"Література – це повернення здатності відчувати реальність": проєкт "Мереживо" на Рівненщині

29-30 вересня в рамках проєкту Українського ПЕН "Мереживо. Літературні читання в містечках України" у містечках Дубно й Здолбунів на Рівненщині відбулися зустрічі з письменницями Ією Ківою (Донецьк – Київ – Львів) і Надійкою Гербіш (Тернопіль) за модерації Марії Титаренко (Львів).

Обидві зустрічі органічно переходили з формату модерованих діалогів у неформальні камерні розмови з містянами. Читачі запитували у письменниць не лише про їхню творчість та пережиття війни, але також ділилися своїми спостереженнями та болісними досвідами.

На зустрічах мовилося про шляхи авторок у літературу. Про їхню письменницьку кухню, простір, "рецепти" й умови писання. Про письмо як пошук співбесідників та важливість практик листування. Про енергетичну прив’язку авторок до своєї землі. Про некомерційний успіх та продуктивне письмо. Про важливість розвитку в Україні інституту продюсування літератури. Про рятівне коло літератури і зміну її функції з естетичної на документальну та терапевтичну.

"Я вже не та людина, яка змогла би писати "теплі історії", – зізналась Надійка Гербіш. У розмовах вона часто вдавалась до свого "економічного цинізму". "Є інфляція чужого болю – і це дуже страшно, – каже вона. – Зі світових новин ми рано чи пізно "вимиємось", проте ми маємо залишитись в їхніх бібліотеках і книгарнях. Ми маємо повертатись в культурні новини". Аналогічно, вважає авторка, бізнес не може тривати довго лише на підставах благодійності:

"Наративи небезпеки і співчуття не працюють на тривалу перспективу, адже люди від цього втомлюються. Має бути інвестування в Україну, що буде економічно вигідним світу. Так само, на західні книжкові ринки ми маємо принести додану українську вартість".

На зустрічах йшлося також про нову прагматику писання: писати книги, аби заробляти гроші, які, своєю чергою, підуть на волонтерство та ЗСУ, тобто "конвертуються в життя". Мовилось про силу горизонтальних зв’язків і мовні коди, якими треба достукуватись, розповідаючи про війну за кордоном. Про важливість зміни парадигми "to stand with Ukraine" на "to win with Ukraine", а наразі активно і дієво "to act with Ukraine".

"Художня література працює зазвичай з уявою, а реальність перевершує уяву, – розповідала Ія Ківа. – У нас вже є призвичаєння до війни, як би це цинічно не звучало (однак все ще не до некрологів та ексгумацій). Є вже ця стадія психологічного прийняття. Тому спочатку не писалося. Потім здавалося, що всі слова раптом стали дуже малими і змінили свої значення. Коли ти не можеш дозволити собі метафору.

За кордоном метафорично пишуть: нас поранили чи убили. Вони не розуміють: те, що для них метафора, для когось – реальність.

Це все подібне на сильний струс мозку – коли картинка перед очима розмита, ніби ти впав з висоти чи дуже вдарився. Ти не можеш знову налаштуватися на попередню оптику. Але реальність так змінюється, що завтра ти в цю точку не повернешся, не згадаєш, не зафіксуєш, тому важливим для письменників є обов’язок свідка, фіксатора, того, хто скаже "було саме так".

Один читач якось написав Ії Ківі: новини ми всі читаємо, але ми хочемо зрозуміти, що ви відчуваєте. "Власне, поезія цим і займається, – додає Ія. – Література – це повернення здатності відчувати реальність. Я не маю дистанції, яка потрібна для творчості, щоб оцінити власні тексти – добрі вони чи погані, але я маю все це фіксувати".

"Чи має автор право присвоювати собі чужі болісні досвіди і видавати їх за свої? Чи не є це спекуляцією на чужому болю?" – запитала читачка в Дубні.

"Будь-який чесний художник задається цими питаннями, – відповідає Ія. – Це про естетизацію чужого болю. Етична межа завжди тонка. Часом я боюсь переказувати власний досвід, аби це не виглядало, що авторка піариться на війні. В моїй родині з одного боку є Голодомор, з іншого – Голокост. Відомо з досліджень, і так працює література, коли правду починає розповідати третє покоління. Бо ти вже дивишся на це як на матеріал, тобі вже це так не болить і ти реконструююєш цей біль. Це солідарність, це емпатія. А коли цей біль живий, писати важко. Однак ми мусимо про це писати – я не хочу, щоб мою історію чи історію моїх людей і моєї країни розповідали інші люди, тим паче росіяни. Тут є почуття відповідальності: скільки разів історію України розповідали не українці? Імперії привласнюють право на оповідь. Поки є можливість говорити, треба говорити. Література дає можливість повернути нам голоси, вона підкреслює нам "свої-стість".

"Як писати так, щоб і градус не впав, і щоб не поранити правдою?" – запитували в Дубні.

Відповідаючи, Надійка згадала історію зі своїм іноземним видавцем, який закидав їй, що вона "брутально чесна" і що її не дочитають до кінця. На що Надійка йому відповіла: "Так, мої тексти зараз "bloody" і "bleeding" – це і лайливе слово, і водночас вони (тексти) кровоточать. Я не готова робити нашу реальність стравнішою для вашої авдиторії".

У розмовах зі здолбунівчанами йшлося також про війну як про екзистенційний досвід самотності і проблему побратимства в тилу, про пережиття українцями найсильнішого досвіду любові. Про потребу "о-власнення", осмислення та ословлення теперішніх досвідів. Про те, що жодне перемир’я не можливе, якщо не буде справедливості.

Зустріч письменниць із читачами у Здолбуневі припала на Всеукраїнський день бібліотек. "Оце так подарунок нам до свята," – ще на етапі підготовки "Мережива" зраділа пані Галина Гаврилюк, завідувачка відділом обслуговування Здолбунівської центральної районної бібліотеки. Ми сподіваємось, що наші літературні зустрічі у містечках Рівненщині і справді стали гарним подарунком для читачів і що "Мереживні" візерунки, як і кола на воді, розходитимуться далі.

Український ПЕН висловлює щиру подяку за підтримку:

Дубенській міській бібліотеці, а зокрема її керівниці п. Людмилі Зіновій;

Здолбунівській центральній районній бібліотеці, а зокрема завідувачці відділом обслуговування п. Галині Гаврилюк.