Почесний член Українського ПЕН

Народився 26 липня 1931 року в с. Миколаївка  Ольгінського (тепер — Волноваського району) Донецької області (тоді Сталінської). Український літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України, академік НАНУ, другий Міністр культури України (1992—1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999—2001).

Співголова Головної редакційної  колеґії “Енциклопедії сучасної України”.

Головний редактор журналу “Сучасність” (1990-ті рр.), член редколегій наукових часописів “Київська старовина”, “Слово і час”, “Євроатлантика” та ін.

Закінчив Донецький педагогічний інститут, аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Друкуватися почав з 1959 року.

1962 року – звільнений з посади завідувача відділу критики журналу “Вітчизна” – “за ідеологічні помилки”. А згодом і з роботи у видавництві “Молодь”.

Ще одним рядком до присуду гонінь став несанкціонований вечір у Першотравневому парку Києва, проведений 31 липня 1963, присвячений 150-річчю з дня смерті Лесі Українки, в якому взяли участь І.Дзюба, Т.Цимбал, М.Коцюбинська, І.Драч, С.Тельнюк, М.Вінграновський, Ю.Назаренко, І.Жиленко.

У вересні 1965 року на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” (Київ) разом з Василем Стусом та В’ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції.

У 1970-х роках був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях.

1973 року — Київський обласний суд засудив його до 5 років ув’язнення і 5 років заслання за “антирадянську” працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після “помилування” його не оголосили “тунеядцем” завдяки авіаконструктору Олегу Антонову, який знайшов вченому зі світовим ім’ям роботу коректора у багатотиражці на Київському авіазаводі.

Праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (Лондон, 1968; журнал “Вітчизна”, 1990, №5-7) — про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Спеціальна комісія ЦК КПУ назвала цей твір “пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР”.

Восени 1989 року був одним з співзасновиків Народного Руху України.

У листопаді 1992 року став другим міністром культури вільної України.

Один з учасників ініціативної групи “Першого грудня”.

 

Твори:

“Звичайна людина чи міщанин?” (1959).

Інтернаціоналізм чи русифікація? («Самвидав», 1965).

Грані кристала (1978).

Стефан Зорян в історії вірменської літератури (1982).

Автографи відродження (1986).

Садріддін Айні (1987).

У всякого своя доля (1989).

Бо то не просто мова, звуки (1990).

Застукали сердешну волю… (1995).

Між культурою і політикою (1998).

Спрага (2001).

Пастка. 30 років із Сталіним, 50 — без Сталіна, (ч. 1), (ч. 2) (2003).

Тарас Шевченко (2005).

Тарас Шевченко: Життя і творчість (2008).

Вимирання слова.

Микола Хвильовий: “Азіятський ренесанс” і “психологічна Европа”.

На пульсі доби.

Вітчизна у нас одна.

З криниці літ. У 3-х томах (2006—2007).

Спогади і роздуми на фінішній прямій.

“Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.”.

“Інтернаціоналізм чи русифікація?” видавалася українською, англійською, італійською, китайською, російською, французькою мовами.

Редактор 10-томної серії “Україна. Антологія пам’яток державотворення X—XX ст.”, упорядник її 5-го тому “Романтики національного відродження (1800—1863 роки)” (2009).

 

Кінематографічна діяльність:

Автор сценаріїв фільмів:

“Василь Симоненко” (1988 в кіно).

“Українці. Надія” (1992 в кіно).

Співавтор сценаріїв стрічок “Тарас Шевченко. Заповіт” (1992, 3 с., “Поет і княжна”), “Тарас Шевченко. Заповіт” (1997, 7 с., “На цій окраденій землі”), “Тарас Шевченко. Заповіт” (1997, 8 с., “Душа з призначенням прекрасним”), “Тарас Шевченко. Заповіт” (1997, 9 с., “Доле моя, де ти?”), “Поет і княжна” (1999, у співавт.) та ін.

 

Нагороди і відзнаки:

26 липня 2001 року указом Президента України Л. Д. Кучми присвоєне звання Герой України з врученням ордена Держави — за визначні трудові досягнення, заслуги перед Україною у розбудові її державності та відродженні національної духовності.

Кавалер Ордену Свободи (16 січня 2009) — за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України.

Державна премія Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва 1991 року (у галузі журналістики і публіцистики)  — за серію публіцистичних виступів “Бо то не просто мова, звуки…”, статті “Україна і світ”, “Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?” (27 лютого 1991).

Книга Івана Дзюби “Тарас Шевченко. Життя і творчість” видавництва “Києво-Могилянська академія” стала лауреатом Всеукраїнського рейтингу “Книжка року 2008” в номінації “Хрестоматія — Критика, біографії, мемуари”.

Лауреат Міжнародної премії від 1990 року фундації Антоновичів за есе “У всякого своя доля”.

Лауреат літературної недержавної премії Олеся Білецького та наукової премії НАН України імені Володимира Вернадського.