Марина Гримич: "Мені цікаво писати в різних жанрах, тому я неодноразово змінювала свій стиль"

1718
Роздрукувати
Гримич Марина
Гримич Марина
Антропологиня, етнологиня, фольклористка, професорка
Марина Гримич: "Мені цікаво писати в різних жанрах, тому я неодноразово змінювала свій стиль"

Марина Гримич прийшла в художню літературу двадцять років тому в статусі досвідченої науковиці – дослідниці в царинах антропології, етнології, фольклористики. Нині вона – докторка історичних та кандидатка філологічних наук, директорка видавництва "Дуліби" й направду продуктивна письменниця, адже написала майже два десятки романів (деякі з них – під псевдонімом Люба Клименко).

Передостанній, "Клавка", розповідає про вигадану героїню – секретарку Спілки письменників України, на очах якої розгортаються драматичні події довкола сумнозвісного Пленуму 1947-го року, де розпинали цілком реальних Юрія Яновського та Максима Рильського. Роман викликав чималий читацький резонанс, отримав нагороду BookForum Best Book Award-2019 у номінації "Сучасна українська проза", увійшов до короткого списку премії "Книга року BBС" та довгого – "ЛітАкцент року". Нещодавно видавництво "Нора-друк" видало сиквел "Клавки" – роман "Юра".

В інтерв’ю Українському ПЕН Марина Гримич розповіла про те, як це – стартувати в літературі у сорок років, перемикатися між роботою над науковими та художніми текстами, непрофесійну літературну критику та улюблених авторів.

“Сьогодні російськомовна читацька публіка залюбки читає українською”

– Пані Марино, повернімося в минуле й згадаймо, як усе починалося. Двадцять років тому вийшов ваш перший роман "Ти чуєш, Марго?". Коли ви відчули бажання писати художню літературу? Чи було складно наважитися спробувати себе у новий царині після багатьох років у науці?

– Я мріяла стати письменницею давно. У дитинстві мені здавалося, що це найпрекрасніша професія у світі. Але мені завжди щось заважало почати серйозно писати. Але, знаєте, коли наближається сороківка, думаєш: або зараз – або ніколи! Пам’ятаю, в цей період мого життя я зробила три речі: почала писати прозу, сіла за кермо і стала на гірські лижі.

У мене була кума – нині, на жаль, покійна – Наталія Непийвода, докторка філологічних наук. Тоді, наприкінці 90-х, вона сказала: "Марино, напиши якісну белетристику, бо поки в Україні не буде україномовної белетристики, читатимуть російськомовну". Я її послухалася. Так і вийшла книжка "Ти чуєш, Марго?.." Мені цікаво писати в різних жанрах, тому після того я неодноразово змінювала свій стиль. Але, на диво, "Ти чуєш, Марго?..." і досі користується любов’ю читачок.

– Які основні виклики стояли перед вами, письменницею-початківицею, в той час? І чи лишилися вони актуальними і для нинішніх молодих авторів?

– На ті часи літературний конкурс "Коронація слова", на який я подавала свої твори три роки поспіль, поки не виграла першу премію, був великим промоутером "своїх авторів". Наприклад, мій роман "Егоїст", що отримав першу премію у 2002 році, навіть рекламувався на каналі "1+1". Тоді український книжковий ринок був набагато скромнішим за наповненістю, тому тебе могли швидше помітити. З іншого боку, у той час інерція читати російською у масового читача була сильнішою, ніж тепер. Сьогодні російськомовна читацька публіка залюбки читає українською. Тобто кожен час має свої челенджі й привілеї.

image Марина Гримич: "У дитинстві мені здавалося, що письменник – це найпрекрасніша професія у світі"

– Які прочитані книжки мали на вас найбільший вплив, починаючи з дитинства? Наскільки змінювалися ваші читацькі смаки з роками?

– Окрім дитячих книжок, я змалечку любила комікси Герлуфа Бідструпа. Це була паличка-виручалочка для моїх батьків, які хотіли лишити мене саму вдома. Вони давали мені ці дві книжки (із зеленою і бузковою обкладинками – до речі, данське видання), і я годинами їх роздивлялася.

З роками з’являлися нові інтереси і, відповідно, нові книжки. Читала я завжди багато – і з примусу, і сама. Те, що обирала сама, довгий час було поезією. Вона мені приносила мало не фізичне задоволення. Під час "наукового періоду" мого життя я навчилася читати фольклорні тексти й етнографічні записи. Хочу найближчим часом створити цикл на своєму YouTube-каналі про те, як правильно читати фольклорні тексти.

Зараз читаю багато зарубіжних новинок, які виходять друком зрозумілими мені мовами. І тепер це професійний підхід: мені цікаво – як вони це роблять, які сьогодні тренди. Остання книга, яка мені сподобалася настільки, що я собі сказала: "Я хочу таке написати", – це "Терор" Дена Сіммонса в перекладі Антона Санченка. Хоча я добре знаю, що такого не напишу.

– Хто ваші улюблені українські письменники минулого й сьогодення? До чиїх творів повсякчас повертаєтеся?

– Напевно, це "Бу-Ба-Бу", Юрій Винничук, Андрій Курков, "Пропала грамота". Перелік даю в алфавітному порядку, адже подобаються всі однаково.

“Для письменника приналежність до професійної спільноти – річ обов’язкова”

– Ви пишете дуже активно: за двадцять останніх років вийшли друком близько двадцяти ваших художніх книжок, а також багато наукових праць з антропології, етнології, фольклористики. Який ваш секрет продуктивності? І як виходить "перемикатися" між написанням художніх і наукових текстів?

– Для мене "перемикання" – це порятунок. Я не можу довго зависати над одним проєктом. Тобто я вмію, але страждаю, коли "засиджуюся" на чомусь. І навіть не в "стражданнях" справа. Я бачу, що якість продукту падає. Тому перемикаюся. Напевно, це все дуже індивідуально: комусь перерви шкодять, мені ж – навпаки.

А щодо продуктивності – я довго думала над цим питанням. Напевно, секрет в самоорганізації. Я вже давно обіцяю своїм молодим колегам із наукової сфери підготувати якийсь семінар з тайм-менеджменту, але ніяк не доходять руки. А може, я просто не знаходжу у своєму методі керування власним часом чогось унікального. Я виробила свою систему, і вона працює – для мене, але не факт, що вона працюватиме для інших.

Наприклад, дуже допомагає класифікація інформації – чи то для наукової праці, чи для написання художнього твору. Я просто обожнюю таблички. Вони спершу начебто забирають твій час, зате потім значно економлять його… і зекономлений час перевищує витрачений… Ні, я таки зроблю колись такий семінар! Адже у двох словах не розкажеш.

Як ви гадаєте, історична, етнологічна та фольклорна тематики достатньо і вдало представлені в сучасній українській художній літературі? Чиї книжки можете похвалити? Чи це й досі ще не зайняті ніші?

Я думаю, тут нам з колегами ще багато роботи. Хочу лише сказати, що це річ дуже непроста. Самокритично скажу, що навіть мені, яка тридцять років займалася цим напрямком у науці, це поки що не вдалося.

image Марина Гримич: "Для мене "перемикання" між літературою і наукою – це порятунок"

– Ви – членкиня Українського ПЕН, Національної спілки письменників України. Про кілька тижнів з історії останньої ви навіть написали роман "Клавка". Яка роль сьогодні творчих об'єднань, зокрема письменницьких, на вашу думку?

– Узагалі я не "тусівочна" людина. Але для письменника приналежність до професійної спільноти – річ обов’язкова. Це твій статус як професіонала. Наведу приклад з науки: ти можеш зробити геніальне наукове відкриття, але поки його не визнають професіонали – експерти в певній ділянці, твої колеги по цеху, – воно нічого не варте. Наука – це не лише дослідження чи відкриття, це науковий цех. Так і в літературі – є тексти, а є цех. Тому таке велике значення мають творчі спілки й об’єднання.

Членство в Українському ПЕН – честь для мене. Я про це мріяла ще з 2006 року, коли якось опинилася у Нью-Йоркському офісі ПЕН. Загадала тоді бажання. Через скільки воно здійснилося? Через чотирнадцять років! До речі, я помітила, більшість моїх бажань виконуються через десять-п’ятнадцять років.

“Я використала кінематографічний прийом "підтримки" успішних фільмів сиквелами, приквелами і триквелами”

– Ваш роман “Клавка” викликав неабиякий резонанс у нашому літсередовищі, причому в абсолютно різних колах: від книжкових блогерок в Instagram до відомих українських інтелектуалів. Чи чекали ви такого успіху саме цієї книжки, коли бралися писати? Аналізували для себе, чому роман так "вистрілив"?

Як на мене, завдяки цікавій головній героїні, добре знаним зі шкільної програми (і дуже живим у вашому романі!) письменникам, а також майстерній передачі атмосфери повоєнного Києва.

– Ви маєте рацію. Напевно, так і є. Але є ще один секрет. Просто я нарешті звільнилася від мамських клопотів (мої діти виросли), пішла з науки (але от зараз свербить знову повернутися) і "закинула" своє видавництво "Дуліби" (карантин не пішов нам на користь). Тобто з’явився час, щоб сконцентруватися на літературній творчості. Та й чоловіку перепало: кількість сніданків, які готую не я, а він, збільшилася втричі.

– Як до вас прийшла ця тема? Чому саме 1947-й рік, пленум НСПУ із розгромом творів Яновського та Рильського?

– Тема прийшла випадково. Я не збиралася писати про 40-ві. Вони мене не цікавили, викликали нудьгу. Але якось мені під руку потрапили архівні матеріали пленуму Спілки письменників 1947-го. Вони мене заворожили. Перевернули догори дригом усі мої пріоритети. Я відклала заплановані 60-ті й узялася за 40-ві. І вони мені віддячили – "Клавка" полюбилася читачам.

– Які ще періоди українського літературного процесу вважаєте цікавими й радили б описати іншим письменникам?

– Я думаю, кожен період в історії нашої літератури може бути цікавим для письменника. Треба лиш знайти, як говорить Єлизавета Прохорова в "Юрі", цікавий "матер’ялець" і виграшну форму, в яку його обрамити.

image Марина Гримич: "Якось мені під руку потрапили архівні матеріали пленуму Спілки письменників 1947-го. Вони мене заворожили". Фото: UaInfo

– Ваш найновіший роман "Юра" про сина Клавки й ті ж таки 60-ті. Що мотивувало вас написати сиквел – доволі рідкісний формат серед українських письменників? Наскільки далеко відійшли від первинного задуму роману про 60-ті?

Мені здається, що з такою черговістю написання романів (спершу 40-ві, потім – 60-ті), тобто із сиквелом, все вийшло на краще. Я використала кінематографічний прийом "підтримки" успішних фільмів сиквелами, приквелами і триквелами. Якщо чесно – просто змавпувала.

Якби я почала писати про 60-ті без "Клавки", роман би вийшов приблизно таким самим, як і зараз. Але, погодьтеся, образи Клавки, Бакланова, Баратинського, Прохорової за двадцять років після описаних у попередньому романі подій створюють додаткову емоційну атмосферу. Сюжетна лінія Клавки у сиквелі спершу йде паралельно з Юриною, а потім стає лейтмотивом. Мені це потрібно було зробити, щоб читач поступово звик до нового персонажа.

Тепер я загорілася продовжити цю тему – чи то триквелом, чи то приквелом, але поки що матеріал набирається повільно.

– Роман "Юра" вийшов одразу в друкованій, електронній та аудіоверсіях – на всі смаки. Це звична практика для резонансних книжок у деяких країнах, зокрема в сусідній Польщі. На вашу думку (як авторки й видавчині), яке майбутнє в електронних і аудіокнижок в Україні?

Наповнення ринку книг електронними і "звуковими" – це щось подібне до того, як колись з’явився кінематограф і всі пророкували смерть театру. Це чудово, що літературний твір може бути донесений до людини за допомогою різних чуттів – зору, слуху, дотику, нюху… Хоча сьогодні паперові книжки пахнуть не так смачно, як колись. Це як фольклор, основною ознакою якого є варіативність. Тобто художній твір неначе мультиплікується, отримує різні варіанти. Ось зараз я слухаю свою "Клавку", й це неначе зовсім інший художній твір, ніж той, який я бачила на екрані ноутбука чи в паперовому варіанті. Думаю, це – магія, і новітнім технологіям треба за це подякувати.

"Я себе не перечитую. Фізично не можу це робити"

– Чиї відгуки про ваші твори для вас більш цінні: критиків і колег чи звичайних читачів?

– Рівноцінні.

А що вас особисто більше мотивує працювати: критика чи похвала?

– Мене – похвала. Річ у тім, що у мене з дитинства занижена самооцінка. Якщо мене хвалять, мені здається, що я не заслужила, мені стає "невдобно", я сприймаю це як великий аванс і даю собі слово, що повинна працювати краще.

Але й з критикою у мене свої стосунки. Якщо ви подивитеся, як працює сучасна критика за кордоном, то нині, в час постпостмодернізму або метамодернізму, вона має свої стандарти. На першому місці – інтерпретація літературного твору. У нас такий підхід також практикується. І я можу безкінечно насолоджуватися такими критичними статтями, перечитувати їх десятки разів, навіть якщо наші позиції з автором чи авторкою полярно протилежні. Це мене безумно цікавить.

image Марина Гримич: "Сьогодні на першому місці в літературній критиці – інтерпретація літературного твору"

Якщо ж у критика чи критикеси з’являються оціночні тези на адресу письменника чи намагання образити автора – я вважаю, що це від невміння інтерпретувати твір і грамотно захистити свої аргументи. Таких людей за кордоном у цеху просто не тримають. Це вважається непрофесійним підходом, моветоном.

Я навіть не дочитую до кінця такі рецензії. Я надто ціную свій час.

– Письменники по-різному ставляться до своїх творів різних періодів. Хтось пишається тільки останньою книжкою й боїться перечитувати ранні, для інших, навпаки, всі книжки однаково улюблені, як діти. Як у вас? Чи перечитуєте свої давніші твори? Які три свої романи порадили б читачеві, ще не знайомому із книжками Марини Гримич?

– Я себе не перечитую. Фізично не можу це робити. Не знаю чому. Роблю це лише коли дуже потрібно: наприклад, щоб підготувати друге чи третє перевидання. А не знайомим з моєю творчістю читачам рекомендую "Фріду", "Мак червоний в росі…" і "Клавку-Юру".

– Яка книжка вийде з-під вашого пера, тобто клавіатури, після "Юри"?

– Текст нового роману написаний і відредагований. Я його готувала для "Золотої коронації", але через карантин плани змінилися. І цей роман – дещо несподіване. Я таке ще не писала. А точніше, "отак" (форма) я писала, а "таке" (зміст) – ні. Думаю, восени я офіційно почну готувати роман до друку. Дуже боюся провалу.

Катерина Толокольнікова, спеціально для Українського ПЕН

12 серпня 2020
1718
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: