Щоденники про війну (оновлюється)

1258
You can read this article in English
Левкова Анастасія
Левкова Анастасія
Письменниця, редакторка
Щоденники про війну (оновлюється)

Із початком повномасштабного нападу Росії на Україну життя членів та адміністративної команди Українського ПЕН змінилося. Хтось замість пера взяв до рук зброю, хтось проводить дні у волонтерських координаційних центрах або допомагає людям, що тікають від війни, на вокзалах, а хтось надійно тримає інформаційний фронт. Наша колега, письменниця, редакторка та менеджерка культурних проєктів Анастасія Левкова залишається у Львові – місті, де тимчасовий прихисток знайшли тисячі українців. У спеціальній рубриці "Щоденники про війну" вона документує свій волонтерський досвід і переосмислює події останніх тижнів. Дописи розміщені у зворотному хронологічому порядку; для того, щоб читати записи в послідовності, задуманій авторкою, рекомендуємо повернутися в кінець матеріалу. Він оновлюватиметься регулярно.

11/04/2022

Не виходить мені з голови допис, скрін якого побачила вчора у фб-стрічці. Допис від Марини Ахмедової, заступниці головного редактора "Русский репортёр". Ось він, копіюю, дозволу в цієї мадам не питала, він і так публічний:

– Так, – подошли ко мне женщины в одном освобождённом селе. – Вы из Москвы? По правам человека? Вот и привезите нам плёнку – окна и потолки в школе перекрыть. Школу разбили. Мы – учителя.

Пелёнку пообещала. Вон она уже лежит в багажнике. Но из любопытства спросила – притесняли ли в школе русский язык. Хотя мне лично все равно на каком языке человек говорит.

– Нет, – ответила завуч школы. – Не притесняли никак. Мы его вели даже факультативно – час в неделю.

– А русскую литературу проходили? – спросила я. – Толстого, Пушкина, Достоевского?

– А как же?! Конечно.

В качестве доказательства мне был предъявлен учебник по литературе – в нем произведения Пушкина были зачем-то переведены на украинский язык. Видимо, просто из принципа. И вот так русские дети изучали русскую литературу, потерявшую в переложении на украинский мощь и силу, которые она может нести в полной мере только на русском. А так русский, конечно, не ущемлялся. Как его вообще за час в неделю можно ущемить? Но великое лишалось своего величия. А русская литература – великая, и, как ни крути, у Украины этого нет и по разным историческим причинам не может быть. А потому возможность говорить на русском – это дар. И лично мне – писателю, пишущему на русском – смешно слушать жалобы – "Вы хотите навязывать нам свой русский!". Ответ один – великое не навязывается. Великое надо ещё заслужить. Но негоже его отнимать у тех, чьи предки его заслужили. Например, у детей Донбасса.

А плёнку мы, конечно, везём. Школа, по которой просто так прицельно лупили ВСУ, должна быть спасена от весенних дождей. Только учебники там будут другие – с Пушкиным и Толстым в оригинале.

В людини не виникає думки про те, що українська може бути для людей рідною (як німецька, французька, іспанська тощо). І цікаво: великого Байрона вона читає в оригіналі? А видатного Ґете? А могутнього Гюґо? А Сервантеса? Данте? А, ні, читає все ж таки російською? І як, велике втрачає свою велич? В людини не виникає думки про те, що це інша держава, в якій державною мовою має право бути інша мова. Цікаво, чи ущємляють російську в Німеччині, Франції, Швейцарії, Португалії? Там більше годин російської мови й літератури на тиждень?

Ось вона, велика російська культура. Велика у своєму шовінізмі. Гігантська у своїй зверхності й нарцисичності. Саме з цієї частини російської культури – шовіністичної – яку світ сприймає за велику, видатну, – постала ця війна. І вбивства мирних людей, і брехня на брехні щодо дій ЗСУ і дій російських батальйонів "Восток" і так далі…

"Що ви відчуваєте і що думаєте, коли Путін каже: "Українського народу не існує"?" – запитав мене італійський журналіст у перші дні повномасштабної війни. "Що думаю – це те, що Путін геть не знає історії. І сучасності теж, він в омані. А відчуваю – коли я чую це, то всередині мене усе стикається. Немає – мене? Моїх близьких? Те, що я люблю, те, що дороге мені та мільйонам людей?"

Втім, яких іще слів ми могли б чекати від Хуйла. Але мільйони інших!

В цієї Марини Ахмедової стиль – супер. Саме так, як вчать на курсах писання репортажу. Але ж зміст, блядь! Який це зміст!!! "Те села тоже расстреляны силами ВСУ – безо всякой логики, между прочим", "Но когда я смотрю в глаза пленного, и вижу в них – такое же человеческое существо, как и я сама, я понимаю: как хорошо, что мы не такие, как те недолюди, которые поощряют пытки на украинской стороне и заявляют о выходе из Женевской конвенции". Суцільна брехня, брехня на брехні – незалежні іноземні розвідки довели, що таки російські військові розстрілювали людей у Бучі, що таки російські військові бомбардують Маріуполь, ми знаємо, що росіяни роблять із полоненими, як вони мародерять. Чи горітиме ця жінка в пеклі за свою брехню? Чи вона їй сама і вірить?

Прочитала у вікіпедії про цю мадам: "Семья жила в деревянном доме, внучка была окружена тремя бабушками. К четвёртой бабушке, в Дагестан, отец отправил её, чтобы она выучила его родной язык. Однако, проведя "два мучительных месяца" в дагестанском селе, Марина вернулась домой, не выучив языка отца". Російська шовіністична культура до того шовіністична й нав’язлива, що люди нехтують навіть своїм рідним – і, звичайно, вимагають цього ж самого потім і від інших, адже глибоко в душі за це соромно (від сорому вони б, ясна річ, відхрестились).

 

08/04/2022

Я помітила, що які б не були зараз свідчення – все є поезією, літературою, мистецтвом, хто б не писав. Усе читаєш із таким самим завмиранням серця.

Щойно зрозуміла чому. Бо основна риса мистецтва – це одивнення, відчуження. Прийом, що виводить з автоматичного сприйняття реальності.

Реальність зараз така, що її годі сприймати автоматично. Вона дивна й чужа. Тому все, що про неї, – мистецтво.

Відповідь на питання "Чи можлива поезія після Аушвіцу?" – кожне свідчення є моторошною до заціпеніння поезією.


06/04/2022

Важкі події емоційно доходять до мене лише через кілька днів. Так було і з Небесною сотнею в 2014 році. Ще в перші дні я знала, що відбулося, але могла ще жити звичним життям. Пам’ятаю, як купила 18 лютого вдень халат. За два дні прийшла його повернути, сказавши продавчині, що він завжди, завжди буде для мене нагадуванням про розстріли і я ніколи не зможу його носити. Після Небесної сотні я тиждень ходила в чорному, а потім півроку раз-по-раз передивлялись усі ті відео, слухала "Пливе кача". Коли лягала спати, то ще довго мені ввижалося, що загиблі стоять навколо мого ліжка. Страшно не було – бо хоч ми були тепер по різні боки буття, зате – по один бік барикад.

…Коли я дізналась про Бучу, то сприйняла це стійко.

А от тепер… Плачу і плачу, плачу і плачу, спиняюсь – і знов.

Хтось же має оплакати всіх тих людей. Маємо їх оплакати.

"Як ти зберігаєш баланс між тим, щоб бачити / пам’ятати і робити далі те, що треба в мирному вимірі?" – спитала мене Аня Свентах у фб.

Я не знаю. Досі здавалося, що зберігаю баланс. Але чи достатньо я бачила / пам’ятала?

Я не читаю сусідських чатів (із Бучі, Харкова). І не переглядаю багато фоток – лише ті, що є в ЗМІ. Кажуть, що чати випалюють ізсередини. Можу уявити. Часом здається, що варто читати. Для чого? Щоб знати про страждання. Щоб оплакати.

А якщо вони лишать по собі випалену землю? Якщо кинуть у вихор страждань так, що більше нічого не здатна робити? (як-от сьогодні після цитат із цих чатів у фб-дописах друзів). Чи буде від цього комусь краще? Я плачу сьогодні вже навіть не пам’ятаючи фраз, які вичитала. Це вже вихор закрутив. Закрутив вихор.

Це тоді лежати на ліжку розпластаною, дивитися в стелю, в безрадісне повітря.

6 квітня, пташки не співають. Вони вже все зрозуміли. До них теж доходить пізніш, як і до мене. Бо ж 4-го ще співали.

Ні, цей вихор не має закрутити. Знати, пам’ятати - але не дати себе вихору на поталу.

***

В. [давній друг, давно живе на іншому материку] просив мене надсилати свої щоденники. Я надіслала крайні записи, він відповів (публікую з його дозволу):

"Батьки моєї дружини і її брат із сім’єю живуть у погребі в селі неподалік Нової Каховки, оскільки в тому регіоні часто трапляються артилерійські обстріли і бомбардувааня. Нещодавно родичі матері моєї дружини (троюрідний брат її матері разом із дружиною і двома дітьми) намагались виїхати з Миколаєва. Їхню машину розстріляли – загинув батько, всі інші були поранені, мати – важко поранена. Якось добрались до Миколаєва назад, мати довго лежала в госпіталі.

Коли мені дружина це розповідала, в неї навіть не було сліз в очах. Я так розумію, що під час війни люди інколи звикають до абсолютного нереального насильства, чи відбувається душевна контузія зі зниженням емоційного больового порогу, усе стає якимось потойбічним у своїй злій абсурдності. І ще я думаю, те, що ти плачеш, виплакуєш свої скорботи, горе своє і горе загальноукраїнське, – це добре. Добре, що не дерев'янієш, а залишаєшся живою. Я дуже бажаю тобі, щоб ти так і залишалась, – живою, дуже живою".

 

05/04/2022

Вчора ввечері у Львові співали пташки. А так, наче не мали б.

Перечитала нове про Бучу. Нема слів. Навіть емоцій. Саме оніміння.

Вчора познайомилася з жінкою з Нової Каховки. Нова Каховка окупована. Місцевих активістів уже всіх викрали. Решта мешканців бояться потикати носа надвір. Ще говорили про те, що пишуть у закритих групах.

Після розмови теж – оніміння.

А знала ж, що воно так. Могла припустити. А коли стикаєшся з цим ближче, то оніміння.

Наступного дня після звільнення Бучі ми зібралися невеликим товариством відсвяткувати це. І Н.М. сказала: "Син мене запитав: "Мамо, а як святкують перемогу?" А я от не знаю, що йому відповісти. Як її святкують?"

Моя відповідь – са слєзамі на глазах. Зокрема третій тост ми пили не за любов, а – як прийнято у військових, і я знаю це змалечку – за загиблих, померлих. Взагалі-то, я хотіла, щоб цей тост був першим, але першим був таки за перемогу, хай і маленьку, хай і проміжну, другий – за щось теж таке, може, за відбудову чи за майбутні перемоги, а третій – за тих, кого вже нема, хто не дожив до цієї проміжної перемоги.

Тоді кожен мав прийти з якимсь віршиком чи іншою творчістю про Бучу. Найцікавіше, як на мене, було в О. – паліндром: "Абучаламалачуба москалю". Коли побачили звірства рашистів у Бучі, то вже якось ніяково казати, що Буча ламала їм чуба. Буча могла б в історичній пам’яті, історичній символіці залишитись як Хатинь – символом звірств, але боюся, що в Бучі – це не найбільше. Ще не розбирали вулиці інших окупованих і бомбардованих міст.

 

04/04/2022

Чомусь згадується, як ми з Е. їздили в листопаді у Перемишль. Перед тим, якщо не рахувати проїздів, я була там майже за 10 років до цієї мандрівки. І пам’ятаю багато деталей: як ми тоді у 2012-му там сиділи, де ходили, що говорили, які були діалоги, які погляди…

Ну і от поїхали тепер з Е. І пішли в ту саму "Ліберу", в якій тусили в 2012-му. І там усе було так само. Нічого не змінилося в "Лібері". Мене аж накрило.

Цього разу, в листопаді 2021-го, ходили в музеї, сиділи в кафешках, бродили центром, було темно, бо це 90 км від Львова, а час – на годину пізніше.

Боже, я згадую тепер ту поїздку, яка була нам з Е. незатишна, – і зараз здається: такий тоді був спокій... Ще не було війни, і я ще про неї ні з ким не говорила (бо з кінця грудня тільки про це й говорили).

(Хоч зараз мені здається, що на всьому стояла печать майбутньої війни, абсолютно на всьому – навіть у 2012-му).

Може, згадую це ще й тому, що днями думала: якби кортіло бодай трохи розвіятись, відпочити, то тільки за кордон. На два-три-сім днів. В Україні, куди б не поїхати, всюди відчуватиметься війна. Коли ми з Крістофом їздили у відрядження в Ужгород, то здавалося: там спокійніше (жодного разу за добу не чули сирен), але ж усе одно: військові, біженці, білборди…

Тому – якщо розвіятись, то лише за кордон. От хай би навіть найближчий: Перемишль.

А потім розумію: та яке розвіятись. У Перемишлі може бути ще більше біженців, білбордів про поміч Україні, волонтерів. І в Кракові, і у Варшаві, і у Берліні, і в Страсбурзі. Може, навіть у Лондоні, хоч Лондон я погано собі уявляю (якось Петро Яценко сказав: "Мені запропонували великий будинок у центрі Лондона, Матвій з матір’ю будуть в одній кімнаті, а ти можеш бути в іншій. Поїдеш?". Я запитала: "В центрі Лондона? Навпроти Букінгемського палацу шоль?" Петро: "Це і є Букінгемський палац". І це, ясна річ, добре, що в тих містах так, бо що б ми робили без допомоги світу.

Але я думаю, що навіть коли поїхати на Балі чи в Антарктиду – все одно не втечеш від війни, бо годі втекти від своєї країни. На жаль, годі втекти й від сусіда. Від своєї країни годі втекти, бо вона всередині тебе, у кожній клітинці шкіри, крові, слини… А від сусіда – бо він женеться, бажаючи проникнути у шкіру, кров, слину.

Боже, бережи Україну. І українців. І українок. І україненят.

 

03/04/2022

Здається, А. у своєму місті ледь не щодня ходить на похорони. Щоразу при розмові каже: ходив на похорон, іду на похорон.

Боже, як шкода людей, як шкода. До закордону важливо доносити інформацію про те, як багато гинуть цивільних, але військових мені теж страшно шкода, неймовірно. І їхніх дружин, і їхніх дітей, і матерів, і батьків.

Учора дізналася, що загинув фотожурналіст Макс Левін, – до того він кілька тижнів був зниклий безвісти, а тепер, коли Київщину звільнили, то наші вже можуть ходити вулицями й опізнавати загиблих.

Вчора був такий день, що й до цієї новини мені хотілося з кожного приводу плакати. То плакала від зворушення, побачивши сіті-лайт у Львові "Чернігів, спасибі", то – побачивши новину про звільнених із полону українських військових, де на фотці були жінки-ЗСУшниці, а потім уже побачила новину про Макса, і ще сильніше потекли сльози, уже не від зворушення. Вчора й сьогодні всі обговорюють звірства рашистів у Бучі. Тепер, коли Київщину звільнено, усі побачили ці звірства.

Це страшно. Але… я не здивована. Чи можна дивуватися цьому після прочитаних книжок про радянські репресії, концтабори? Може, іноземці, дивлячись на бучанські фото, скрушно хитають головою і кажуть: через одного психопата гине стільки людей. Але ж ні, не через одного психопата. Це не той психопат убивав їх, ґвалтував і мародерив. На цього психопата був запит у тій країні, значить, психопатів мільйони, десятки мільйонів, і вони в нас, українців, на жаль, під боком.

Думаю, що Україні у кожнім разі треба ставати такою державою, як Ізраїль. Має бути військовий обов’язок для всіх (хоч і кажу, що не всі чоловіки мають бути мобілізовані, але якийсь період, як на мене, усі – і чоловіки, й жінки – повинні проходити військову підготовку, принаймні аби знати, як тримати автомат, як заряджати; як надавати домедичну допомогу… Тільки щоб армія була не така, як у совку, а така, як в Ізраїлі, – щоб були нормальні умови для служби). Має бути також відпрацьований механізм пакування та евакуації культурних цінностей, а не так, як зараз, коли інструкції не працюють, і ти їх або дотримуєшся і все під загрозою знищення, або береш на себе відповідальність, виявляєш інтелектуальну відвагу НЕ дотримуватись дурнуватих інструкцій – і тоді рятуєш культурні цінності.

Усе це має бути відпрацьовано на зубок.

Бо поряд – країна психопатів. Сьогодні бачила у фб допис, де знайома розповідає, як її двоюрідна сестра з Росії казала по телефону: "А за ваши постановочные фото из Бучи мы теперь будем по-настоящему уничтожать ваши города".

Чи ці люди десь дінуться по смерті Хуйла? Я впевнена, що ні.

Хіба що станеться дуже ретельна дешовінізація, деідеологізація, денацифікація, бо ж уже дуже явні паралелі між сучасною Росією та нацистською Німеччиною, а в діях військових одних та інших – і поготів.

Знайшла статтю про денацифікацію в Німеччині й цитую: "Головна мета денацифікації полягала у тому, аби змусити німецьке суспільство зрозуміти неприйнятність гітлерівської расової політики та методів управління суспільством, і тим самим унеможливити прихід до влади осіб, які б сповідували нацистську ідеологію. Для цього у Західній Німеччині, насамперед американці, проводили добровільне, а часом і примусове ознайомлення населення із злочинами нацизму. Часто німців змушували навіть брати участь у розкопках масових поховань жертв гітлерівського режиму.

Також у містах і селах розклеювали плакати з зображенням знищених нацистами євреїв та інших національностей із промовистим написом: "В цьому є й твоя вина!" Зі шкіл та вишів вилучали нацистські підручники. Були заборонені та знищені понад 30 тисяч різних найменувань книг і навіть деякі твори мистецтва, які пропагували нацизм або німецький мілітаризм".

 

28/03/2022

Працювала фіксеркою французького журналіста. Постійно були мені флешбеки з досвіду кримських фіксерів, яких опитувала про їхню роботу в час анексії (для роману). Наприклад, як Сашині журналісти з Лондона раділи, що могли поспілкуватися з дружиною загиблого Решата Аметова на його похороні (мовляв, хороший матеріал зроблять), про поверховість запитань.

Мені дуже пощастило, що Крістоф газетяр, а не телевізійник, вдумливий і делікатний, добре розуміється на ситуації. З тих же таки кримських свідчень знала, що газетярі вслухаються, намагаються вникнути, заглибитися, не женуться за картинкою (що дуже важливо). Втім, і з газетярами могло б бути не дуже – один фіксер розповідав (але вже про Донбас), що мусив сказати своїм журналістам: "Лише через мій труп ви напишете rebellions (повстанці), а не proxies (маріонетки) чи принаймні proRussian separatists (проросійські сепаратисти). Бо ніякі це не rebellions". Мені пощастило ще й з тим, що Крістофу та його виданню я не мусила пояснювати: в Україні – не конфлікт, не криза, а війна. Зауважила, що в їхніх заголовках – les russes, а не Poutine, а назви наших міст транслітерують Kyiv, Zaporijjia, Lviv, а не Kiev, Zaporoje, Lvov. Це заощадило мені багато нервів і зусиль.

З усіх наших інтерв’ю – з волонтерами, біженцями…. – я теж могла б зробити кілька матеріалів в українські видання – і два таки зроблю (інтерв’ю з маріупольцями, які вибралися з пекла, і репортаж про роботу психотерапевтів зараз), але не більше. Чому? З поля бою матеріалу я не маю, а те, що в тилу, – українцям нині не треба щось пояснювати – ми здебільшого солідарні, всі все знають, все бачать і все розуміють (на відміну від іноземців). По-друге – бо не час для рефлексії. Ми, українці, не маємо часу на рефлексію, на лонг-ріди – ні щоб писати, ні щоб читати, – в нас нині можуть бути лише факти і свідчення. Іноземці – можуть ліпити лонг-ріди із рефлексією. Їхні читачі можуть сидіти в затишних кріслах і міркувати. Ми – ні. В нас немає часу. Все, що пишемо, – лаконічно. Ми рухаємось перебіжками, між якими можемо дозволити собі короткі передишки. Дуже короткі. Втім, хтось не може дозволити навіть таких.

Я часто кидаю собі у свідомість: після війни подумаю про це глибше, після війни напишу про таке і таке. Після війни. Після перемоги. Але зараз, навіть коли застуджуюсь (уперше за 4 роки), лежу в ліжку із закатареним носом і важкою головою й здається, що біжу. Що біжить усе моє єство (швидко пробігаю очима новини, швидко пишу повідомлення, зв’язуючи одних людей з іншими). Куди біжить моє єство? Вперед, до перемоги. Швидше і швидше.

***

Часом я думаю: що добре в нашому теперішньому становищі – це те, що нам не треба було вигадувати методів взаємопомочі, методів волонтерства, співпраці – усе це було з часів Майдану і початку війни 2014 року. Просто все це знову вийшло на поверхню. В нас навіть немає дискусій про те, чи мають право волонтери часом на сон, відпочинок, хорошу їжу і навіть часом новий одяг, – ці дискусії були раніше, але суспільство, як мені здається, досягло в них консенсусу: так, мають право (навіть якщо хтось почувається при цьому винним, розуміє, що вину слід відкидати, право на відпочинок є).

Ще часом думаю: люди, які взялися до активного волонтерства з першого дня війни, ця перша хвиля, скоро вигорить. Було б добре, якби її підхопила друга хвиля – люди, які не взялися до активного волонтерства у перші дні війни. Втім, мало надії, що ті, хто не взявся досі, візьметься потім. Який тоді вихід? Для себе я вирішила, що маю дбати про себе (старатися добре спати, гуляти, дозволяти собі всілякі приємнощі – з тих, що нині можливі) – щоб надовше вистачило, щоб довше не вигорати, щоб могти бути дієвою та помічною своїй країні якнайдовше. Чого бажаю і іншим.

Учора бачилися з Лілі Хайд [англійка, журналістка й письменниця, близько 20 років живе в Україні], я запропонувала взяти їй цю тему – про тяглість волонтерства в Україні, його традиції як тему для матеріалу. Сама про це вряд чи писатиму – кому це в нас треба пояснювати?

***

Вчора перед сном, поки повітряна тривога, читала уривки зі свого кримського роману своїм теперішнім співмешканкам. Роман, над яким працювала кілька років до початку цієї війни, повномасштабної. Я вже розуміла, що з війною в цьому романі багато що застаріло, хоч ідеться там не про сьогодення, а про 1992-2014, але ж історія – завжди з натяком на теперішнє. І вчора, читаючи, заплакала на такому моменті:

"9 лютого на Грушевського я спілкувалася з чоловіком, якого через два тижні впізнала в переліку героїв Небесної сотні. Після розстрілів на Майдані я вже не могла говорити метафорою – "Київ умирає", бо в такий час метафорами говорити непристойно; один публіцист кілька днів по трагедії писав, що війна вибиває з рук письменників дві найважливіші метафори – смерть і кров. І я зрозуміла тоді, що міста не вмирають, хіба що Помпея, хіба що Варшава на початку Другої світової, хіба що Хіросіма й Нагасакі після її кінця, та міста відновлюються, міста – це константи, тривкіші, ніж навіть держави, що вже казати про людей – крихких, непоновних, невідбудовних, безповоротних".

Заплакала, бо до Помпеї, Хіросіми, Нагасакі, Варшави додавсь Маріуполь, велика частина Чернігова, Харкова… За Маріуполь особливо боляче, це місто-смертник. Боляче за всі ці міста, особливо коли згадуєш, як там була, з якими людьми там спілкувалась: Маріуполь (дуже красивий, дуже чистий, гарна архітектура… була), Бердянськ (чудовий університет), Мелітополь (чудовий краєзнавчий музей), Ізюм (чудові пагорби, цікавезна екскурсія, на якій було згадано про Олену Телігу, яка вчилась у тамтешній гімназії), і так далі… Про Чернігів з його дерев’яними різьбленими хатами й Харків із його розмахом вулиць узагалі мовчу.

Надія лише на те, що міста можна буде відбудувати (коли завершую розмови у чатах, завжди пишу: "Швидшої нам перемоги, миру та відбудови"). Але так, люди таки крихкіші. Ми не знаємо кількості загиблих, особливо військових, і цивільних теж, і не дізнаємось до кінця війни, а коли дізнаємось, то вона нас дуже вразить. Дізнаємось – якщо, звичайно, самі виживемо.

Повертаючись до роману – там іще деякі речі нині здаються дивними. Наприклад, моя героїня в час відрізання Криму (27 лютого – 16 березня 2014 р.) каже, що не хоче, аби хтось у когось стріляв. Розуміє, що ЗСУ повинні так робити, але суто емоційно не хоче нічиїх смертей.

Тепер у нас дегуманізація – ми радіємо, коли бачимо новини про те, що знищили якийсь підрозділ окупанта. Те, що радіємо, – насправді ж жахливо, але як не радіти, якщо їх знищення означає, що тоді виживуть більше наших людей, наших міст? Чи почуваю я вину бувши отакою дегуманізованою? Ні. Вони першими здегуманізували нас, причому не тільки військових, а українців у принципі, як таких.

Мабуть, дуже багато книжок, які задумували письменники, мусять змінитися через війну. Мусять бути скориговані, бодай якимись коментарями. От Петро Яценко написав книжку про літак "Мрія", мала вийти цьогоріч. І що тепер, коли "Мрія" згоріла і її вже нема? Книжка, маю надію, буде, але там мусить бути дописаний принаймні кінцевий розділ.

***

У Львові позавчора були три потужні вибухи. В наших ЗМІ були відео лише диму, пожежі ні; пожежу я побачила на CNN. Про CNN та інші іноземні ЗМІ – окрема розмова. З одного боку, їхні матеріали для мене страхітливі, бо все ж наші медіа нас жаліють, факти ті самі, але подача інша, інші акценти. Наші медіа підтримують бойовий дух, часто натрапляєш на жарти, і я це дуже ціную (часом, поки сидимо в коридорі під час повітряної тривоги, прошу маму почитати якісь смішульки з фейсбучних груп – у неї їх більше, ніж у мене).

Іноземні ЗМІ можуть собі дозволити подавати інакше. Крістофове видання – це щось середнє: не страх, як на CNN, бо фокус на людях, а не на геополітиці, але теж зовнішня, а отже – трохи менш милосердна – візія (наприклад, коли Крістоф запитав на інтерв’ю психотерапевтку приблизно так: "Я часто чую, як українці кажуть "після війни", "коли ми переможемо", я бачу багато надії… Це такий коупінг?" Мені це було боляче чути, спасибі, що це був єдиний такий раз у роботі з ним).

Я вирішила, що маю читати іноземні ЗМІ, щоб бачити й ту частину реальності, яку показують вони, і щоб бачити війну в глобальнішому вимірі. Беручись до статей і репортажів CNN, глибоко вдихаю, відчуваючи, як усередині все стискається.

25/03/2022

Після обстрілів авіаремонтного заводу у Львові (вибухи було чути, за вікном вдалині бачили густий чорний дим) мама сказала: "Тепер і у Львові небезпечно, тож я поїду додому" (східніше). Я не стала її відмовляти, хоча розумію, що весь цей час мій спокій ґрунтується, зокрема, на тому, що більшість моїх близьких поряд і я не повинна щомиті думати, що з ними. Але справді: у Львові і в С. тепер однаково небезпечно, а людині краще удома, ніж невдома. Тим більше там теж є волонтерські центри, де плетуть маскувальні сітки (мама постійно займається цим тут, у Львові). Та де їх немає, цих волонтерських центрів? Днями знайомий директор Краківської бібліотеки надіслав відео: у бібліотеці теж плетуть сітки та приймають біженців.

Натомість сестра утвердилась у думці лишатися в Україні [поки не стріляють по нашому будинку]. "У мене стільки людей зареєстровані на тури – як же я їх підведу?" – каже вона після того як три роки організовувала тури Одещиною, які знайомили людей з усієї України з цим регіоном, його мультикультурністю; люди справді заздалегідь побронювали собі ці тури на травень. Одна чеська українка написала: "З нетерпінням чекаю на травень, квитки вперто не здаю". Наразі сестра теж постійно займається різним волонтерством: то обдзвонювала музеї із запитом, кому яка допомога потрібна, то когось кудись розселяє, то збирає гроші на тепловізор, замовляє його з-за кордону, відправляє в південну область, то ще щось.

Дивина, але в той день, коли обстріляли завод у Львові, я все одно почувалася у безпеці. І у своєму домі, з вікон якого бачила дим, і коли ми з колегою-журналістом поїхали на місце події, куди нас, ясна річ, не пустили, але ми пішли у ближні двори, спілкувалися там з людьми, і коли ввечері йшла з центру додому. Це моє місто, думала я, у ньому я завжди почуваюся у безпеці. Втім, я б так точно не почувалася, якби тут було як у Чернігові, Харкові чи Маріуполі (хай Бог милує).

(Недавно В. [приятель] виїхав з рідними з Чернігова, ночували у Вишгороді, потім попрямували на Черкащину. Щоб посмішити мене, надіслав своє листування з кимось: "Ми у Вишгороді, все добре. – Там же бойові дії… – Нам норм, ми з Чернігова". Весь, абсолютно весь гумор зараз – чорний, хіба що насиченість цієї чорноти різна).

17/03/2022

Уся країна плете сітки. В перші дні я думала, що це радше для заспокоєння тих, хто плете, а за кілька днів, коли моя близька людина стала туди ходити, виявилось…

Виявилося, це необхідна річ. І що плетені вручну у стократ ліпші, ніж фабричні, бо на фабричних повторюваний принт, його видно з дронів. А ручні – саме тому, що різними руками, з різних тканин – якраз те, що тре.

Їх плетуть не просто аби були, а на конкретні замовлення – включно з кольором і розміром. Вони ще й швидко зношуються, тому їх треба якнайбільше.

Сьогодні в установі, де мої близькі плетуть сітки, зачитали подяку від одного підрозділу – сказали, що саме їхні сітки (на замовлення саме цього підрозділу плели саме тут) дуже добре зроблені, дуже помічні. Одна жінка з присутніх заплакала від зворушення.

14/03/2022

П. [друг] живий. Слава Богу. Вчора обдзвонювала лікарні Львова, куди повезли поранених з Яворівського полігону, – його прізвища не було в списках, потім дзвонила в Яворівську й Новояворівську лікарні, вони не відповідали, хоч набирала разів зо 20. Вся надія була на те, що він у них, або ж (найкраще) на те, що не зачепило, а просто немає зв’язку. Н. [його дружина] місця собі не знаходила, я то дзвонила в лікарні, то писала їй, бо за неї теж було страшно.

Лягала спати в страху перед тим, що можу довідатись завтра. О 7 ранку Н. написала, що П. подзвонив їй о 3. Справді доти не було зв’язку. З ним усе добре.

Я не вважаю, що всі чоловіки повинні воювати. Так, чоловіки фізично сильніші, але на війні ще важить швидкість і точність реакції. Я знаю, як це може бути для багатьох людей з флегматичним типом особистості, з вразливою, чутливою психікою – адже, як ми тепер знаємо, це геть не залежить від статі. І якщо ми говоримо про те, що нормально, аби воювали жінки, то нормально і те, щоб деякі чоловіки в час війни займалися тим, де можуть бути кориснішими. Щоправда, хто ж у військкоматах буде з цим розбиратись…

А щодо Яворова, Христя [подруга] сказала, що там загинув батько її подруги. Пройшов Афган, Карабах, Маріуполь-2015, а ось тут загинув. Таки на своїй землі, як учитель воїнів.

12/03/2022

З першого дня повномасштабної війни в мене немає іншої роботи, крім як воєнної. Що б не робила – все підпорядковано воєнному стану, в якому перебуває країна. Я вже не працюю над романом. Звичайно, не їжджу з літературними виступами по містечках України (один з них, з двома іншими авторами, – у рамках проєкту Українського ПЕН – був запланований на 9-10 березня; коли почалася війна, ми скасували усі домовленості). Навіть не редагую репортажі та інтерв’ю – це була моя основна довоєнна робота. Не читаю книжок. Не дивлюся фільмів (до війни вечорами насолоджувалася серіалом "Корона" про королеву Єлизавету).

Роботу під час війни, роботу для перемоги я ділю за кольорами. Біла – це з текстами та інформацією (не з поля бою), найбільш звична для мене, тільки у час війни – тексти переважно іноземними мовами. Пишу колонки, даю інтерв’ю, формулюю меседжі про війну на закордон (група журналістів – студентів, випускників, викладачів УКУ – створили для таких меседжів спеціальний сайт).

Чорна робота – це власне війна, бійня, робота на полі бою, зокрема й праця воєнних медиків. За неї я не беруся – і не вмію, і не уявляю себе у цьому. Втім, точніше сказати, не уявляла у перший день війни, бо в третій-четвертий відкинула пацифізм і все ж заготувала матеріал бодай для коктейлів Молотова.

Є ще робота між білою і чорною. Ні, не сіра – фіолетова. Фіолетовий-бо – колір туги. Фіолетова праця – робота з людьми, з потерпілими, з тими, хто щойно з-під обстрілів, хто тікає з пекла в спокійне місце, хоч насправді – невідь-куди. Мені здавалося: біла робота – занадто біла. А потерпілі люди дуже потребують підтримки. Я почувалася зобов’язаною братися за фіолетову працю теж.

Тому поїхала на вокзал. Львівський вокзал, який з часів свого заснування (1861), либонь, не бачив більшої кількості людей, аніж нині. На львівський вокзал приїздять з усієї України: більшість – аби вирушити далі, за кордон. Меншість – щоб лишитись у Львові чи довколишніх містечках і селах. Кадри перших днів з львівського вокзалу жахають і зворушують водночас. Жахають – бо багато болю. Зворушують – бо багато любові й взаємопомочі.

***

Дозволю собі трохи гумору, він чорний, бо зараз увесь гумор – чорний: волонтерство на вокзалі можна порівняти з роботою на книжковому ярмарку: стоїш біля намету, наче на стенді, чекаєш, поки до тебе хтось звернеться, відповідаєш на питання. Або бачиш очі у пошуках допомоги й звертаєшся сама: "Вам щось підказати?". Розповідаєш, де сісти на автобус на Польщу, де – на поїзд на Польщу, так, відповідаєш, вони безкоштовні. Де поселитись? – ось тут телефони районних адміністрацій, ідете туди, реєструєтесь; так, вас можуть поселити в сім’ї, можуть – у спортзалі або в театрі на розкладачках.

Можна порівнювати це волонтерство з роботою на книжковому ярмарку, поки не згадуєш, що йде війна. Що кожен з людей, на чиї питання відповідаєш, пережив щось важке. Обстріли, бомбардування, втрату власного будинку, загрозу втрати будинку. Чи ще страшніше: втрату близьких. Або прощання з близькими (за кордон їдуть жінки з дітьми, бо чоловіки від 18 до 60 не мають права виїхати з України; багато з них лишаються воювати). Згадуєш, що кожен їде від безвиході, від того, що слід рятувати життя, а не просто бо так кортить.

Поки стоїш розмовляєш, то ще нічого. А потім – калейдоскоп облич і питань пропливає у пам’яті. Я боялася, що плакатиму вже там, при розмовах. Але ні – плачу потім, уже вдома. І ввечері довго не можу заснути, лежу в ліжку в одній кімнаті з мамою та сестрою, часом – з кимось іще з біженців – дивлюсь у темряву і зітхаю.

Бувають питання складніші, ніж про поїзди до Польщі й розселення. Чоловік із Харкова з білявеньким заплаканим хлопчиком років трьох на руках: "Мій син росте без мами, в нього є тільки я, батько. Як ви думаєте, мене випустять за кордон? Я можу лишитись і в Україні – мені головне, щоб малюку було добре, але якби десь був пансіонат для малюків – щоб я міг його там лишати на певний час і працювати. Ви не знаєте, немає якихось пансіонатів, садочків, де приймали б дітей біженців?.."

Інтелігентна жінка років 50 запитує: "Ви не підкажете, де можна отримати медичну допомогу моїй мамі? Ми мали їхати, але, боюся, вона не доїде. Можна спершу в лікарню десь у Львові?" (плаче).

Одна літня жінка вчепилася своїми очима в мої очі так, ніби вчепилася за мене руками. "Придумайте щось: як мені забрати онучку з села в Миколаївській області?" (це "гаряча" область, орки не втрачають надії її захопити, там обстріли, викрадення людей). Дивлюся графік евакуаційних поїздів. Є з Дніпра. Але як дістатися з Миколаєва до Дніпра, між якими – 322 кілометри і небезпечна зона? Як дістатися з села до Миколаєва? Я чесно відповідаю жінці, що не знаю. Вона дивиться на мене благально: моя внучка, каже, дуже гарна, талановита, не можна дати їй загинути. Придумайте щось, просить вона мене, ви маєте щось придумати, ви ж волонтер, дайте ваш контакт, ви щось придумаєте.

…Якось на вокзалі за питаннями-відповідями знайомлюся з двома жінками – мамою й донькою. Шукають місце для ночівлі. В мене вдома й так уже є біженці, але ще двоє – якось помістимось.

Мої нові гості – біженки з Харкова. Там зараз пекло. Ці жінки два тижні жили під постійний супровід бомб і ракет. На їхніх очах загорівся сусідній будинок, після удару, звук якого спонукав думати, що ракета влучила у їхній будинок. На вулицях лежать мертві тіла містян. Кажуть: ви бачили відео з Харкова? Я знала: це відео, які постійно переглядає моя найближча подруга й потім розповідає: щоразу, коли їх дивиться, здається, що з тіла витікає життя. Гості кажуть: зараз ми вам покажемо ці відео.

Коли інша, давно прибула, біженка в мене вдома сушить волосся феном, я думаю: цей звук точно злякає новоприбулих. Коли грюкають непритримані двері – думаю: новоприбулих це точно злякає.

Вночі була сирена, ми встали, розбудили харків’янок. Жінка вийшла у коридор і каже: "Настюш, ми на таке не встаємо". У них, взагалі-то, і сирен не було, тільки постійні вибухи. Я погладила її по плечі й відправила спати.

…Гості мені дякують, а я не дуже розумію, за що. Кажу завжди: це наша спільна біда і всі мають усім допомагати.

***

Наші харків’янки не вірили, що буде повномасштабна війна. Сміялися з тих, хто про неї говорив. Ми ж натомість із кінця грудня з усіма тільки про це й говорили. З друзями вживу, з друзями в чатах, з батьками… Я спеціально поїхала до батьків, щоб обговорити, що робимо якщо-раптом, хто куди і як саме, як будемо тримати зв’язок. За кілька днів до 24-го постриглась і зробила бустерну дозу вакцини, бо подумала, що за війни це може бути складніше.

Я не сумнівалася, що Росія така, що Хуйло таке і росіяни такі. Питання було лише в тому, чи таки зважаться на це, чи ні. Думаю, хто не вірив у це, тим кілька днів мусило піти ще на оговтування від шоку.

***

Завжди пам’ятаю, що я у більш привілейованому становищі, ніж більшість. Моє місто поки що не бомблять, у моєму місті поки що не стріляють. Я у себе вдома, тоді як мама й сестра, що приїхали до мене третього дня війни, – не вдома. Інші біженці, яких я приймаю, – тим більше. Сестра приїхала з-під Києва і знає, що кожну мить може не стати її квартири (хай Бог милує).

Сестра боїться, що орки наступатимуть і на Західну Україну. Я думаю, що Хуйло старатиметься це зробити. Ясна річ, він це планує! Поки що його спиняє лише запеклий опір української армії. Так, ці гондони демотивовані й кепсько озброєні – але ж їх так багато, а Хуйло, хоч і не сильне, але ж який підле!!!… Тому питання наступу на Західну Україну, ту, яка біля кордонів Польщі, Словаччини, Румунії, Угорщини, – це тільки питання часу.

Поки вони не наступають, я тут, у Львові. Сестра боїться, що коли наступатимуть, то інші країни будуть уже настільки заповнені біженцями з України, що нам уже не буде куди тікати. Ми з сестрою боїмось не так смерті, як репресій та катувань. З книжок, документів, свідчень ми добре знаємо, на що здатні росіяни, – й не сумніваємось, що вони будуть застосовувати репресії, катування. Сестра каже: треба їхати вже, поки інші країни приймають біженців. Каже так – але не їде. Вона дуже прив’язана до України, очільниця громадського руху "Не будь байдужим!", вона власними ногами обійшла безліч маленьких і великих міст в усіх областях країни, своїми руками принесла їм стоси книжок, компакт-дисків з патріотичними фільмами. Організовувала там культурні заходи, спілкувалася з людьми. З кожного бомбардованого і обстріляного нині міста й містечка вона когось знає. Їй складно зважитись їхати з України, для якої вона все життя стільки робила. Але вона боїться й лишатись.

Я теж боюсь, але між нами – суттєва різниця. Тут, у не обстріляному, але теж загроженому Львові, – я вдома. Я наразі живу там, де живуть мої речі. Коли холодно – я вдягаю свої теплі речі, коли тепло – я вдягаю свої прохолодніші речі. Я варю каву й какао так, як мені подобається, у своєму посуді. Я вмиваюсь у своїй ванні, перу речі у своїй пральній машинці (тепер частіше, ніж будь-коли, бо багато мешканців). Саме по собі перебування вдома мене заспокоює. Понад те! Здається, я ще ніколи так не смакувала гарячий шоколад, який готую собі на своїй плиті. Ніколи так не насолоджувалась гарячою водою зі свого душу. Так, я знаю про голодних і згорьованих в обложеному Маріуполі, де люди помирають від зневоднення, бо немає води, електрики, газу, місто постійно бомбардують. Я згадую це – й тоді мені шматок не лізе у горло. Але знаю, що в цій ситуації нічого не можу зробити, ніяк не можу допомогти, скільки б не віддавала продуктів і грошей.

Тому все ж їм той гарячий шоколад на своїй кухні. Їм борщ, зготований мамою чи сестрою для всіх, хто нині у нашому домі. Мию підлогу – й радію, що мию СВОЮ підлогу. Я ходжу знайомими вулицями, знаю тут кожен завулок, кожну будівлю, ямку в асфальті, кожне дерево. Я можу зустрітися з друзями, більшість яких поки що лишається тут. У нас спільна мова, спільні жарти, спільні меми, спільна біда. Хіба так може бути за кордоном? Поки я можу користуватися цим привілеєм – бути в СВОЄМУ місті, місці, поруч зі СВОЇМИ, – користуюся ним. Не знаю, скільки ще можу користуватись.

Мій закордонний паспорт та інші речі першої необхідності постійно в наплічнику, наплічник – біля ліжка, на якому сплю.

29 травня 2022
1258
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: