Спільно пережите з Іваном Вакарчуком: правдиве, гірке і солодке

202
Роздрукувати
Ґудзяк Борис, владика
Ґудзяк Борис, владика
Митрополит УГКЦ, голова Філадельфійської архиєпархії у США, владика
Спільно пережите з Іваном Вакарчуком: правдиве, гірке і солодке

Час пандемії, коли кількість жертв зростає щодня і ми з жахом переглядаємо статистику смертей по всьому світі, зовсім не зменшує гостроти нашої втрати. "Помер Іван Вакарчук", – ця новина ранку Лазаревої суботи за григоріанським календарем боляче струсонула.

Засумував стишений карантином Львів. На ратуші повісили великий портрет Ректора, а на площі перед університетом горять свічки. Їх приносять колишні студенти, колеги, просто львів’яни, для яких це місце символічно пов’язане з Вакарчуком. З цієї площі для багатьох першачків протягом років і починався університет – тут вони чекали на результати своїх вступних іспитів, тут відбувалося відкриття навчального року. З цією площею пов’язані львівські спогади про великі національні здвиги, у яких неодмінно і з підтримкою ректора брали участь студенти "університету Франка", – акція "Україна без Кучми" і Помаранчева революція.

Через карантин не буде спільного поминання заслуженого ректора і міністра освіти, однак вже є і ще буде безліч споминів вдячних соратників і студентів, батьків, суспільних лідерів і простих громадян.

До мозаїки спогадів дозвольте долучити кілька і власних епізодів.

Нас з Іваном Вакарчуком, незважаючи на значні різниці, об’єднувало багато: захоплення науковим пошуком, любов до студентів, прагнення служити українському народові. У нас було немало спільно пережитих творчих, громадських, академічних моментів і суспільно-політичних криз. Наших батьків обох звали Олександрами, і пригадую, як іноді при спільних нарадах проректор Марія Зубрицька мене жартома називала Борисом Олександровичем. Або нас обох Олександровичами. З Іваном Олександровичем нас також єднала одна слабкість…Морозиво.

Про неї згодом.

Я глибоко шанував Івана Вакарчука за його великодушність, широту поглядів, мужність і людяність.

Завдяки його особистій та інституційній підтримці – коли я був "зеленим" ректором малого і мало знаного навіть у Львові навчального закладу – Український католицький університет зміг розвиватися і з часом стати таким, яким його знають зараз. Особливо відчутною була підтримка ректора Івана Вакарчука та його поради щодо стратегії і тактики у складних кризових моментах, у тих моментах, коли інші віддають перевагу постояти осторонь. До кращих часів.

Але Іван Вакарчук так не робив.

Православний за хрещенням, фізик за спеціальністю, відомий управлінець, до якого зверталися "всі за всім" – він долучався також і для поступу проєкту УКУ. Така посвята дивовижна.

З глибокої пошани до його академічного і суспільного авторитету, Блаженніший Любомир Гузар, тоді Великий Канцлер УКУ, запросив ректора Вакарчука до першого складу Сенату (наглядової ради) Університету. Як сенатор, Іван Олександрович щиро, творчо і віддано трудився, щоб богослов’я отримало статус наукової дисципліни в Україні, УКУ – акредитацію, а його студенти – нормальні студентські права. У зайнятого ректора, очільника провідного національного університету це забирало дорогоцінний час, але він готовий був віддавати, жертвувати, генерувати ідеї, а іноді, просто закотивши рукави, працювати (наприклад над оформленням листа чи документа) – заради успіху іншого.

Кожен дбає про своє, але не кожен готовий підставити плече сусідові, братові. Іван Вакарчук був готовим, і ми йому за це глибоко вдячні.

Мені випала честь бачити Івана Олександровича у хвилі всенаціональної кризи, небезпеки і відповідальності. Ми дуже зблизилися саме тоді – під час Помаранчевої революції.

Ми бачилися частенько восени 2004 року, коли напруга в суспільстві, яка зростала ще від вбивства Георгія Ґонґадзе, от-от мала вибухнути. Адміністративний пресинг на керівників великих підприємств, а зокрема на ректорів, перед виборами був шалений. З ректорів державних вишів лише два – Іван Вакарчук і Мирослав Герцик (Львівський державний університет фізичної культури) – дали чітку гарантію своїм студентам, що вони вільні у виборі і не матимуть обмежень громадської діяльності і не зазнаватимуть репресій через протестні акції.

Одного вечора при зустрічі в мене вдома, розказуючи про міліцейський тиск на нього та на інших, Іван Олександрович по-батьківськи порадив мені не ходити пішки ввечері з університету додому.

Це зараз ми знаємо, що було потім, що в результаті ми виявилися "на правильному боці". У той час, як зрештою і показала згодом історія, не було жодних гарантій, що авторитарний режим не прийде до влади. У такому випадку розправа з вільнодумцями, принциповими демократами і щирими українськими державниками на державних посадах була б блискавичною. Вакарчук цим не легковажив. Це була свідомо обрана позиція. Стати на боці правди.

Лідерство Івана Вакарчука було знакове. Це лідерство було однаково принциповим в ранніх 90-тих, восени і взимку 2004, і знову, коли прийшов час боротися з драконом корупції при вступних іспитах. Використавши вузеньке вікно можливостей, міністр освіти і науки Іван Вакарчук змінив систему, правила гри.

Ці його заслуги відомі.

Однак набагато менше людей знають про камерне життя фізика Вакарчука, яке розвивалося в особливому кліматі кафедри теоретичної фізики, яку він очолював. Туди, на вулицю Драгоманова, я завжди заходив мало не з дитячою цікавістю і захопленням. Там було особливе повітря: наукового пошуку і культури шукачів, які проникливо намагалися розгадати найглибші і найскладніші таємниці космосу.

З огляду на душпастирський вимір свого ректорського служіння і складні адміністративні виклики, що стояли перед УКУ, який не мав державного фінансування, я мало розвивався у своїй науковій кваліфікації як церковний історик, тому з особливим трепетом заходив на кафедру, де мав нагоду бачити вже не лише адміністратора, а дослідника, який заснував і редагував наукові журнали "Журнал фізичних досліджень" і "Світ фізики", який захоплено викладав, роздумував, вирішував задачі, який там був колегою серед колег.

Саме там, на кафедрі, і відбулася наша остання зустріч. Ми перед тим довго не бачилися: я вже кілька років жив у Парижі, і незабаром чекало призначення до Філадельфії. За той час здоров’я Івана Олександровича підупало. Але гострота розуму і жартівлива добра усмішка залишилися.

Ви, напевно, вже здогадалися. Я прийшов з морозивом. Вдома озброївся двома металевими ложками, якими можна було черпати нормальні порції, та тарілками. Ми ласували морозивом та ділилися новинами і розповідями. Наприкінці я сказав, що добре було б так знов зустрітися і повторити формат. Іван Олександрович відповів: "Добре, якщо доживу".

На жаль, повторити у такому ж форматі нам уже не вдасться. Та я вірю, що в домі у Отця "є багато кімнат", і, мабуть, знайдеться одна-дві порції небесного морозива.

8 квітня 2020
202
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: