Олексій Сінченко: "Війна примушує забути все, що вчив раніше, і починати з нуля"

100
Роздрукувати
Олексій Сінченко: "Війна примушує забути все, що вчив раніше, і починати з нуля"

Як це: відключити реальність з мирного життя й перемкнутися на воєнну, залишити боротьбу на культурному фронті й опинитися на бойовому "нулі". Про трансформації, досвіди, переосмислення, спостереження, які відкриває теперішня дійсність, у межах спецпроєкту Читомо та Українського ПЕН "Слова і кулі" / Words and Bullets розповідає літературознавець, а нині – старший лейтенант ЗСУ Олексій Сінченко.

– Яким для вас був ранок 24 лютого? Як і коли ухвалили рішення піти в ЗСУ? Що вами керувало?

– Увечері 23 лютого ми з колегами провели тригодинний онлайнзахід у Таврійському університеті, присвячений "усній історії" переселенців із Криму. Було багато тепла, сліз, сподівань і віри, що наш Крим повернеться й стане нарешті спільним домом для кримських татар, українців і всіх, хто з миром житиме в ньому. Пізно ввечері поїхав на Дорогожичі, де мав доглянути за собакою сестри. Вранці почали телефонувати: раз, другий. Слухавки не брав, але крізь сон промайнула думка: "Мабуть, війна почалася". Коли ж задзвонили втретє, довелося відповісти. Таки війна.

Чесно кажучи, відреагував тоді досить спокійно. Мабуть, через відсутність реального досвіду переживання війни. Спочатку зателефонував небозі, щоб забрала собаку. Потім одразу – в тероборону. Виявилося, що туди не так легко потрапити. Кілька наступних днів лише тим і займався, що шукав якісь виходи на "терівців". Коли ж прилаштував собаку, одразу подався у військкомат. Там навіть на територію не впустили. Тоді подався у другий, третій… У третьому нарешті прийняли. Забрали посвідчення, а через тиждень – дзвінок: "Дві години на збори". Таксист, який мене віз, позаздрив: "Тобі пощастило. Я не служив – і мене не беруть".

Правда, першу спробу вступу до ЗСУ я зробив ще у березні 2014-го: під час приїзду до батьків у Богуслав (Київська обл. – Ред.), став на облік у військкомат. Тоді мене вразив список: понад тисяча добровольців. Але зі мною таки ніхто не зв’язався, а за кілька місяців я мав операцію, тож не став наполягати. Усі подальші роки вважав, що, активно працюючи на українську культуру, маю власний сектор боротьби. Проте почуття провини гнітило постійно. Особливо, коли на презентації "Шпитальних нотаток" Маргарити Довгань, побачив 20-річних юнаків на протезах. Тож у 2022-му в мене сумнівів не було, що робити і чим займатись.

– Якби ви знали заздалегідь, що на нас чекає велика війна, чи підготувалися б якось до неї: фізично, морально, психологічно?

– Я знав, що рано чи пізно росія вчинить повномасштабний напад. Про це свідчило все: особливо, тип їхньої риторики, відновлення й переформатування імперських наративів. Я завжди болісно переживав проросійські настрої, продовження угоди про перебування Чорноморського флоту рф на нашій території, напади на Ічкерію та Сакартвело…

До війни, мабуть, неможливо підготуватися: фізична форма безсила проти артилерійських обстрілів, моральність поступається перед аморальністю конкретних бойових ситуацій, психологічна налаштованість руйнується повністю після першого ж обстрілу чи контактного бою. Війна каже: "Забудь все, що вчив раніше, і починай з нуля". І справді: вчишся швидко і звикаєш до всього швидко, коли опиняєшся "на нулі". Однак звикання – найнебезпечніше відчуття. Бо тоді можна втратити пильність та обережність.

– Що є у вашому армійському рюкзаку і чого вам там не вистачає? За чим найбільше ностальгуєте з мирних часів?

– Людині цивільній важко визначитися, які речі для неї найнеобхідніші, тому армійський рюкзак на початках завжди розростається до армійського баулу (велика дорожня сумка – Ред.). Лише після першого бою приходить розуміння, що основне – спідня білизна, засоби гігієни, вода, сухпай і "бека" (бойовий комплект – Ред.). Це дуже символічно, бо не лише матеріальні, але й духовні потреби звужуються, точніше, увиразнюються: тримаєш у собі лише те, заради чого готовий жити. Не кажу "готовий померти", ніхто не готує себе до смерті. Смерть на війні – вимушена необхідність для збереження чийогось життя.

У мене вдома на столі залишився недочитаний Кант, недописані книжки, в голові – недороблені проєкти, законсервовані плани на прийдешнє. За всім цим ностальгую, але зараз я щасливий, бо, якби не пішов воювати, то збожеволів би від безсилої пасивності. Лише зараз я внутрішньо спокійний, бо відчуваю, що чиню щось потрібне, насамперед – для самого себе. Це мій вибір, що дарує мені внутрішню свободу і певну сродність, адже коли працюєш зі словом, важливо, щоб воно не перетворювалося на риторику, не розходилося із чином. Така собі Винниченкова "чесність із собою"…

Водночас тут я намагаюся не думати про те, що залишив за дверима військкомату, бо ту реальність треба виключити на час війни. Є лише "тут і тепер", й моє орієнтування в ньому. Адже, якщо бодай щось взяти зі собою з минулого, воно діятиме, як євшан-зілля: кажучи, що там – справжнє, а тут – тимчасове, нереальне. І це найбільша ілюзія. Бо вона не дає можливості прийняти ситуацію, прийняти себе нинішнього.

– Ви дуже тепло відгукуєтеся про своїх побратимів. Хто ці люди? Як вам – таким різним у цивільному житті – вдається за короткий час зближуватися, ставати єдиним цілим?

– Побратимство – найвища цінність моєї нової реальності. Це особливий досвід, сутність якого я не пізнав ще вповні. Є люди, з якими я б ніколи не перетнувся в цивільному житті, а тут раптом їси з ними з однієї тарілки, спиш в одному окопі, ділишся набоями… Вони стають дуже близькими, впливають на життя, перелаштовують принципи, вподобання. Я спілкуюсь із ними на теми, на які ніколи б раніше не говорив, слухаю з ними музику, яку ніколи б не слухав, відключаю увесь свій критицизм і прагну сприйняти їх серцем… Після обстрілу кричу до когось поряд: "Братику, ти як?", а хтось із них – до мене…

Побратимство формується фазово. Після першого ж бою відбувається суттєвий зсув. Людина в бою виявляє себе – і це впливає на перегрупування. Хтось стає аутсайдером, а хтось – лідером. У бою мало важить, хто командир за штатом, командування перебирає на себе найбільш рішучий, той, хто може запропонувати якесь рішення – і всі автоматично починають його слухати. Ієрархічність найкраще проявляється під час бою, чим жорсткіше керування – тим чіткіше солдат виконує свої функції. Але принциповою залишається повага до командира.

Один із моїх побратимів із позивним Суми якось сказав: "Ми – обрані, бо перебувати в окопах на позиції – це велика честь". Я бачу, як війна робить людей ситуативно кращими, активує щось світле у них. Кожен із нас ризикує не повернутися, кожен прагне усвідомити, для чого він тут. І свідомо чи ні, але кожен хоче бути кращим за себе. Дехто зізнається в цьому, дехто просто промовляє вчинками. Це дивовижний світ характерів, звичок, реакцій.

– На своїй сторінці у Facebook ви часто пишете про побратимів, які уже відійшли від нас. Чи не стануть ці тексти згодом основою для більш ємких спогадів про них? Чи взагалі фіксуєте для себе щоденний військовий досвід? Чи думали над тим, щоб колись перетворити все це у цілісний текст?

– Втрати – це дуже травматичний і до кінця непережитий та неусвідомлений досвід. Я знаю кожного командира й солдата зі свого підрозділу не просто в обличчя. Я знав, куди ми прийшли, і знав, чим ризикуємо. Тому важливо було запам’ятати кожного як особистість, щоб не лише "посада чи ім’я", а сутність. Це тяжке знання, але саме воно дає сили пережити ту мить, коли чую "200-ий" чи "важкий 300-ий". Саме воно формує потребу відповідальності свідчити тут і тепер про кожного з них, вхопити словом їхній образ, якось оживити їх.

Можна говорити про багатьох, але згадаю лише Святого. Унікальний чоловік із багатим життєвим та кримінальним досвідом. Але я знав уже його як людину, яка переінакшила своє життя. Він був справді віруючим, жодного разу не бачив його засмученим. За кілька днів до його загибелі ми розговорилися і він сказав: "Коли просиш у Бога сміливості, то він сміливості не дає, а створює ситуацію, в якій її можеш виявити". Він до останньої миті вірив у власну захищеність, а я вірю, що він зараз оберігає нас, злагоднюючи над нами небо.

Загалом намагаюся постійно ходити з блокнотом. Тримаю його у кишені в кульочку, щоб не намочити дощем чи потом. Щось нотую, пов’язане з роботою: якісь міркування, спостереження. Прагну побільше спілкуватися зі солдатами, записувати їхні історії, вислови, думки. Це мовби польові дослідження. Що з тих клаптикових витинанок вийде – колись побачу. Не знаю, що буде після війни, не знаю, яким повернуся і чи повернуся…

– Чи важливо взагалі розповідати про війну? Хто це має робити і в який спосіб? Чим є для вас воєнна література? Чи можуть її, на вашу думку, творити ті, хто не брав у бойових діях безпосередню участь?

– Усьому свій час. Зараз про війну пишуть усі, пишуть по-різному: емоційно, розважно, досвідно, бездосвідно, професійно, непрофесійно – і це нормально. Важливо зафіксувати різний досвід, різні реакції, ситуативні рефлексії, щонайменші деталі. Те, що зараз здається найважливішим, згодом може відсіятися, а залишиться те, що важливе для прийдешніх. Наше завдання: засвідчити досвід, а наративи вже творитимуть інші.

Тому вважаю, що про війну мають право писати як самовидці, так і ті, хто її не пережив безпосередньо. Ніколи не сприймав доктрини "письменник має писати лише із власного досвіду". У цьому є щось радянсько-марксистське. Кожен із нас, самовидців, бачить війну фрагментарно, аспектно. Лише письменник може узагальнити різні досвіди, розставити ціннісні акценти, типологізувати і сконструювати реальність, яка й стане для прийдешніх моделлю й основою розуміння цієї війни.

– Чи вдається вам зараз читати? Чи мають цінність книжки, коли реальність жахливіша за вигадку?

– Єдина книжка, яку я постійно читав упродовж шести місяців – "Бойовий статут Сухопутних військ", а так переважно читаю "книгу реальності". Ні, ще є дві збірочки: Максима Рильського й Осипа Мандельштама, знайшов їх в одному розбомбленому сільському клубі. Вони – як ліки: дозую по віршику на день. Нічого іншого не читаю спеціально, бо війна потребує максимального занурення в її реальність.

Змішувати різні реальності небезпечно. Війна – не художня умовність: найменша похибка призводить до незворотності. Однак із відчуттям умовності доводиться боротися постійно. Скажімо, вийшов на ротацію після бою, відразу спокуса перемкнутися в іншу дійсність. І здається, що війна десь там, а вона завжди поряд, вона в мені, за кожним деревом, звуком, навіть тишею. Тому: максимальне занурення й максимальна напружна уважність.

– Як охарактеризуєте сучасну українську армію?

– Про українську армію в цілому можна сказати одне: ми виросли в серйозну боєздатну структуру. Наші солдати чинять дива, в контактному бою їм немає рівних. Однак цього замало для повноцінного протистояння противникові, тому технічна допомога – єдина умова успішного ведення війни. І все ж, той дріб’язок техніки, який ми маємо, доволі ефективно застосовується. Є грамотні воєначальники – і це тішить.

Однак, як і в кожній організації, є свої недоліки. Армія – найкраще втілення суспільних процесів: боротьби радянського й українського. Там, де керують колишні радянські офіцери, часто процвітає авторитаризм, нехтування життям та українськими цінностями. Дивно, що ніхто з них не потрапив під процес декомунізації, а власне – дерадянізації. Це сприкрює. Особливо, коли національно свідомі очікування розбиваються об реалії "совка".

Якщо говорити про тяглість, то цікаво, що в наративах сучасного українського війська досі існує наратив Козаччини, але мало представлені наративи Національно-визвольних змагань початку й середини ХХ століття. Вони просто не культивуються, бо суспільство наше не прийняло їх вповні, вони досі існують як щось штучне, накинуте ззовні. Якось я спитав в одного інженера, чи враховують вони при будуванні бліндажів досвід інженерів УПА. Він тільки глянув з нерозумінням. А це ж унікальний досвід!

Так само мало переймають досвід НАТО. Скажімо, існує новоутворена структура морально-психологічного забезпечення, але її сприймають у відповідності до радянських стереотипів – як систему "замполітів". Хоча в її основі закладена абсолютно інша концепція, і мета її зовсім інша.

– Як ви оцінюєте теперішні події в контексті світової історії?

– Я не перебільшував би значення нашої війни для світу, але й не применшував би. Для когось це – локальний конфлікт, для когось – геополітичний. Для нас він найбільш символічний, бо вперше ми воюємо з росією повноцінно як держава на всій своїй території, при реальній підтримці усього світу. Ми переписуємо наративи світової історії, бо вписуємо у них малознану для світової історії країну, яка кинула виклик найбільшій, стереотипізованій армії світу.

Досвід теперішньої війни унікальний, бо він є загальнодержавним. Більше не існує російськомовних та україномовних, не існує політичних розбіжностей, ми єдині, як єдиний організм боремося проти зовнішнього ворога, й це не викликає більше дискусій. Ми навчилися бути одним організмом. Здається, що це не сегмент якоїсь історичної тяглості, а його кульмінація. Ми нарешті маємо можливість позбутися орбітного статусу й розірвати історичне прокляття, накладене на нас нашими пращурами – залежність він московії.

– "Москва має бути зруйнована". Що має постати на її руїнах?

– Звісно, це метафора. Не йдеться про знищення міста, не йдеться про руйнування території. Насамперед, ідеться про руйнування мізків, ідеології. Колись один шведський історик оцінив Полтавську битву як перемогу Швеції. Свою позицію він пояснив тим, що під Полтавою його країна перестала бути імперією і почала свій національний розвиток, а росія спожила вірус імперськості.

На російську федерацію чекають складні, а водночас рятівні часи. Вона розпадеться як імперія і нарешті почне важкий шлях до пошуку власної ідентичності. Це буде виклик і для нас, як гуманітаріїв, бо цей сусід ніде не подінеться, і треба буде вибудовувати стосунки, формувати нові конструктивні наративи. Можливо, їхня форма закладається вже сьогодні.

– Ви часто наголошуєте, що рф потрібна "денацифікація". У чому вона має полягати? Що стане показником остаточної спокути росії за заподіяне? Чи вірите взагалі у здатність росіян до каяття?

– Колись у Будинку вчителя Євген Сверстюк організував Вечір пам’яті Павла Тичини. Я очікував під сценою разом із його зятем Гербертом Нойфельдом на виступ. Зі сцени діти читали "Я утверждаюсь". Після фрази "Тевтоніє! Мене ти пожирала, як вішала моїх дочок, синів…", Герберт спитав, про що саме йдеться, і коли зрозумів, що про Другу світову, знічено прошепотів: "Вибачте". Я був вражений такою його реакцією й відразу не зрозумів причини: у моєму обличчі він просив вибачення перед усім українським народом як представник німецького. І це попри те, що його батьки походили з поволзьких німців.

Таке вкорінене почуття провини має бути сформоване і в росіян. Оте злостиве "можем повторіть" має замінитися історичною покутою за століття імперської зверхності й вчинених злочинів. Росії не можна давати шансу на реванш, вона повинна змінити власні наративи і визнати власне колоніальне минуле, щоб позбутися імперськості. Увесь цей час росіяни самі себе нищили як націю. Але без зовнішнього втручання й контролю у них нічого не вийде. Росія має стати відкритою системою – це єдиний шлях до її оновлення.

– Якою бачите українську реальність після війни? Що у нашій країні вже змінилося безповоротно, а над чим ще доведеться працювати?

– Я намагаюся мислити соціальні процеси в нашій країні реалістично. Мало що зміниться одразу. Ніде не подінуться ані корупціонери, ані брехливі політики, ані зискарі. Але станеться головне: ми будемо нарешті гризтися між собою всередині своєї країни, без впливів ззовні. Один мій побратим якось навів слова свого чеченського приятеля: "Я так і не збагну вас, українців: між собою ви постійно сваритеся і вас неможливо зібрати докупи, а коли хтось на вас нападає, то об’єднуєтеся і перемагаєте". Тому важливо, щоб ми нарешті почали мислити як єдиний організм національної держави, яка сама вирішує свою долю.

Казати, що у нас остаточно сформувалася єдина ідентичність – це ілюзія, ми й досі перебуваємо в силовому полі російського імперіалізму. Далеко до того часу, коли у нас відпаде сентимент до всього російського. Однак еволюційні процеси незворотні. І ми, як держава, виграємо у цій війні як тактично, так і стратегічно. Наш цивілізаційний і культурний вибір – очевидний.

***

"Слова і кулі" / Words and Bullets – спецпроєкт "Читомо" та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).

25 серпня 2022
100
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: