Тріада Клаузевіца, філософська репортажистика та волонтерство як обов'язок громадянина: Володимир Єрмоленко на BookForum-2026

Волонтерство – це вибір чи спроба хоч якось відчувати себе причетним до оборони України? Кожен по-своєму оцінює цей крок і по-різному долучається до волонтерської діяльності (або не долучається).

Філософ, науковець та президент Українського ПЕН Володимир Єрмоленко вважає, що волонтерство – це невідʼємна частина його життя. І він чітко відділяє різні види діяльності від простої допомоги та професійної діяльності. Про це він розповів в рамках "тихих рейвів" від Українського ПЕН на фестивалі BookForum-2026.

Волонтерство як частина громадянства

Володимир Єрмоленко відомий спільноті у різних іпостасях. Він – філософ, науковець, письменник, менеджер, редактор. І, що важливо, у часі повномасштабного вторгнення він знайшов для себе ще одну задачу – бути волонтером. Разом з дружиною Тетяною Огарковою Володимир регулярно збирає кошти для військових і особисто відвідує їх на позиціях. Таке рішення він пояснює дуже просто – українці мусять допомагати війську, адже без цього неможлива наша стійкість у війні.

"У війні не зможе перемогти тільки військо. Війну ми витримаємо тільки в тріаді "військо – держава – суспільство". Про неї писав Клаузевіц, один із найбільших філософів війни. По-друге, українці не дуже довіряють державі і не вважають, що держава вирішить всі їхні проблеми. З одного боку, це погано. А з іншого, ми бачимо як у розвинутих демократіях формуються пасивні громадяни. Тому оце відчуття, що ти маєш більше брати відповідальності на себе – це теж певний момент твого зростання як громадянина. Ти починаєш робити те, чого раніше не робив. Ти починаєш приміряти на себе ролі, яких раніше не приміряв"

Зараз Володимир Єрмоленко і Тетяна Огаркова вже придбали і передали військовим близько 80 автомобілів. І цей процес наразі триває. Найбільше його мотивує допомагати війську, як стверджує Володимир, результат волонтерської діяльності.

"Ось у гуманітарній сфері який результат? Я написав статтю чи книжку, провів презентацію. Люди приходять, дякують. Але я не знаю, як цей процес впливає на інших. А тут ти купуєш машину, привозиш, бачиш реальних військових. Вони везуть тебе у свої штаби, розповідають про службу. Це дуже важливе відчуття. І це ж не тільки матеріальне. Військові часто відчувають, що вони нікому не потрібні. І важливо це спростувати. Це ж не так, що ми за свої кошти купили машину і привезли. Донатять люди, зі своїх зарплат. На одну машину треба сотню донатів. І ми це все пояснюємо"

Допомагає у зборі коштів і міжнародна спільнота. Володимир Єрмоленко залучає іноземних донатерів через майданчик Ukraine World, у якому він є головним редактором.

Крім того, Володимир та Тетяна організовують візити іноземних діячів до українських військових. Так, у серпні американський історик Тімоті Снайдер відвідав Харків і зібрав для корпусу "Хартія" понад мільйон доларів.

Допомога війську, зізнається Володимир Єрмоленко, стала постійним процесом. Адже автівки чи інша матеріальна допомога часто знищується в моменті.

"Дуже багато наших машин знищують. Інколи це стається через тиждень. Навіть, по-моєму, була одна ситуація, коли люди загинули. Ми маємо розуміти, що не буває так, що ти купив машину і все. Тобі за тиждень може прийти інформація, що її вже немає. Після цього треба починати знову"

Але волонтером себе Володимир не вважає. Так само, як і не вважає, що волонтерством можна назвати його взаємодію з іноземними спільнотами. За його словами, робота з представниками інших країн – це специфіка його професійної діяльності.

"Ми з Танею – люди літератури, письма, слова. Ми говоримо не тільки з українцями, а й з іноземцями. Це частина нашої компетенції. Це просто частина нашого життя. Іноді за іноземні поїздки нам дають гонорари. Іноді – ні, і у тебе поїздка в мінус. Але я не вважаю, що це волонтерська діяльність. Волонтерство – це те, що ти робиш on top до своєї професії. Волонтерство – частина мого громадянства. Я не можу бути громадянином України без цього. От і все"

Виховання дітей у турбулентні часи

Ще одна іпостась Володимира Єрмоленка – батько трьох доньок. І цю частину цієї біографії він вважає найголовнішою.

"Діти – це велика робота. Логістика – відвезти в школу, забрати, тривоги, реагування на небезпеку. А у нас в Броварах ще часто бувають новини про замінування шкіл. Плюс танці, музика, якісь розвиткові речі. Це насправді теж тримає в тонусі"

Діти також часто включені в процес волонтерства. Але, як зізнається Володимир, роблять у незвичний спосіб – вивчають нові машини, їздять в кузові і дізнаються про різні типи авто.

"Мені здається, що насправді батьківство допомагає волонтерству. Тому що ти звик до дуже швидкої праці, дуже швидких реакцій. Тобто треба постійно бути на зв'язку. Бо якщо у тебе троє дітей, і щодо кожної ти маєш 3-4 чати, це тебе вчить дуже швидко думати і реагувати. Але я не можу сказати, що це універсально для всіх. Є люди, яким треба багато часу, щоб працювати над однією задачею. Я ж навчився вміщувати одразу декілька справ у своїй голові"

А ось примусово долучати доньок до волонтерської діяльності Володимир не хоче. Він зізнається, що все, що стосується дітей, варто робити не голосними промовами, а через власний приклад.

"Мені важливіше зараз не те, що мої діти роблять, а те, ким вони є. Як вони формують свої особистості. Мені здається, що батьки мають не нав'язувати, а створити умови для формування дитини як особистості. І діти мають бачити, що батьки роблять, як вони живуть і так далі. А далі це їхній вибір. Волонтерство – це ж від волі. Це те, що я не можу нав'язувати"

Марафонська дистанція Українського ПЕН

Одна з численних ролей Володимира Єрмоленка – президент Українського ПЕН. Це культурна та правозахисна організація, яка фокусується на діяльності літераторів, медійників, фотографів та інших митців. Президентство Володимира Єрмоленка у цій організації триває вже майже 4 роки.

За час повномасштабного вторгнення Український ПЕН запровадив багато ініціатив з підтримки військових, бібліотек у прифронтових і деокупованих громадах, видавництв тощо. У цій роботі особливо важливе партнерство, вважає Володимир Єрмоленко. Адже кожен з проєктів Українського ПЕН передбачає роботу з різними інституціями, що створює різні поєднання або, як називає їх Володимир, сузірʼя.

Водночас, Володимир Єрмоленко не називає Український ПЕН суто волонтерською організацією.

"Я вважаю, що наша місія трішки інша. Наша місія – це побудова спільноти письменників, правозахисників, культурних діячів. Тобто це спільнота активних людей, які зазвичай самі долучаються до наших проєктів. У нас немає поняття незалученого письменника чи інтелектуала. Усе культурне поле у нас – це поле людей, які намагаються щось віддати суспільству. І це не тому, що Український ПЕН якось особливо ставить себе. Просто у нас спільнота активних людей і їм не треба пояснювати, чому це все важливо"

Тож Український ПЕН має адміністративну команду, яка працює над проєктами і забезпечує довготривале їх існування. Тобто це інституція, яка має свою спільноту.

"Ми маємо розуміти, що у нас не спринтерська дистанція, вибачте за банальність, а марафонська. Нам треба дуже багато бігти, відповідно, треба думати про своє здоров'я. Не можна надриватися, бо перед нами ще дуже багато цього часу. Навіть ті ж великі фонди типу "Повернись живим" мають своє інституційне ядро. Інакше воно все розвалиться. Не треба мати ілюзії"

Письмо про тих, хто переживає війну на собі

Досвід волонтерства і допомоги війську Володимир Єрмоленко і Тетяна Огаркова виклали у своїй книзі "Життя на межі: Україна, культура та війна", яка є спробою осмислення реальності сучасної війни в Україні.

"Ми написали книжку і вона не є суто репортажною. Це філософська репортажистика, як ми її називаємо. Це спроба переосмислити дуже багато понять нашої реальності. Простір, час, історія, вода, небо, земля. Але на основі того, що ми бачили поруч з людьми, з якими говоримо"

У роботі з такими історіями викликає справжній виклик. І він радше моральний: не експлуатувати своїх героїв, а дати їм простір для розповіді. Тому найчастіше Володимир і Тетяна розповідали про тих, кому вони надавали допомогу. Щоб книга мала не лише літературний вияв, але і практичну підтримку.

"У книзі є історія людини з Камʼянки за Ізюмом, чоловіка із самого Ізюму. Звісно, про родину Вакуленків і так далі. Але це дуже складна моральна дилема. Бо, з одного боку, писати ж треба. Але треба писати так, щоб не перейти межу. Ми з Тетяною намагаємося передусім писати про людей, з якими підтримуємо довгий зв'язок, а не просто приїхали в гості. Але, звичайно, не завжди так виходить"

Тому багато історій лишилися неописаними. Оскільки часто хтось ділиться спогадами про загиблих родичів чи інші трагедії. І це, на думку Володимира Єрмоленка, є своєрідним вторгненням у інтимне.

Водночас, як розповідає Володимир, такі поїздки дають йому багато енергії. Адже у прифронтових населених пунктах багато людей, які живуть попри все: втрати домівок, атаки, смерті рідних і близьких.

"Але ця думка має свою небезпеку. Спроєктую це на те, як іноземці приїздять сюди і потім повертаються в захваті від України. Це створює ілюзорну думку: "Ну, вони ж все це витримують". І ми дійсно можемо заряджатися від цих людей енергією. Але ми ось так захоплюємося-захоплюємося. А люди згодом виїздять з того ж Херсона, бо вже не можна далі так жити. І ми теж маємо дивитися на це в перспективі"

Попри насичення енергією від мешканців прифронтових населених пунктів, Володимир розповідає, що його сприйняття реальності все ж дещо змінюється. Наприклад, дедалі частіше недобудовані будівлі у його свідомості сприймаються як зруйновані. Водночас він не намагається справити враження, що повністю розуміє тих людей, з якими має змогу спілкуватися.

"Як би ми не спілкувалися багато з людьми, які втратили свій дім, ми ніколи до кінця цього не відчуємо, якщо у нас є свій дім. Тому важливо вмикати максимальну емпатію. Але, зізнаюся, у мене було відчуття втрати свого дому. У березні 2022 року ми ухвалили рішення виїхати на Хмельниччину. Бо діти, батьки і таке інше. У мене сталося фізичне несприйняття. Мені ніколи так погано не було. Я б порівняв, вибачте за метафору, це з ампутацією. Коли ти не маєш свого дому, у тебе ніби немає руки чи ноги. Тому ми маємо з розумінням і делікатністю ставитися до людей, які мають цей досвід. Таких людей все більше і більше"