"Яка довга зима... та війна, що триває". Поезія Анн та Лорен Шам-Массар

Mon pauvre ami,

Il a fallu la guerre, cela,

Ta mort et ton cercueil,

Pour que je connaisse ton visage.

J'avais huit ans quand tu es né.

J'aurais aimé ne jamais te connaître ainsi.

Car nous serions tombés amis,

Avec ta moustache, tes poèmes et ton chat,

Si l'on s'était connus autrement.

En ce lieu, étrangers l'un à l'autre,

Je te vois dans ton temple.

Tu ne peux plus même me dire bonjour

Et je ne peux que te dire adieu.

Мій бідний друже,

Мала статися війна,

Твоя смерть і твоя труна,

Щоби я нарешті побачив твоє обличчя.

Мені було вісім, коли ти народився.

Хотів би я ніколи не знати тебе таким.

Бо якби ми познайомилися інакше.

ми стали б друзями,

З твоїми вусами, твоїми віршами і твоїм котом,

У цьому місці, чужі один одному,

Я бачу тебе в твоєму храмі.

Ти більше не зможеш зі мною привітатися

Я можу лише попрощатися з тобою.

Un carrefour est là,

Il est venu, il est ici.

Devant, derrière, là-haut, en bas,

Où allons-nous et que faut-il faire ?

Geindre ou parler ?

Murmurer sa misère, l'avaler, puis se taire

— Ou chanter ?

Oh comme on voudrait pouvoir dire : " assez ! chut ! "

Fermer les yeux, ne plus entendre...

Mais non. Les vents se sont mis à tourner, glaciaux,

Ils sont pleins de cailloux qui nous frappent le front.

Voici venus les temps étranges

Où choisir un destin...

Barbeler la terre ou caresser les chiens ?

Bâtir une maison ou un abri ?

Le camouflage des chars, ou le pelage des bêtes ?

Les sirènes aériennes,

Ou le chant des mésanges jaunes et bleues comme l'Ukraine ?

Dans les champs, ce ne sont plus des bulbes et des graines qu'on enterre,

Mais des mines et des gens.

Où aller ?

L'esprit s’enfuit sur les terres ravagées

— L'Ukraine n'était pourtant pas si loin,

Elle était ici-même !

Un carrefour est venu, entre la faim et le beau blé,

Nous y sommes.

Там роздоріжжя,

Воно наблизилося, ось воно тут.

Попереду, позаду, нагорі, унизу,

Куди ми йдемо і що нам робити?

Нити чи говорити?

Шепотіти про своє горе, проковтнути його, замовкнути

— Чи співати?

О, як би ми хотіли сказати: "досить!" Тссс! "

Закрити очі, більше чути...

Але ні. Закрутилися крижані вітри

Вони повні каміння, яке б’є нам в обличчя

Настали дивні часи

Де нам обирати долю?...

Копати землю чи гладити собак?

Будувати будинок чи притулок?

Камуфляж танків чи маскування тварин?

Повітряні сирени,

Чи голоси синиць, синьо-жовтих, як сама Україна?

На полях в землю кладуть не цибулини, а не насіння

Але міни та людей.

Куди йти ?

Дух тікає в спустошені землі

— Але Україна не так далеко,

Ось вона, тут!

Роздоріжжя між голодом та зерном

Ми прийшли.

On a tiré dans le front

De Taras Chevtchenko.

Taras baisse la tête...

Est-ce de tristesse

Ou parce qu'il pense ?

Ou est-ce pour montrer

Le bleu du ciel qui perce

Au filtre de son crâne ?

Est-ce pour mieux laisser sa parole

Tomber en pleine terre,

S'y planter, y fleurir,

En longues corolles jaunes,

Intenses ?

En jaillissant la balle

A troué le métal.

Il est replié

Comme les pétales

D'un tournesol

Adoré du soleil

Et dont la balle était jalouse.

L’Ukraine tourne

Autour de la tête de Taras

Transpercée par une balle.

L'orphelin, le serf,

Qui racheta ses chaînes en vendant sa peinture,

Le poète, qui cachait ses vers

Dans ses chaussures,

C'est donc vrai,

On a tiré dans le front

De Taras Chevtchenko.

Taras baisse la tête,

Mais je sais désormais pourquoi.

C'est parce qu'il écrit,

Qu'il espère et qu'il croit.

Ses yeux sont bien ouverts !

Il montre au ciel son crâne

Et sa blessure immense,

Il regarde la terre

Qui lutte pour sauvegarder sa voix.

Тарасові Шевченку

Вистрілили у чоло

Тарас похиляє голову...

Чи то сумує,

Чи, може, замислився?

Чи, може, хоче показати

Небесну блакить, яка пронизує

фільтр його черепа?

Чи, може, хоче дати слову

Упасти на землю,

Прорости, заквітнути

Яскравими жовтими вінками?

Куля розірвалася

Та продірявила метал

Який зігнувся

Як пелюстки залюбленого сонцем

соняшника

якому так заздрила куля

Україна обертається

Навколо голови Тараса

Пробитої кулею.

Сирота, кріпак,

Ти порвав кайдани, продавши свої картини

Поет, ти ховав свої вірші

У черевиках,

То це правда -

Тарасові Шевченку

Вистрілили у чоло

Тарас опускає голову,

І тепер я знаю чому.

Це тому, що він пише,

Він сподівається і вірить.

У нього розплющені очі!

Показує небу свій череп

Свою величезну рану,

Він дивиться на землю

Яка бореться, аби зберегти свій голос.

La ligne de front n'est pas loin

Et les champs sont minés.

Enfant, prends ma main,

N'aie pas peur !

Sur le Dniepr gelé,

Allons faire du patin !

Sous la neige il y aura,

Pris dans l'eau des glaçons,

D'anciens chants et chansons,

Qui parlent du froid,

De la faim qu'on endure.

Entre tes petites mains tu prendras

Ces vieux chants et chansons

Entre tes doigts bien chauds,

Leurs glaçons fonderont

En de jolis flots purs !

Blottis l'un contre l'autre

Nous boirons la dureté d'autrefois.

Entre nos lèvres,

Ces souvenirs brilleront

Comme les médailles d'argent

Qu'on cloue dans le bois des icônes.

Sur la glace,

Nos mots et nos jeux glisseront,

Traçant des arabesques, des sons.

Sans vouloir l'avouer,

Tu chuchoteras au fond :

" Combien long cet hiver...

Et cette guerre, qui dure... "

La ligne de front n'est pas loin,

Et les champs sont minés…

Лінія фронту - неподалік

А поля - заміновані.

Дитино, візьми мене за руку,

Не бійся !

Ходімо на ковзанку

На замерзлий Дніпро

Під снігом, у змерзлій воді

лунатимуть

Давні пісні та співи

Про холод,

Про голод, який ми терпимо.

Ти візьмеш у маленькі долоні

Ці давні співи та пісні

Між твоїми теплими пальцями,

Цей лід розтане

І стане водою

Чистою й прозорою

Притулившись один до одного

Ми питимемо суворість минулого.

Між нашими губами,

Ці спогади сяятимуть

Як срібло

на дерев'яних іконах

Наші слова та наші ігри

Малюватимуть арабески та звуки на слизькому льоду

Не бажаючи в цьому зізнаватися,

Ти шепотітимеш

"Яка довга зима...

І ця війна, що триває…"

Лінія фронту - неподалік,

А поля заміновані…