20 новонароджених щотижня і 20-30 прильотів щодня. Як зараз живе деокупована Херсонщина

Херсонщина була зруйнована і розграбована росіянами, майже повністю окупована, затоплена. Вона і далі потерпає від трьох стихій – вогню, води, повітря, у битві за четверту – землю.

Регіон майже зник з найгарячіших новин, але тут і далі щодня тривають бої і чути вибухи.

Як місцевим вдалося пережити окупацію? Як і якими надіями вони живуть зараз?

 

***

Ми – в центрі Херсона, в Корабельному районі, за 200 метрів від берега Дніпра. Після підриву Каховської ГЕС будівлі в цій прибережній зоні були затоплені до другого поверху.

В Херсоні було затоплено близько тисячі будинків. Більшість з них не підлягають відновленню. Ні держава, ні донори наразі не готові відновлювати прибережну зону, оскільки тут тривають активні бойові дії.

– Ті, хто їдуть сюди відновлювати – камікадзе, – жартують місцеві волонтери, які супроводжують нашу групу українського ПЕНу та кількох іноземних письменників.

Всюди валяються уламки стін, скла. Вулиці занедбані, посічені осколками. Проте неподалік стоїть смітник, в якому видніється свіжозібраний пластик.

У цьому районі атмосфера – гнітюча. Тут дуже сіро і тихо. Птахів не чути. Транспорт не їздить. Нічого не працює. Люди не ходять. Навіть дерева шумлять якось тихше.

Зі звуків – лише вибухи в небі, які чути раз на 10-15 хвилин.

Пробую покликати кота, який принишк за метр від мене. Їсть з асфальту насипаний кимось котячий корм. Але котик зовсім не реагує – ні на "киць-киць", ні на "кс-кс". Виглядає не заляканим, а притлумленим.

За годину ми зустрічаємо лише двох бабусь біля під’їзду, чоловіка, який довго бідкається нам на місцеву владу, розповідає, як все життя працював на заводі. Тримає в руках візок, набитий картоном. Також помічаємо жінку, яка вивішує сушитися одяг на балконі з вибитими вікнами.

Загалом в Херсоні зараз живуть 70-90 тисяч людей, це третина довоєнної кількості населення. Зокрема – близько 10 тисяч дітей.

– І діти в Херсоні народжуються, близько 20 малят щотижня. А ще щодня маємо 20-30 прильотів, – нас супроводжує Олена Гнітецька, журналістка медіа МОСТ, і час від часу видає порції статистики. У неї кожен ніготь – іншого кольору. – Тому тут краще ходити під стінами і не на обстрілюваній стороні. Бо на висоті метрів 500 спокійно можуть літати російські дрони і вистежувати цілі.

Олена розповідає, як минулого року до неї додому прийшли окупанти. Через те, що вона зняла на відео обличчя привезених на проросійський мітинг людей і російських снайперів на цьому "мирному заході". Коли вони прийшли, вона саме була на іншій квартирі:

– Я тоді жила на кількох різних квартирах, як і багато херсонців, які жили навмисно в різних місцях. До мене подзвонила сусідка, розповіла, що за мною приходили. Наступного ж дня я виїхала.

Корабельним районом ходимо в бронежилетах.

– Метушитися в Херсоні під час обстрілів потрібно лише тоді, коли починають метушитися місцеві, – жартує волонтер Максим Ревега, який нас супроводжує. Хоча, навряд чи жартує.

У Макса на бронежилеті – нашивка з козацькою головою у вигляді кавуна. На одному з вуличних автомобілів – наліпка вирізаного з кавуна герба України – червоний тризуб із чорними кісточками.

Трохи далі від берега – більше людей і тихіші вибухи. Вікна усіх закладів у цілих кварталах забиті плитами ДСП. Ось один за одним забиті банк, ресторан, аптека, бар, кондитерська, салон краси. Це самісінький центр, в якому раніше кипіло життя.

– Роботи в місті обмаль. Не працює жодне велике підприємство. Багато дрібних бізнесів виїхали – від кав'ярень до музичних студій, – розповідає нам Володимир Клюцевський, заступник голови Херсонської обласної державної адміністрації. – Хлібопекарня не працює, хліб завозять з Миколаєва. Підприємці не дуже хочуть привозити сюди обладнання, в яке в будь-який момент може прилетіти.

Ще далі від Дніпра і центру – людська активність стає помітнішою. Тут кілька місяців тому почав працювати громадський транспорт, що дещо оживило вулиці. Проте працює лише до 16-ї години. Після цього часу людей на вулицях нема зовсім. Тільки багато псів. Алкоголь продають до 15:00.

Комендантська година починається о 20:00. Хоча раніше була з 21:00. Змістили на годину раніше, це пов’язано із заходом Сонця. Подейкують, що взимку буде ще раніше.

Поцуплений музей

– Ось тут був прильот, – зустрічаємось із директоркою Херсонського обласного краєзнавчого музею Ольгою Гончаровою. Вона показує нам забиті ДСП стіни, снаряд прилетів сюди уже після звільнення Херсона.

Пані Ольга зі своїми колегами проводить нам екскурсію музеєм, в якому… взагалі нема експонатів. Тисячі гачечків, на яких висіли древні артефакти – погнуті або виламані. Стелажі потрощені, полиці вивернуті.

Усю колекцію викрали російські військові незадовго до звільнення Херсона.

– Вони вперше приїхали 24 жовтня і все тут рознюхали. А 26 і 27, всього за два дні, винесли все, – розповідає охоронець Анатолій Матвієнко. – Приїхали близько 70 людей на автобусах, усе дуже швидко вантажили і вивозили. Одні запаковували, інші виносили. Тодішня директорка музею була колаборанткою і за її погодженням росіянам відкрили всі двері. Зараз вона в Росії. В Україні їй оголосили підозру.

Слово "колаборант" з вуст місцевих звучить максимально зневажливо.

Вивезли майже 90% експонатів, близько 180 тисяч. Скіфське золото, грецькі амфори, козацьку зброю, цінні ікони, картини, навіть документацію.

– А стелу Леоска з Ольвії не змогли винести – дуже важка, – тішиться пані Ольга.

Після ще кількох зустрічей ми з делегацією ПЕНу покидаємо Херсон. За 20 хвилин до того, як туди прилетіли 2 Іскандери. З новин дізнаємось, що кілька людей ушпиталили. За годину обстріли продовжилися, понад 10 житлових будинків зруйновані.

І лише в Миколаєві, де делегації радили ночувати в цій поїздці, відразу пригадується, чого не вистачає Херсону як місту. Вечірнього освітлення, багато транспорту на дорогах, відвідувачів на літніх терасах ресторанів, дітей на дитячих майданчиках.

Загальне враження від Херсонщини – світлі й радісні люди. Просто всі, кого ми зустрічали – бадьорі й натхненні. Можливо, це витіснення стресу. Можливо – відчуття внутрішнього і зовнішнього звільнення. Можливо – низький старт і загострена жага жити.

Посад-Покровське і знищена культура

Наступного дня Херсонщина зустрічає нас теплим жовтневим сонцем, сконцентрованими військовими на блокпостах і знищеним селом Посад-Покровське. Сусідня Чорнобаївка здалеку не виглядає поруйнованою.

Розбиті й спалені хатки при дорозі контрастують з новеньким тротуаром, який саме кладуть будівельники біля такої ж новенької зупинки. Відрізок траси М-14 із Миколаєва до Херсона майже відновили, дорожнє покриття аж блистить під промінням. 

У 2022 році тут проходила лінія розмежування – між Посад-Покровським, в якому стояли українські війська, і окупованим Благодатним. Тут тривали запеклі бої.

А зараз в полях працюють трактори, обробляють землі, на якій вирощують озимі. Обробляють на свій страх і ризик, бо досі є ймовірність натрапити на міну. Хоча навколишні села і поля вичищали кілька розміновувальних машин.

У Посад-Покровському нас зустрічає директорка сільського Будинку культури. ПЕН передає книги для його пошкодженої бібліотеки.

– Посад-Покровське пошкоджене на 99%, – каже директорка. – Повністю знищено 50%, тобто десь 450 будинків. У нас взагалі нема води. Нема газу. Світло дали тільки влітку. Взимку буде проблема з опаленням. Сільрада роздає "буржуйки". Маємо надію, що волонтери дадуть дрова.

Посад-Покровське виглядає повністю знищеним. Під час прогулянки ми не побачили жодного вцілілого будинку.

Нещодавно село потрапило в урядовий експеримент з комплексного відновлення населених пунктів. Всього в такому експерименті – 6 сіл України. Планується, що його відбудують повністю. Наразі з мешканцями села, в яких зруйновані домівки, уклали 126 угод на відбудову. На 70 об'єктах вже почали роботи.

Посад-Покровське виглядає повністю знищеним

– В мирний час село мало 2200 населення, зараз – орієнтовно 700 людей. Хтось відбудувався, хтось живе у модульних будиночках, хтось – у верандах, – каже директорка. – На зиму людей лишиться менше, бо буде холодно. Добре, що тут і до Миколаєва, і до Херсона – 25 хвилин їзди.

Колишня окраса села, де постійно збирався місцевий хор – Будинок культури. Аж на 600 посадкових місць.

– В наш будинок культури прилетіло. І не раз. А на школу впали 2 ФАБи, – розказує директорка. – А зараз ходімо на дискотеку.

Зруйнований будинок культури

Вона веде нас всередину. Дискотеки тут проводилися в розбитому нині ресторані в радянському стилі. Дах величезної центральної концертної зали продірявлений, куліси на половину впали, підлога всипана уламками. Спортзал розтрощений.

У дитячій бібліотеці на другому поверсі – гуляє вітер і перегортає сторінки казки про Котигорошка. У дорослій бібліотеці – на підлозі валяється запилена і зжужмана після дощу "Сестро, сестро" Оксани Забужко і ще тисячі книг.

– Щодо культури – то зараз у нас нема навіть мікрофона, – додає директорка.

Як виживало окуповане Благодатне

За 5 кілометрів через канал від Посад-Покровського – невеличке село Благодатне. Воно було окуповане і нині виглядає занедбаним, але досить вцілілим. Тут щебечуть пташки і каркають ворони. На в’їзді в село на горбку чоловік пасе трьох корів. Квіти біля входу в місцеву школу – красиві й доглянуті.

У шкільній бібліотеці зустрічаємося з вчительками школи у супроводі жінок, які пережили всю окупацію. Ми спілкувалися більше години. Ось лише кілька цитат жінок:

– "Орки" розстрілювали наших корів, прив'язували до БМП і тягали по дорозі. А ми нічого не могли зробить.

– Мама померла, але її не могли похоронити. Тому що були обстріли. Наші 5 хлопців рили яму 5 годин. Снаряди летять, а хлопці стрибають в яму, яку копають.

– "Орки" їли окрошку і антисептиком запивали. І антисептик випили весь повністю.

– Прийшли до мене 3 росіянина і кажуть, щоб я знайшла до вечора їм 3 дівчини. Ну, ясно для чого. Я перелякалася, але кажу їм – тут нема дівчат, тільки пенсіонерки. І мене вибачте, я вже жінка у віці. То вони знайшли дівчат в сусідніх селах. 14, 16 і 26 років. Спочатку в окопах "розважалися", а потім перейшли в пусті будиночки. Та, якій 26 років, мала трьох дітей. Її потім убило вибухом разом з тими росіянами.

– Ми щиро дуже вдячні тим дівчатам, що вони нас усіх врятували!

– А якийсь бурят чи хто – наставив автомат на мене і кричить відкривати сейф. А це не сейф, а мікрохвильовка.

– У нас не було продуктів і коли наші хлопці з ЗСУ дізналися про цю проблему, вони нам почали донатити. Ми їздили в Херсон закупляти рис і роздавали на площі, а російські автоматники насміхалися з нас.

– З батька вся кров витекла. Ударною хвилею розірвало органи і він без крові був. А рівно на сороковий день після його смерті вбило матір.

– Прийшов якийсь росіянин, видно з командирів, до моєї матері. І каже, што ето у вас так вкусно пахнєт. Вона йому вареників наклала. Він їв і казав їй, що він всюди воював, і в Сирії, і в Грузії, у всіх гарячих точках і що тут – не війна. Нє знаю, што, но нє война. А невдовзі матір вбило, то він прибіг до неї додому, зняв з себе хрестик, надягнув на неї. Потім допоміг дядьку мого чоловіка розпанахати бика і знести м’ясо в підвал. Вернувся, всю ніч біля неї сидів і плакав.

– Це не було схоже на війну, бо це було схоже більше на тупий грабіж. 

Про що пишуть військові

Наприкінці поїздки ми з делегацією Українського ПЕН їдемо у військову частину, передаємо військовим книжкові новинки, спілкуємося. 

Між іншим цікавимося:

– Що ви читаєте, можливо щось пишете, чи ведете щоденники?

– Я пишу тільки смски, що я живий, – каже військовий, який весь час до цього мовчав. – І цей щоденник хочеться вести якомога довше.

І додає, щоб розрядити обстановку: – А, ну ще рапорти пишемо.

Підвалом розноситься чоловічий регіт.

Павло Коробчук, спеціально для УП. Життя

Фото Олексій Кірін