Мости з обопільним рухом

Подумки озираючись, кожен із нас може зауважити довкола себе чимало зруйнованих або занедбаних мостів. Їхня відбудова починається, коли ми замовкаємо і зважуємося на прості слова

"Мости замість стін" – спільний проектУкраїнського ПЕН та Нового Времени, у рамках якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти та науковці – розмірковують про те, що об'єднує українців. Всі тексти шукайте за тегом #мости замість стін

Багато разів я проминав міст через річку Казенний Торець біля Слов’янська. Трасою "Київ – Харків – Довжанський" доводилося їздити і до самого Слов’янська, і до Луганська, найчастіше ж – до Красного Луча. Цей доволі ординарний міст ніколи не привертав уваги. Аж ось після кривавої "російської весни" 2014 р. та визволення Слов’янська я знов опинився в цих місцях. Тепер уже простуючи не до своїх парафій, а у прифронтову смугу. І що ж? Міст лежав у руїнах…

Чомусь у моїй уяві потім не раз виникав спогад про цей понівечений, зруйнований міст. Хоча там, під Слов’янськом, уже було споруджено тимчасову механізовану переправу, а згодом відбудували й сам міст. Але зруйнований міст сприймався за символ. Символ самоізоляції людей, які опинилися потойбіч неглибокої річечки й заходилися перетворювати її на смугу відчуження від співвітчизників з іншою системою вартостей.

В українській історії не бракувало таких річок. Наш фольклор узагальнив досвід пограниччя цивілізацій універсальним образом Дунаю. Сумним символом драматичного порізнення нації став Збруч. А ще раніше понад сто років Дніпро відділяв підросійську Україну від Правобережжя, котре лишалося у складі Речі Посполитої. Юрій Іллєнко у фільмі "Білий птах з чорною ознакою" нагадав про міжвоєнні часи, коли півень над Черемошем "співав на дві держави".

Сумним символом драматичного порізнення нації став Збруч

Війна символів, що розгорнулася в Україні наприкінці ХХ ст., знайшла містку альтернативу внутрішнім кордонам у "Ланцюгу єднання". Акція, вперше проведена в іще заборонене тоді Свято Злуки – 22 січня 1990 р., – стала маніфестацією національної солідарності, поєднала Львів із Києвом, а дещо умовно сягнула й східних теренів України. Уречевлена в моделі "Народного Руху України", така візія загальнонаціонального "мосту єдності" відіграла була вирішальну роль у здобутті державної незалежності, нейтралізуючи ідеї федералізації України.

Початок 1990-х рр. був часом невпинного руху. Не полічити, скільки разів мені доводилося долати дорогу між Харковом і Львовом. На всіх громадських і церковних акціях, наукових конференціях у наших краях неодмінними учасниками були гості з Галичини. Здавалося б, невтомно повторюване гасло "Схід і Захід разом" остаточно подолало застарілі стереотипи "підступних бендер" і "змосковщених східняків".

Але якось непомітно між нашими реґіонами почали зводитися нові бар'єри непорозуміння. Агітаційні десанти, що прибували на Східну Україну з Галичини, зворушували наївною переконаністю у володінні істиною в останній інстанції та демагогічністю риторики. Перші демократичні ради й сформовані ними органи влади Львівської, Івано-Франківської й Тернопільської областей швидко дискредитували себе неспроможністю протистояти кризі старої інфраструктури та забезпечити реальні економічні перетворення. Насторожували релігійні конфлікти, що почалися в Галичині з легалізацією УГКЦ та УАПЦ. Насамперед же відштовхував швидко оприявнений прагматизм західноукраїнських політиків, які, зайнявши чиновницькі чи депутатські крісла, стрімко взялися за облаштування свого власного життєвого простору.

Патріотична громадськість складала абсолютну меншість серед жителів індустріальних міст Східної та Центральної України. Олігархат формувався в цілком інших середовищах. А після демонстративних спроб залучити деяких рухівських активістів до сфер, не пов’язаних із реальною владою, управління регіонами повністю зосередилося в руках вихідців зі старої партноменклатури або пов’язаного з нею криміналітету. Західноукраїнські політичні еліти почали переорієнтовуватися на пріоритетні стосунки з цією верствою, а не патріотичною опозицією.

Дуже показовою стала історія меморіальної дошки на честь патріарха і сповідника віри Йосифа Сліпого, вміщеної на фасаді колишньої пересильної в’язниці неподалік від Південного вокзалу в Харкові. Вона була виготовлена за ескізом Валерія Бондаря коштом харківської громадськості та встановлена у серпні 2005 р., невдовзі після перемоги Помаранчевої революції. Але і цю дошку, і її копію, виготовлену навзамін, знищили прихильники організації "Великая Русь" та Компартії України. Тоді, вже після приходу Віктора Януковича до влади, мер Львова Андрій Садовий домовився з харківським дуумвіратом – губернатором Михайлом Добкіним і мером Геннадієм Кернесом – про встановлення нової меморіальної дошки. Її було виготовлено за новим ескізом і відкрито 22 лютого 2011 р. Справжні ініціатори вшанування пам’яті патріарха були усунені від цього заходу, на якому зустрілися Добкін, Кернес і Садовий. А один модний львівський інтелектуал навіть виголосив панегіричну промову, дякуючи Добкіну й Кернесу за відкриття дошки. Хоча харків'яни розуміли, що саме ці особи й стояли за знищенням попереднього меморіального знаку.

Інший призабутий нині, але не менш болісний епізод, – проголошення у Львові за підтримки міського голови 26 лютого 2014 р. Дня російської мови. Дивний захід був адресований Донецьку, Луганську, Харкову, де вже шаленіли сепаратисти, аби запобігливо продемонструвати готовність галичан говорити з ними однією мовою. Автохтонами ж українського Сходу знов було знехтувано. Зараз очевидно, що львівська ініціатива анітрохи не змогла запобігти сепаратистському шабашеві. Навпаки: вона мимохіть підтримала ідею про мовну належність Східної України до "русского міра".

Таких більших або менших ударів по мостах нашої єдності можна пригадати чимало. Не для того, щоб викривати винуватців браку взаєморозуміння між Сходом і Заходом. Зрештою, кожному зрозуміло, що протиставлення "російського" Сходу "націоналістичному" Заходові – одне з найефективніших знарядь гібридної війни, вже багато років застосовуване Москвою. Минулі помилки мали б застерегти нас від їхнього повторення. Але ж відомо, як рідко ми вчимося на власних помилках… Ось і недавні президентські вибори збудили давній вірус галицького п'ємонтизму на підставі відмінності електоральних симпатій у Львівській та в усіх інших українських областях. Ентузіазму зараженим цим вірусом колам додав куртуазійний візит неуспішного претендента на президентську посаду до Львова у великодній понеділок, 29 квітня 2019 р. Уже замалим не дійшло до організації партії "25%". Боюся уявити, як почувалися колишні лідери громадської думки та інші вболівальники з цього середовища згодом, після зливи скандальних призначень і нагород, що вибухнула в травні, у фінальні тижні попередньої каденції.

Годі заперечити, що є речі, які вигідно відрізняють Галичину від моєї рідної Слобожанщини. Це міцне почуття національної ідентичності, зіперте на плеканні рідної мови, християнської віри, народних традицій. Але чи здатні ці речі, взяті в їхньому автентичному вигляді, стати мостом, що поєднує нас в одну згуртовану національну спільноту? Щодо мови сумнівів найменше. Хоча колись мене вразили харківські студенти, спитавши: "А чи немає перекладу оповідання Маркіяна Шашкевича "Олена" сучасною українською мовою?" Шашкевич же вважається основоположником української літературної мови в Галичині! Можна навіть додати, що він учився мови в наших харківських романтиків і Григорія Квітки-Основ'яненка.

Та, виходить, західноукраїнські діалектизми, архаїчні слова, надаючи мові певного колориту, об'єктивно становлять нині на Сході психологічний бар'єр, що заважає сприйняти співрозмовника. А різного роду провокатори користуються цим, доводячи, що сучасну мову спотворюють галицькі впливи, до яких залучають і … "харківський" правопис 1928 року. Бар'єри, які перешкоджають українській мові природно увійти в повсякденний побут Харкова чи Дніпра, досі вдавалося лише трохи похитнути. Можливо, через надмірний розрахунок на законодавчий тиск на мовців, який часом породжує імпульсивний опір?

Фольклорні традиції, якими б гарними вони не були, сприймаються в сучасному місті як екзотика, елемент патріархального побуту, не властивий урбаністичній культурі. Коли мер великого міста в центрі Європи поливає своїх краян водою в Світлий понеділок, це може викликати в харків'ян у найкращому разі подив. Вишита сорочка поза етнографічною забавою зазвичай сприймається як недоречність. Гурти колядників і вертеп, такі природні на сільському обійсті, не вмонтовуються в простір під'їзду багатоповерхівки. Можна привезти з села колосся для дідуха, сіно, щоб покласти під обрус, але це все одно буде вже зовсім інше, ніж занесене до хати збіжжя з власного лану чи сіно зі стайні. Чимало деталей сільської звичаєвості в семіотиці міста (тим більше, міста з іншого регіону) перетворяться на чужорідні елементи, подібно до іноземних слів при спілкуванні рідною мовою. Навряд чи стануть вони надійним матеріалом при зведенні мостів не лише просторових, але й міжчасових і міжцивілізаційних.

Найпевнішою основою для єднання людей мала б бути церковна спільнота. Вона наснажує ідею єдності трансцендентним чинником, обдаровує благодатною дією Святого Духа, виявлюваної в таїнствах. Та – дивна річ! – за роки незалежності Церква частіше використовувалася як знаряддя поділу. "Ми навчилися бути православними чи католиками, але не навчилися бути християнами", – говорив був колись Євген Сверстюк. Надто часто політики оперували міжконфесійними або між'юрисдикційними відмінностями, аби розширити коло своїх прихильників чи принаймні маніфестувати власні цивілізаційні орієнтації: націоналістичну, проєвропейську, проросійську або й расистську. З’явилися справжні нові культи: "благодатного вогню", "дня Володимирового хрещення", "томосу", кожен із яких мобілізував досить строкату публіку на змагання за пріоритет. Позірно зберігаючи церковний імідж, все це реально протистояло євангельській максимі "хто хоче між вами стати великим, той нехай буде вашим слугою".

Ось на цьому тлі й виявляється глибоко християнський, креативний зміст феномену "Революції Гідності". Феномену, незвідного до акцій, що відбулися на київському Майдані в листопаді 2013 – лютому 2014 рр. "Революція Гідності" – це процес, покликаний трансформувати українське суспільство, поєднати його містками взаємної пошани і взаєморозуміння. Бо ж міст передбачає однаковий рівень обох берегів. Нав’язливе демонстрування власної переваги, виразне прагнення здобути зиск із нав’язаного контакту, іґнорування партнера, сприйняття чиновницької посади або депутатського статусу за непохитний п'єдестал, який дозволяє зверхньо поглядати на оточення, – все це руйнує міжлюдські стосунки, перетворює їх на змагання амбіцій.

Подумки озираючись, кожен із нас може зауважити довкола себе чимало зруйнованих або принаймні занедбаних мостів. Їхня відбудова починається, коли ми замовкаємо і зважуємося на прості слова: "Вибач, якщо я був неправий. Уважно слухаю тебе". Інакше кажучи, коли ми визнаємо за іншим право бути особистістю з власним почуттям гідності й своїми переконаннями.