У Києві шукали відповідь на питання "Що дасть нам силу?" (ФОТО)

14 грудня у партнерстві із фестивалем "Кримський інжир" Український ПЕН провів дискусію – "Свобода, діалог, терпіння: Що дасть нам силу?" Про те, де шукати натхнення у моменти зневіри, говорили журналіст і публіцист Павло Казарін, журналістка Мирослава Барчук, українознавиця та перекладачка Оля Гнатюк, письменниця і публіцистка Олена Стяжкіна.Модерувала дискусію головна редакторка видання "Українська правда" Севгіль Мусаєва.

Севгіль Мусаєва: Останні шість років ми живемо в турбулентному світі. Майдан, окупація Криму, війна на Сході – усе це впливає на наше суспільство та іноді призводить до зневіри, і шукати силу просто необхідно. Що особисто вам надає силу в такий складний час?

Оля Гнатюк, українознавиця, перекладачка, професорка Києво-Могилянської академії, віцепрезидентка Українського ПЕН: Якщо ми говоримо про зневіру, вона є похідним словом. Основою всього є віра – не обов’язково в релігійному сенсі, це може бути тверде переконання, віра в певні цінності. Кажуть, що зневіра є найгіршим із гріхів – не знаю, чи це так. Але зневіра є убивчою в прямому сенсі, зневірені люди швидко згасають.

Мирослава Барчук, журналістка, редакторка телепрограм, ведуча токшоу "Зворотній відлік": Хочу нагадати всім, що фраза "Що дасть нам силу?" –це один із віршів триптиху Лесі Українки. Вона написала цей триптих до 40-річчя письменницької діяльності Івана Франка. Перед цим Леся Українка спілкується з Іваном Трушем та Іваном Франком про те, як тяжко українським митцям "малювати вивіски і замітати громадські пляци".

У вірші вона переосмислює біблійну історію про Симона Киринейського, який допоміг Ісусові нести хреста. Вона пише про Єрусалим, де чоловік теше хрест, йому спекотно й важко, і він думає: "Я раніше тесав для храмів, а зараз на цих хрестах вішатимуть людей". Раптом він чує, як Ісус несе його хрест – погано відтесаний, із сучками – тоді Симон кидається допомагати нести цей хрест. Так Леся Українка показала Франкові важливість громадської праці, якою він має займатися.

Буває, і ти тешеш цей хрест, хочеш із цієї журналістики звалити, але зрештою розумієш, що ти тесав той сучок на хресті, який це суспільство несе. Мені дає силу відчуття, що я не можу ці сучки не обтесувати.

Олена Стяжкіна, письменниця, публіцистка, докторка історичних наук: Мені здається, що віра рухала Майдан і тих, хто пішов на фронт. Ці люди дають нам можливість бути слабкими. Якщо вони підуть звідти, Кремль буде тут. У такому глобальному українському вимірі, нашу віру сьогодні забезпечує армія.

Чому московська влада так різко нападає на кримських татар? Тому що кримські татари – це єдині люди в Криму, які точно знають, хто вони, – це усвідомлення себе, свого місця й ролі є абсолютно непереможним. Кожний окупант про це знає.

Оксана Кісь написала книжку "Українки в ГУЛАГУ: вижити значить перемогти", а я недочитавши назву, сказала, що жінки не виживали там. Вона відповіла, що пише не про жінок, а про українок. Українки в ГУЛАГУ точно знали, що вони воюють, і для того, щоби перемогти ворога, треба знати, хто ти, де твоє місце і яка твоя роль.

Павло Казарін, журналіст та публіцист, ведучий на телеканалах "24", "ICTV", "UA: Перший", оглядач українського бюро "Радіо "Свобода"": Мені дає силу велика кількість веселої злості всередині. У мені проста мотивація, що знайома кожному – я не хочу програти. На додачу, у мене є якість, яку я хочу розвивати – хороша пам’ять. Насправді злопам’ятність – це хороша риса, якої нашим громадянам не вистачає. Колективна пам’ять в України, як у рибки Дорі з мультика "У пошуках Немо". У нас прощення – це прекрасна християнська традиція, але вона стає обузою на ногах держави, що намагається себе побудувати.

Якщо вам не подобається сучасність, у якій ви живете, у вас є два вибори. Один – тікати в минуле, і на цей історичний ескапізм страждає велика кількість країн. Усе ХХ століття було епохою революції, а гасло революції: "Сьогодні – це неідеальне завтра". У майбутнє рухалися країни, що стоять у голові прогресу. Між Мартіном Лютером Кінгом і Бараком Обамою 46 років – люди, які були на інавгурації Барака Обами ще пам’ятають расову сегрегацію в південних штатах. Згодом з’явилася контрреволюція, гасло якої: "Сьогодні – це зіпсоване вчора". Тому Дональд Трамп зі своїм "Make Ameriсa great again" – це лозунг контрреволюції, і Дональд Трамп у цьому не самотній. Ми колись думали, що Путін – девіація зі своїм смутком за минулим, а насправді він став провісником нової політичної епохи.

Україна має на цьому фоні рельєфно відрізнятися, тому що в нас немає своєї "золотої доби", немає простору для історичного ескапізму. Усе, що було перед ХХ століттям, не може вважатися рольовою моделлю. ХХ століття для нас – це синонім фантастичної у своїх кровожерливості м’ясорубки, тому ми вимушені вірити в майбутнє.

Насправді я теж втомлююся, у наш час новини потрібно читати щодня. Коли я усвідомлюю, що я перебуваю в нескінченному коловороті, думаю, що мені випало жити всередині періоду становлення, найсуб’єктнішого існування української держави. Озираючися назад, я розумію, що цього щастя не мали десятки поколінь тому. Вони були об’єктами історичного процесу, а нам випало бути суб’єктами. Від цього іноді втомлюєшся, але це схоже на втому від дітей.

Щоб дізнатися, про що іще говорили учасники дискусії, дивіться її запис тут.