"Не на Сході й не по Збручу — лінія розмежування пролягає в кожній окремо взятій голові"

Дискусія "Мости замість стін: що об'єднує українців" ось уже рік мандрує містами України та збирає думки. За цей час вийшло близько 20 есеїв на цю тему у виданні "Новое Время". Останньою зупинкою диспуту стала Садиба Львовича у Вінниці під час літературного фестивалю "Острів Європа". Там міркували про об'єднання в контексті двох річниць: 100-річчя злуки між УНР і ЗУНР та 30-річчя падіння Берлінського муру.

У заголовок ми винесли слова української письменниці Катерини Калитко, що прозвучали під час цієї розмови. Символічно те, що про мости і стіни в Україні говорили люди, які походять з дуже різних регіонів. На фестивалі "Острів Європа" вони наважилися узяти на себе роль суб'єктивних істориків, тож, послухаймо їхні думки.

Письменниця та перекладачка Катріна Хаддад народилася в Соледарі. Потім жила в сирійському Дамаску, навчалася в Харкові, а зараз живе у Києві

– Мости і стіни – це те, що перманентно існує з нами. Ми просто коливаємося туди-сюди і навряд чи можемо існувати без стін або без мостів. Крім того, що стіни відділяють, ми на них спираємось також. Мені подобається, що в українській мові є "мур", і є "стіна". Все-таки мур – те, що переважно відділяє і захищає. А стіна – це те, на що спираємося. Хоча, звісно, є різні відтінки значень. Символічний акт, який відбувся 100 років тому, зараз ми можемо сприймати як певний умовний шаблон, яким можемо скористатися в нашій теперішній ситуації. Одразу виринає в пам'яті акція "Схід і Захід разом" як мем – об'єднання Західноукраїнської республіки. А зараз ситуація із об'єднанням зі Східною частиною. Ця умовна стіна – "сіра зона", яка у нас існує. Постає питання, що все одно там потрібна стіна, але не на рівні сірої зони, а на рівні відділення від агресора. Умовний інформаційний мур в даному випадку.

Щодо мостів. В мене багато знайомих залишилися на окупованій території. Люди старшого віку цілком вважають, що їм там нормально. Але коли деякі з них приїжджають на неокуповану територію отримати пенсію, вони час від часу зі здивуванням відзначають для себе якісь дуже "проукраїнські" позиції. І мені подобається, що вони можуть приїхати подивитися, що ніхто це не насаджує. Вони бачать, що ті люди, які там живуть завжди і яких вони знають, зважаючи на ситуацію самі стають більш умовно скажемо "проукраїнськими". Таким чином люди з окупованих територій зможуть зробити для себе певні висновки. І коли нарешті сіра зона відійде, буде простіше не з центру України чи умовно з Західної України налагоджувати зв'язки, а локально: з тими людьми, яких вони давно знають. Мені здається, що місцевість є важливою.

Катерина Калитко – співорганізаторка фестивалю "Острів Європа", письменниця, перекладачка. Народилася і живе у Вінниці

– Мені здається, що символічні акти важливі тим, що в них закладений великий людський імпульс. І вони згодом формують такий скайлайн європейської історії. Коли ми хочемо намалювати якийсь силует, ми креслимо по цих точках. Дуже багато останні 5 років рефлексуємо на тему подібності Перших Визвольних змагань 100-річної давнини і того, що відбувається тепер. І насправді, виявляється, що всі недовивчені тоді уроки так чи інакше відгуються нам тепер. Вони мають просто іншу форму, зовсім інші назви, але символічна вага залишається відносно сталою.

Есей, який я писала, називається "Вагончик на краю світу". Коли накопичується величезна кількість критичних людських досвідів, в першу чергу політичного спектру, я їдучи з Києва до Вінниці чи з Вінниці до Києва потягом, дивлюся на вагон, в якому підписали Акт Злуки, що стоїть на Фастівському вокзалі. І думаю: ми подолали все те згірчення, всі ті різночитання, різні погляди на історію, різні моделі історичних травм і зважилися на цей крок. Хай навіть він не тривав довго в тому конкретному історичному періоді, але зрештою був настільки важливим, що ми про нього говоримо і тепер, за 100 років. Я веду до того, що кожен такий крок, навіть якщо він в короткому часовому проміжку безпосередньо не дає в реальності прямого наслідку, він залишається в колективній пам'яті.

Громадський активіст, програмний директор Кримського дому Алім Алієв народився в Узбекистані. Своє дитинство та свідоме життя провів у Криму. Потім жив у Львові, зараз мешкає в столиці України

– Тиждень тому ми були на острові, який в свій час був півостровом (мова йде про острів Кемпа, де проходили кримськотатарські музично-драматичних читання, – ред.) Це символічно до того, що зараз відбувається із Кримом. Там острівна ментальність і острівне думання в тому числі породжувало величезну кількість міфів і стереотипів щодо інших жителів континентальної України. Ви знаєте, що в Криму проукраїнські мешканці говорять, що є Крим і що є континентальна Україна. І що є Росія як окреме явище, як агресор.

З 1944 року до фактично окупації кримські татари в радянські часи будували дуже міцні мури. На мою думку, тоді це нас врятувало від асиміляції, зберегло ідентичність. Адже через таку консервацію ми змогли зберегти мову, традиції і повернутись. В той час національна ідея полягала в тому, щоб не просто повернутись до Криму, а повернутись саме кримськими татарами. Зараз, як на мене, ця річ є шкідливою. Нещодавно ми проводили дослідження цінностей і потреб кримських татар на півострові і побачили, що консервація рухається далі, через те, що є зовнішні виклики. Вони сприяють закритості середовища. В суспільстві постправди, вочевидь, це може призвести до негативних наслідків. Зараз окрім того, що ми намагаємося побудувати нервові зв'язки між кримськими татарами, українцями, турками, мешканцями Європи – окрім цього усвідомлюю тепер, що нам вкрай необхідно починати кримськотатарський діалог.

Мої колеги знають, що я противник надмірної віктимізації кримськотатарської теми і теми депортації. Адже віктимізація часто веде до об’єктивізації. Коли набагато легше пожаліти свого сусіда ніж допомогти йому стати сильнішим. Для мене таким лакмусовим папірцем є тема кримськотатарської національної територіальної автономії. Коли вона заходить в українському середовищі, то дуже поляризує суспільство. Починає викликати спротив і острах, який залишився від минулого і який ми до сих пір не проговорили. Тому, напевно, цей інтелектуальний діалог через мистецтво набагато важливіший, ніж зараз політичний діалог. За моїми відчуттями це відбувається таким чином: поки в нас немає цього історичного і культурного розуміння один одного, нам набагато складніше будувати цю політичну "надбудову" над нашим спільним діалогом.

Письменник, публіцист, почесний президент Українського ПЕН Микола Рябчук народився у Луцьку. Потім жив у Львові, а нині живе в Києві та часто перебуває в закордонних поїздках

Як нагадала модераторка Тетяна Терен, в своєму есеї "Уявні стіни, віртуальні мости" Рябчук згадує опубліковану 2001 року статтю під назвою "Дві України", яка викликала багато критики. З того часу минуло 17 років. Що сьогодні для автора стоїть за поняттям дві України і чому він до нього повертається в своїх теперішніх творах:

– Мені пощастило з критикою і з критиками. Вони мені постійно допомагають переосмислити цю метафору. Кожна метафора розпливчаста, неоднозначна і передбачає різні тлумачення. Я можу постійно уточнювати, що в ній не йдеться про якісь географічні поділи ані навіть етнічні чи мовні. Йдеться насамперед про два різні проекти: демократичної України і євразійської авторитарної. На мій погляд, це дві різні України. Кожна з них має своїх прихильників. Не хочу тепер заглиблюватися в нюанси. Але якщо брати тільки ці два проекти, то боротьба між ними триває. Вектор українських орієнтацій хитається.

Підсумовуючи, вважаю, що українцям вдалося неймовірне: зшити ті дві частини, які в принципі, не повинні були стати однією нацією. Нагадаю, що до XIX століття римо-католики жили у іншому світі – і для козаків були найбільшими ворогами. Козаки православні різали їх більше ніж католиків. Бо католики були просто еретики, а ті – зрадники. І ось відбувається щось неймовірне. В XIX столітті вони переймають всю цю ідею української ідентичності, яка була розбудована на основі козацького міфу в Східній України.

Спадкові інтелектуали були нащадками козацької старшини, які вигадали весь цей міф України на основі козацького. З якоїсь причини галичани прийняли саме цей міф. Прийняли імена, яких не було в Галичині. Прийняли наддніпрянську мову. Тобто, літературна мова, яка сьогодні домінує в Галичині – це наддніпрянська. Цей акт злуки був складним компромісом, тому, що ЗУНР була зовсім інша республіка ніж УНР. Остання – республіка таких радикальних соціалістів. Натомість ЗУНР – це були консерватори, які до соціалізму ставилися дуже скептично. Їх це мало хвилювало і цікавило. Але якимось чином порозумілися і створили цей символічний акт злуки. Він працює попри всі наші відмінності. Він тримає Україну разом.

Відеозапис дискусії