fourth of July?), де він запитує:

"Співгромадяни, вибачте, дозвольте запитати, чому я покликаний сьогодні виступати тут? Який стосунок маю я або ті, кого я представляю, до вашої національної незалежності? Чи поширюються на нас великі принципи політичної свободи і природної справедливості, закладені в цій Декларації незалежності? Та чи покликаний я, таким чином, принести нашу скромну жертву на національний вівтар, визнати переваги і висловити побожну вдячність за благословення, які принесла нам ваша незалежність?"

Я відволікся. Я пишу поетові на іншому кінці світу в час війни за твою країну. Що я можу сказати? Мало що сповільнює перо більше, ніж війна. Та, може, є кілька речей, які надихають людей на ведення щоденників, на літописання. Знаєш, іноді підступи дня змінюють все.

Коли люди думали, що твої слова належать мені, — навіть коли я їх виправив, — мені було приємно. І я слухав та думав про тебе. Невже так ми стаємо історією? Як наші слова або життя отримують сенс за багато кілометрів від тієї землі, яку ми прикрашаємо?

Люди скажуть: Двейне, якби тільки я мав твою історію, то був би справжнім поетом. А потім ці люди плутають твої слова з моїми, і я починаю думати про те, що б я робив у облозі?

Ніхто не пише листів людям, запитуючи, чому світ такий який він є? І саме цього я вчуся, пишучи цього листа. Моя звичка повертати речі на круги своя змушує мене замислитися над тим, що хотіли сказати мої рідні в ті моменти, коли єдине, що вони уявляли, мислячи про в’язницю, — це приреченість. У мене є сад, і я знаю, що сади безсенсові, та все ж хочу сформулювати одне з тих ірраціональних запитань про квіти й вино, а ще про жінку, яку ти помічаєш на вулиці вночі, й вона вагітна — на диво, ніби вона більше ніж будь-хто інший усвідомлює, що хоч би що відбувалося, та люди мають право на більше, ніж просто виживання.

У цьому й полягає напруга. Моя війна — це тюремна камера в якомусь американському місті. А твоя? Що ж, ти знаєш більше від мене. І все ж, здається, є щось, що люди вважають спільним для нас обох. Я виріс в окрузі Прінс-Джорджес, штат Меріленд, там ходив у початкову школу, названу на честь Вільяма Бінза — лікаря, який піднявся на борт англійського корабля, щоб доставити військовополонених додому. Цей лікар потрапив у полон, і Френсіс Скотт Кі, юрист і поет, піднявся на борт корабля, щоб домовитися про його звільнення. І під час перебування на борту він написав "Прапор, Засіяний Зірками" (Гімн США, "The Star-Spangled Banner"), який краще слухати, аніж читати, і то лише якщо його співає Марвін Ґей, або Вітні Г'юстон, або якщо цю мелодію витягує на своїй гітарі Джимі Гендрікс. Але суть у тому, що поет став центром іменування виживання.

Я пишу цього листа так, ніби маю щось тобі сказати, хоча насправді запитую в тебе про те, що ти можеш сказати мені. Був час, коли мені здавалося, що всі мої дні — це якесь насильство. Історія змушує мене переосмислити труднощі, про які, як мені здавалося, я щось знаю. Це саме те, що робить історія, — змушує нас пам’ятати, наскільки кращим усе могло б бути завдяки дієслову, поставленому в кращому місці. А може, й ні. Я просто знаю, що цей лист — інший вид розмови про те, що можливе. Не просто виживання, хоча ми повинні вірити, що це теж можливо. Але слова мають значення і зшивають будь-яку спільноту більше, ніж кулі або ідеологія. І слова завжди краще йдуть під бурбон. Колись ми розіп’ємо з тобою пляшку.

Бережи себе,

Реджинальд Двейн Беттс

***

Дорогий Двейне!

Дякую тобі за листа. Читаючи його, я звернув увагу на те, як ти говориш про зброю, про цей цілком простий, з огляду на історію нашої цивілізації, й такий межовий досвід — коли ти береш до рук знаряддя вбивства, яке, разом із тим, так чи інакше є знаряддям захисту, механізмом порятунку. Людина зі зброєю має зовсім іншу оптику, вона наділена додатковими можливостями (та й повноваженнями), цього досвіду в нашому світі легко набути, проте його потому важко позбутися.

Я теж згадав, коли вперше взяв до рук зброю. Це був другий день повномасштабного російського нападу. Ми з друзями приїхали в штаб добровольчого підрозділу, якому перед тим багато допомагали і в якому мали багато знайомих. 25 лютого, сіре низьке небо, кінець зими, початок великого й кривавого надламу. Штаб був у центрі Харкова, в колишній бібліотеці. У коридорах уздовж стіни громадилися перев’язані мотузкою книжки. Класична література не зарадила війні, читання відкладалося на потім. Кімнатами блукали молоді хлопці, які прийшли записуватися в загін. Більшість із них не була професійними військовими й до цього зброю в руках не тримала. А ось отримували автомат, торкалися його, дещо невпевнено, і ніби переходили з минулого в інший простір — простір війни, простір, максимально наближений до смерті.

Зброї було багато, вона лежала в окремій кімнаті, поряд із горами книжок. Командир подумав і сказав: візьми собі зброю. Сподіваюсь, вона тобі не знадобиться, але хай вона в тебе буде. Я подякував, дещо незграбно взяв радянський, щойно розпакований, ще весь у мастилі пістолет, переклав його до наплічника. Виходячи на вулицю, прихопив пару старих літературних часописів — не зміг пройти повз. Місяць по тому, під час звільнення харківських околиць, командир загинув. Він першим побіг уперед, в атаку. Його поранили, а відтак витягнути з-під обстрілу не змогли. Прощатися з ним до церкви прийшли його бійці. Багатьох я не бачив від першого дня війни. Вони змінилися. Змінилися їхні погляди, змінилися обличчя. І зброю вони тримали цілком інакше. Ніби зрослися з нею. А своєю зброєю я так жодного разу й не скористався.

Але хотів розповісти тобі не про людей, у яких зброя є. Хотів розповісти про тих, хто зброї в руках не тримає, але так чи інакше теж перебуває в зоні війни. Люди цивільні, так зване "мирне населення" — ті, хто живе в прифронтових містах, хто ховається під обстрілами, хто намагається вижити, зберегти своє життя та життя своїх близьких — саме вони є найбільш вразливими й найменш убезпеченими мішенями будь-якої війни. Людина, що свідомо бере до рук зброю, у будь-якому разі має зовсім іншу угоду з життям та смертю, аніж людина цивільна. Натомість людина беззбройна бачить війну зовсім інакше, і переживає її зовсім інакше. Ми, в Україні, всі підтримуємо своє військо, розуміючи, що саме воно є тим щитом, котрий відділяє тилові міста від ворога, від того, хто прийшов нас убивати, дослівно — убивати, знищувати, позбавляти нас життя. Утім, мені завжди важливо було розпізнавати голоси людей, нездатних захистити себе самих. Вочевидь без цих голосів, які свого часу Мілош означив як "голоси бідних людей", ми не зможемо повною мірою почути й відчитати звучання війни, її криваве, але дуже правдиве багатоголосся. Від кінця лютого цього року, живучи в місті під обстрілами, ми якось навчилися більш уважно й довірливо ставитися одне до одного — мешканці цього міста, люди без зброї, але з правом дії та голосу. Навчилися підтримувати одне одного. А ще ставитися з повагою до людей, які зброю в руках тримають, захищаючи периметр міста, периметр країни. Зрештою, виявляється, що ось цей поділ на озброєних та беззбройних — він, звісно, значимий і визначальний, проте не доконечний — так чи інакше, нас об’єднує щось більше, ніж присутність у нас набоїв. Можливо — присутність у нас спільної віри. І спільних цінностей.

Що нас виповнює під бомбардуваннями? Що нами керує, крім ненависті до ворога? І чи достатньо самої лише ненависті, аби перебути цей кривавий час і лишитися собою? Навряд чи. Люди в прифронтових містах далі балансують між воєнною реальністю та довоєнними уявленнями про неї. Це надзвичайно болісно — постійно натикатися на гострі кути й потрапляти в пастки ілюзій. Але найгірше — коли в тебе навіть немає можливості про це сказати.

Цілком згоден із тобою: слова мають значення, вони здатні зшивати спільноту. Ба більше: ця війна, війна, яка розриває нашу країну вже восьмий місяць, дуже чітко й переконливо показує, що, попри все зло й насильство, яке здатна одна людина принести іншій, попри відчай і темряву, які іноді заступають зір, у нас і далі є можливість говорити — говорити поміж собою, говорити зі світом. Проговорювати себе, пояснювати свій біль і свою надію. Це щедре право, надане нам від народження — цей ось окремішній голос, який залишається при кожному з нас; мова як складний таємний оберіг, який рятує навіть за найбільш лютих і гірких обставин. Як письменник, я звик довіряти мові. Довіряти, усвідомлюючи всю обмеженість її можливостей. Мова, як і поезія, не здатна зупиняти війни. Проте саме вона означує зло й несправедливість, саме за допомогою її ресурсів ми вкотре долаємо свою слабкість та безнадію і випростовуємось, аби свідчити й заперечувати. Для мене справді велика честь і втіха мати цю можливість — спілкуватися з тобою, пробувати бодай частково пояснити все те, що відбувається нині в повітрі України — країни, де ти ніколи не був, але про яку міг думати й згадувати. Мені видається, що в цьому є вияв поваги і до мови, і до літератури — далі скористатися цією химерною можливістю писання один до одного, можливістю підтримати, подякувати й перепитати, можливістю назвати одне одного на ім’я, в такий спосіб вириваючись із тиші та забуття.

За ці невеселі криваві місяці я так і не навчився писати про війну репортажно, відсторонено, так, аби просто фіксувати побачене й свідчити про почуте. Іноді зраджує інтонація, іноді гору беруть емоції. Не певен, чи цей лист аж такий логічний та зрозумілий. Утім, мені справді важливо було прочитати твої слова — як свідчення певного зв’язку, як свідчення того, що світ літератури, простір поезії ще здатен вибудовувати ось ці коридори мовлення й розуміння. Навіть якщо в цих коридорах нам тісно й задушливо — вони дають нам надію на те, що ми, зрештою, можемо вийти в більш спокійні місця. Скажімо, для того, аби там, при добрій компанії й тихому світлі, читати вірші одне одного. Ну і пити при цьому бурбон.

Дуже тобі дякую,

Сергій

Переклад з англійської – Євгеній Монастирський

20 жовтня 2022
313
Теги: #Війна
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: