“Маємо передавати у спадок не травми, а історичну пам’ять”: учасниці проєкту “Мереживо” відвідали Львівщину

231
Роздрукувати
Титаренко Марія
Титаренко Марія
Поетка, есеїстка, журналістка, медіадослідниця, лекторка
“Маємо передавати у спадок не травми, а історичну пам’ять”: учасниці проєкту “Мереживо” відвідали Львівщину

29-30 серпня в рамках проєкту Українського ПЕН "Мереживо. Літературні читання в містечках України" у Сокалю та Червонограді на Львівщині відбулися зустрічі з письменницями Тамарою Горіха Зерня (Київ) і Катериною Єгорушкіною (Вишгород) за модерації Марії Титаренко (Львів).

Якщо сказати, що з повітря у залах бібліотек можна було б запалювати сірники – це було б не зовсім точно. Енергетика обидвох зустрічей зашкалювала, письменниць розпитували більше двох годин і ніяк не хотіли відпускати, книжки на продаж танули на очах, на автографи та селфі з авторками вишиковувались черги, і ось уже другий день поспіль після зустрічей у соцмережах вирують фото, обговорення, подяки, одне слово, "Мереживо" зрезонувало на повну. І не дивно, адже йшлося про важливе, наболіле, екзистенційне.

На зустрічах мовилося і про письменницьку "кухню" авторок: про те, як виглядає звичний робочий день письменниці, про писання в потягах, у кав’ярнях, на "робочих матрацах", на колінах. Про те, як і чому книги працюють на емпатію. Про книги, які стають "дуже стрімкими розворотами в житті". Про те, що письменництво робить автора вразливим до критики і як тут важливо не піддаватись на провокації і продовжувати писати. Про знання як відповідальність, про важливість працювати, особливо з дітьми, з такими темами, як війна, геноцид, забруднення довкілля, примусові переселення, збереження національної ідентичності. Про те, як цінності розвитку мають корелювати під час війни із цінностями виживання.

"Робота над книгою "Доця" – це був мій громадянський обов’язок, моя волонтерська робота і моя "нічна птаха" (бо книга писалася по ночах)", – розповідає Тамара Горіха Зерня, зізнаючись також про "відчуття присутності" за плечима під час писання. У своїх книжках авторка намагається привернути увагу до жіночих голосів, а зокрема у новій книзі-детективі "Принцип втручання" Тамара впроваджує в літературу нову героїню – жінку-інтелектуалку.

"Щоб книга була живою, – говорить Катерина Єгорушкіна, – в ній має бути справжнє пережиття, тоді історії стають "гарячими", а не "холодними". Відтак авторка для своїх книжок їздить збирати живі історії деокупованими територіями, визбирує свідчення для "Словника війни" (в арсеналі Катерини вже понад 50 різних історій, більшість з яких пробирають до сиротинців на шкірі). Основою нової книги письменниці "Вимушені канікули" (яка невдовзі вийде у видавництві "Vivat") став її власний досвід, пережитий на початку повномасштабного вторгнення.

Очевидно, на зустрічах чи не усі питання стосувалися війни. Тож мовилося про дилему прийняття надскладних життєвих рішень (втікати чи залишатись), кожне з яких 50х50 має шанси на виживання і на загибель. Про емоційну безпеку і про небезпеку краси, яка під час війни може стати причиною смерті. Про право на праведний гнів. Про те, яку роль українське жіноцтво має в Україні, зокрема тепер, під час війни.

"У жінок світ тісно спаяний з домом, з роботою, з волонтерством, – говорить Тамара, – тому всі наші "локатори", "громовідводи" і "радари" зайняті, причому історично були зайняті завжди, тому так мало маємо жінок-письменниць з-поміж чоловіків-письменників". Сама ж авторка наголошує на своїй позиції: "Я писала і писатиму від імені жінок".

"Я не маю права бути порожньою, – каже Катерина. – Щоб наповнювати дітей, я повинна спиратися на свої усвідомлені цінності, знати джерела підзарядки особистих "батарейок". Коли пишу для дітей, неодмінно дотримуюся принципа надії, заряджаю читачів. Ми не маємо права складати крила". Письменниця переконана, що ми, українці, маємо передавати у спадок не травми, а історичну пам’ять: "Якби ми не втрачали нитку пам’яті, не було б цієї війни - війни за ідентичність. Моторошно від того, як історія може повторюватись, я не знаю, чи живі мої читачі в Маріуполі… чи ні".

Під час зустрічей Тамара особливо наголошувала на тезі: "Те, що сталося в Луганську і Донецьку, могло статися будь-де в Україні, якщо б ворог цілеспрямовано працював там". Авторка також підкреслювала, що "винні не Буча, не Маріуполь, не Крим, винні ті, хто прийшли туди вбивати". І яка це була омана – думати, що достатньо перестати стріляти в своїй голові – і все, війна припиниться. Тамара також розповіла, як її "Доця" допомогла їй швидко прийняти рішення і відійти від заціпеніння з початком повномасштабного вторгнення. Розповіла про те, чому "Доця" не мала бути комерційно успішною, а видавництво "Білка", яке цільово від свого заснування видає лише літературу про війну, мало б збанкрутувати за три місяці (за дослідженням маркетологів), і чому так не сталось.

Катерина як психологиня і казкотерапевтка на зустрічах давала чимало порад-підказок, як працювати з травмами, долати страх і повертати собі самоцінність: "Ми маємо дбати про горизонтальні зв’язки (добрі стосунки з рідними і друзями), про якісне спілкування з дітьми й собою. У радянському вихованні було так багато про приниження і знецінення, – розповідає вона. – Маємо цінувати себе й одне одного. Зараз ми проходимо ініціацію, маємо рости і вчитись, щоб не завертати назад. Треба бути гідними, самоцінними – і саме так виховувати наших дітей. Це наш ключ до перемоги".

У Червонограді серед присутніх у залі було двоє братів, воїнів-добровольців, які от-от мають рушати на фронт. Один із них на зустрічі розповів історію, як він саме завдяки "Доці" упізнав серед волонтерів снайперів (у книзі є детальний опис погляду снайпера).

Окрім запланованих подій, письменниці також відвідали Катедральний собор святих Первоверховних апостолів Петра і Павла у Сокалю, а в Червонограді побували на екскурсії у церкві святого Володимира та в її катакомбах, відвідали церкву святого Юрія при Василіанському монастирі, де склав свої чернечі обіти майбутній митрополит Андрей Шептицький і де зберігається чудотворна ікона Матері Божої Кристинопільської, а також прогулялися старим містом, а зокрема територією Палацу Потоцьких, який справедливо колись найменувався "галицьким Версалем".

Український ПЕН висловлює щиру подяку за організацію, сприяння і теплий прийом командам:

Сокальської центральної публічної бібліотеки, а зокрема керівниці п. Христині Дасюк,

Червоноградської публічної бібліотеки, а зокрема керівниці п. Ірині Покотило.

Світлини: Марія Титаренко, Катерина Єгорушкіна, Христина Дасюк, Ірина Покотило
Теги: #Мереживо
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: