Андрій Любка: "Після перемоги ми станемо одним із центрів впливу нової Європи"

123
Роздрукувати
Андрій Любка: "Після перемоги ми станемо одним із центрів впливу нової Європи"

Від початку повномасштабного вторгнення український письменник, перекладач, есеїст, автор понад десятка прозових й поетичних книжок і ще стількох же перекладних Андрій Любка написав єдиний літературний текст. Це був есей про Ужгород для французького видання про українські міста й регіони. За винятком кількох колонок в українських та іноземних виданнях, Любка нічого не пише, не перекладає, практично перестав відповідати на листи, а у месенджерах спілкується лише аудіоповідомленнями. Більшу частину його часу займає волонтерство. Коли ми записували з ним інтерв’ю, він придбав для потреб ЗСУ 48 авто. На час публікації розмови їх уже 54.

Для спецпроєкту "Слова і кулі" / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми поговорили з Андрієм про письменницьке волонтерство й абсурдні сюжети, про єдність українців і нашу сварливість, про патріотизацію Закарпаття та європейське майбутнє України.

– Про переддень 24 лютого ти писав для Culture.pl так: "Ми лягали спати успішними людьми, представниками середнього класу, в яких плани розписані на місяці наперед, ми були громадянами нормальної європейської країни". Ким почуваєш себе тепер?

– Парадоксально, але, мені здається, що тепер я почуваю себе ще краще. Той текст, який я писав в останні дні лютого, і який був призначений насамперед для закордонної аудиторії, для того, щоби пояснити, що з нами відбувається, символізував отой страх, який опанував нас у перші дні війни: відчуття великої тривоги за країну, за своє майбутнє. 

Сьогодні, коли ми воюємо уже восьмий місяць, цього страху значно менше. Ми стали свідками того, як держава вистояла, як Збройні Сили здійснили чудо і захистили більшість наших територій і навіть перейшли у контрнаступ. Тому тоді, до 24 лютого, ми хоч і почувалися жителями нормальної європейської країни, проте не до кінця. Ми знали, що ми, умовно кажучи, – країна третього світу, яку не пускають в ЄС, в якої є проблеми з корупцією, стабільністю влади і так далі. 

– Як довго триватиме це захоплення й зацікавлення Україною? Як вберегти міжнародний інтерес до нашої країни по завершенню війни?

– Зараз цей інтерес дуже високий. Є мільйон запрошень: на виступи, відкриття фестивалів, keynote speeches, просто не встигаю на них відповідати. Для кожного фестивалю, кожної вагомої події чи інституції, мати когось в українській програмі – престижно. Це така своєрідна "данина моді", як цинічно це б не звучало. Це свідчить, що ви – на вістрі й в тренді, і це нам на користь. Це буде тривати й потім. Якщо ми правильно підтримаємо на державному рівні зацікавлення Україною, то зможемо виховати цілу генерацію закоханих в Україну. Наприклад, якщо ми згодом надамо стипендії й оплатимо кілька навчальних курсів у провідних університетах світу з вивчення україністики, української мови, то матимемо ціле пречудове покоління людей, які зацікавилися Україною на цій хвилі інтересу та моди, вступили на україністику і потім стали перекладачами, культуртрегерами і нашими добрими агентами.

Цей сплеск, безумовно, триватиме. Балканська література, зрештою, це доводить. Після війни вони ще десять років активно перекладалися, були гостями найбільших книжкових ярмарків. Але, знаєте, я нам бажаю жити в країні, з якої немає новин. Щоб ми жили десь як у Данії. Немає сплеску зацікавлення Данією, там просто добре жити. І я би хотів, щоб ми жили, як у Данії. Щоб до нас не було таких сплесків уваги, пов’язаних з революціями та війнами. Щоб ми просто якісно робили свою роботу, займалися культурною дипломатією, інвестували в неї гроші і мали хороший результат.

– Як реагують на події в Україні твої балканські колеги? Чи може ця війна зблизити наші народи?

– Мої балканські колеги переважно реагують на війну правильно, природно, розумно. Зрештою, я ніколи не перекладав письменників, які були б якимись ідіотами чи моральними потворами. Тому вони досить добре оцінюють теперішню ситуацію. Дуже палко нас підтримує боснійський письменник Фарук Шегіч. Він – один із тих, хто найбільше стежить за війною, за всіма новинами нон-стоп, майже, як українець. Ці події йому перегукуються з боснійським досвідом, фактично з досвідом геноциду: з тим, що хтось не просто намагається вбити когось чи забрати якусь частину території, а хоче знищити всіх. Традиційно на українському боці Мілєнко Єрґович. Дуже палко підтримує Україну Слободан Шнайдер. Багато з них писали мені листи. Наприклад, Дубравка Угрешич написала дуже класний літературний лист у перший чи другий день війни. 

Підтримують нас і сербські колеги, хоча Сербія традиційно вважається проросійською. Наприклад, Владимир Арсенієвич, роман якого "У трюмі" я переклав три роки тому, у Белграді, у досить ворожих обставинах, збирав гуманітарну допомогу для нас. Потім він сам приїхав в Україну і ми поїхали з ним у Харків, передати цю допомогу дитячій лікарні. Дорогою я показав йому Бучу, Бородянку, Ірпінь, обстріли в Харкові. Тобто, він зміг побачити все це на власні очі. 

Загалом, підтримка відчутна і я дуже задоволений тим, що робив і кого обирав для співпраці, перекладів, культурного діалогу. Ці люди приїжджали в Україну на презентації і бачили, яка ми країна, які ми люди. Потім поверталися до своїх країн і ставали нашими адвокатами, амбасадорами. Зрештою, так і працює культурна дипломатія.

– За кілька днів після повномасштабного вторгнення ти взявся за волонтерство. Чим воно є для тебе?

– Це для мене простий, адекватний, зрозумілий спосіб бути корисним своїй країні, поки я не на фронті, адже ніхто не знає, скільки триватиме ця війна і коли треба буде замінити тих, хто є на фронті зараз. Це була така моя реакція на те, що сталося: полишити власні плани, роботу, писання, перекладання, будування кар’єри для того, щоб так само як і всі інші, стати в стрій і щось робити. Зараз я корисніший у цій справі. Пізніше, можливо, це зміниться – доведеться змінити профіль діяльності. Але зараз я – волонтер, тобто, письменник-волонтер. На цьому важливо наголосити, бо те, що мені вдається збирати ці кошти, (а це для мене колосальні суми), стало можливим через те, що мене знали люди як письменника. Тому це письменницьке волонтерство, донаторами є мої читачі. Це для мене велика честь і великий рівень довіри. 

90% людей, які донатять на мої рахунки, – це українці або українська діаспора. Часто, це діаспора уже не в першому поколінні: люди, які народилися там, але все одно відчувають зв’язок з Україною. Мій перший внесок на PayPal, коли я збирав ще на першу машину, був від моєї подруги Юліти та її чоловіка Стефана. Юліта народилася в Польщі, в родині українських емігрантів. Стефан – син дивізійника, народився в Лондоні. Зараз вони як українська пара народжених не в Україні людей живуть у Канаді.

В контексті волонтерства для мене важливо, щоб держава внесла ясність в різницю між гуманітарною та волонтерською допомогою. Нещодавно я купив 50-ий автомобіль для армії за кошти українців і мені би дуже хотілося, щоб це так було і записано в державних базах. Що те, що ми завозимо з-за кордону – не гуманітарка, яку хтось безкоштовно надав, це те, що купили самі українці, інвестуючи в оборону своєї країни. Бо якщо добре подивитися, то цілком може виявитися, що на першому місці, хто нам допомагає – збройно й фінансово – будуть США, а на другому – український народ. Незважаючи на те, що війна триває вже восьмий місяць, дуже багато українців – кожен у міру власних можливостей – донейтить на підтримку армії.

– Десь у цей час ти мав бути на піврічній резиденції в Кракові й працювати над історичним романом. Натомість лише в червні написав перший після 24 лютого літературний текст. Чи було щось після нього? Коли зможеш знову взятися за повноцінне письмо і що це будуть за тексти?

– Так, ще в червні я написав перший текст, який би не був частково публіцистичним, а був справжньою літературною есеїстикою і стосувався заданої теми. Це сталося лише тому, що раніше я підписав контракт і це мала бути велика книжка, видана у Франції, в одному із найкрутіших видавництв. Я не міг відмовитися і зробив це. Але після цього я таки нічого не пишу, нічого не перекладаю і дійшов вже до того, що фактично не відповідаю на листи, а в месенджерах спілкуюся лише аудіоповідомленнями, бо переважно перебуваю за кермом. Для мене це дуже незвично, але відчуваю, що зараз саме так і потрібно, що це правильний шлях. 

– Якось ти казав, що, якби писав книжку про свої поїздки на схід, то це була би дуже абсурдна книжка. Які найбільш кумедні ситуації там із тобою траплялися?

– Це була би абсурдна історія, бо я люблю гумор. Він мені завжди допомагає боротися зі стресом і страхом. Завжди шукаю якихось позитивних моментів, над якими можна посміятися, розрядити якусь напружену обстановку. Це була б абсурдна книжка, можливо, в стилі Швейка.

Я почав свою роботу з автомобілями як волонтер в той момент, коли підрозділ, в якому служать мої друзі, відправився на фронт на Донбас. Їм тоді військкомат видав шкільний автобус, іншої техніки у них не було. І так вони їхали на фронт на шкільному автобусі через всю Україну. Біля Павлограда автобус поламався, вони зупинилися на заправці, там прокукурікали цілий день. Ніякої іншої техніки їм не давали, тож їм не залишалося нічого іншого, як просто скинутися на таксі. Так вони й доїхали на фронт на таксі за власні гроші. Не знаю, чи це смішна ситуація, але точно кумедна. Вона можлива лише в Україні й вона багато про нас говорить. От люди, замість того, щоб сказати: "Ми не їдемо, бо нам чогось там не дали", взяли – і зробили: поїхали і воюють до сьогодні. Так само й ми.

Якось німецька журналістка мене спитала: "Чому ви не напишете листа в Міністерство оборони, що там не вистачає автомобілів? Це ж Міноборони має їх постачати". Так, але я не пишу листів. Я, коли бачу проблему, намагаюся її вирішити, допомогти вже тепер, а не писати листи і вступати в переписку на два-три роки. Це наша країна, наша армія. Я не бачу різниці між нею і нами, українським народом. Воює весь народ. У будь-який спосіб ми намагаємося допомогти. І це не той час, коли треба шукати крайнього, хто мав би це зробити. Бачиш якесь завдання – зроби його сам.

– У нас взагалі зараз сталося безпрецедентне: усі без винятку об’єдналися проти зовнішнього ворога. Чи вдасться, на твою думку, нам зберегти цю єдність й надалі, коли доведеться відбудовувати країну після завершення війни?

– Я дуже сподіваюся і вірю в те, що у нас не буде цієї загальної єдності в якомусь дурному сенсі. Ми об’єдналися зараз перед обличчям зовнішнього ворога, але треба пам’ятати, що Україна має бути демократичною поліфонічною державою, в сенсі думок і позицій. Я би дуже не хотів, щоб у нас і надалі був єдиний телемарафон, щоб у нас були заборони трансляцій Верховної Ради… Ми боремося, в тому числі за демократію. І я дуже сподіваюся, що нас чекають політичні суперечки, конкуренція ідей, програм, політичних партій. Що це не буде монопартія, моновлада і монобільшість. Що у нас буде багато героїв, ми знатимемо багато облич та імен тих, хто кував цю перемогу. Це важливо. 

Стосовно єдності в тому, що у нас буде європейський курс – я вже не сумніваюсь. Думаю, усім зрозуміло, що через покоління Україна буде україномовною і вже не буде актуальною пісня Чубая-Москальця про русифіковані міста. У цьому, безперечно, буде єдність. У всьому іншому, я б хотів, щоб ми були демократією.

– Твій рідний край – Закарпаття – теоретично теж міг стати одним із наших проблемних регіонів. Влітку минулого року російські спецслужби намагалися дестабілізувати ситуацію й там. Завдяки чому у вас вдалося уникнути провокацій під час повномасштабного вторгнення? Чи відчуваються зараз зміни, які призведуть до остаточної українізації регіону?

– Чесно кажучи, не думаю, що Закарпаття могло стати одним із вогнищ чи проблемних точок на мапі України. Усе це було перебільшенням. Закарпатці мають дуже спокійний, мирний менталітет, тут дуже важко розпалити якусь ворожнечу. Навіть, коли є якісь конфлікти між Україною та Угорщиною, Будапештом та Києвом, це не означає, що між локальними угорцями й українцями є проблеми. Бо локальні угорці – теж закарпатці, у них є український паспорт, багато з них воюють на фронті. Тому якоїсь напруги всередині регіону немає. 

Треба визнати, що влада регіону повелася дуже професійно, усі можливі запальні точки були одразу погашені. Усім надавалася максимальна підтримка. Влада діяла мудро, це була добра робота. Крім того, було організовано не просто спокій, було організовано велику допомогу: мільйони людей переїхали через Закарпаття як біженці, сотні тисяч залишилися жити у нас на деякий час або й досі тут живуть. Сотні чи й тисячі підприємств релоковані, продовжують тут свій бізнес. Велика частка населення мобілізована й воює на Донбасі. Контрнаступ на південному напрямку відбувається силами 128-ої гірсько-штурмової бригади з центром у Мукачеві. Оскільки це маленький регіон, з населенням всього 1,2 млн людей, з яких третина вже давно живе за кордоном, на заробітках, то кожна сім’я має друга, брата, сина, чоловіка, кума, який воює на фронті. Відтак ця війна стала для закарпатців дуже персональною точкою катарсису.

Зараз Закарпаття – це зразковий патріотичний український регіон, і я вперше за своє життя пишаюся ним. Були часи, коли в нас у другому турі президентських виборів вигравав Янукович, але війна у тому числі допомогла пройти нам цю трансформацію, і пройти її швидко. Те, як Закарпаття стало патріотичним, показує, що процес творення, єднання української політичної нації у нас фактично завершився. Тепер ми – одна сім’я. 

– Ти писав, що "росія воює за власну версію минулого, а ми воюємо за власну візію майбутнього". Яким ти бачиш наше майбутнє після перемоги?

– Тут відповідь одна: Україна буде європейською державою. Ми не будемо дуже багатими, але у нас буде достойний рівень життя. Багато з наших людей не повернуться жити в Україну, багато хто залишиться за кордоном, і в нас буде потужна діаспора в різних країнах. Але ми станемо одним із центрів впливу Нової Європи, фактично, лідером у Східній Європі, таким собі форпостом. Ми вже ніколи не гратимемо другорядних ролей. 

Але це не означає, що ми дуже швидко станемо якою-небудь "францією". Відбудова – це не якісь чудеса, це робота. Після війни нам спершу доведеться розгребти сміття, спроєктувати нові будівлі, відбудувати все. На це підуть роки, на це піде наше життя. Ми фактично будуватимемо країну вже не для нас, а для наступного покоління.

– Чи вдасться нам нарешті остаточно попрощатися з "рускім міром"?

– Так, безумовно, ми розірвемо цей зв’язок, цей ланцюг, бо ми були прив’язані до цього "руского міра" ланцюгом – насильно. Але не варто очікувати швидких змін, я постійно на цьому наголошую. Щоб потім, після війни, не було великих розчарувань – що щось, мовляв, не змінюється. 

Нам, культурній інфраструктурі, митцям, менеджерам, треба підготуватися до того, що на нас чекає багато роботи. На нас, фактично, чекає план зі створення великої заміни цьому "рускому міру". Замість нього не може залишитися порожнього місця, там має щось постати. Тому нам треба створювати нашу культуру у величезних масштабах: від слізливих романів до модерністичних текстів. І активно поширювати її передусім всередині країни. На нас чекає багато роботи, але в підсумку ми виграємо. Це природний історичний процес, який просто триватиме довго.

***

"Слова і кулі" / Words and Bullets – спецпроєкт "Читомо" та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).

29 вересня 2022
123
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: