Ярослава Стріха: Харків існував для мене лише як літературний факт

Опубліковано: 02.07.2020,  Переглядів: 53

Банди Шолтес продовжує допитувати перших резидентів і резиденток Харківської літературної резиденції про їхні харківські і постхарківські досвіди. Сьогоднішня розмова — з перекладачкою, літературною оглядачкою, докторкою філософії Гарвардського університету Ярославою Стріхою.

Ярослава перекладала, зокрема, твори Кейт Аткінсон, Туве Янссон, Джейн Остін, Амоса Оза, Джуліана Барнза, Алана Мура та багатьох інших. Коло її дослідницьких і перекладацьких зацікавлень — українська література кінця ХІХ — початку ХХ століття, осмислення історичних травм у красному письменстві, історія східноєвропейського єврейства, комікси і діалог між різними родами мистецтва.

Ярославо, як і чому ти, досвідчена перекладачка, гарвардська PhD, —  вирішила подати заявку на резиденцію? А коли подала, як оцінювала свої шанси пройти? І як ти гадаєш – чому журі обрало тебе? Точніше, твою заявку.

Я схильна нагрібати дуже багато роботи, а потім сидіти за нею безвилазно і світу білого не бачити, тож заявка на резиденцію була, певною мірою, спробою поєднати любов до роботи з любов’ю до подорожей. Що може бути краще, ніж спеціально призначений для роботи час, у який при цьому інституційно вмонтовано знайомство з прекрасним містом і його прекрасними людьми? Тож коли Тетяна Терен, виконавча директорка Українського ПЕН, написала про літературну резиденцію, яку організовували ПЕН і Харківський ЛітМузей за підтримки Харківської ОДА, я не вагалася ні хвилини.

Тим паче, завдяки кільком щасливим випадковостям мої шанси пройти саме в ту мить були трохи кращими, ніж могли би бути в інший відтинок часу. По-перше, мені пощастило, бо легко було обґрунтувати, чому книжка, над якою працюю, цікава для читача. У той момент я перекладала “Розшифровку” Кейт Аткінсон – найновіший роман прекрасної британської письменниці, що вже знайшла свого читача в Україні: скажімо, її дебютний роман «За лаштунками в музеї” в моєму перекладі здобув перемогу в номінації “Сучасна іноземна література в українському перекладі” на Best Book Award під егідою Львівського книжкового форуму 2018 року, а на Премії міста літератури ЮНЕСКО  її “Руїни бога” увійшли до короткого списку і отримали спеціальну відзнаку. По-друге, в Харківському літературному музеї саме проходила виставка про супергероїв – абсолютно чудова спроба розібрати, як працює супергеройський міф у різних його проявах, від чарівної казки до супергеройського коміксу. Учасники літньої резиденції протягом своєї резидентури мають підготувати лекцію, а я мала великий досвід роботи з коміксами. Отже, мене легко було вписати у музейний графік подій.

У мене тієї весни-літа був досить напружений графік (власне, в Харків я їхала просто зі Львова, де викладала на літній перекладацькій школі УКУ, заїхавши додому в Київ лише на кілька годин), тож не мала часу оцінювати свої шанси пройти, й навіть не хвилювалася б, якби не пройшла – це теж було б добре продовження особистої легенди, бо доти я ніколи не бувала в Харкові. Я читала багато харківських текстів, третина моєї дисертації заснована на харківських матеріалах, але в самому місті ніколи не була.

Отже, Харків існував для мене лише як літературний факт. Якби я й далі з ним розминалася в географії, це дало б приводи для подальших жартів: мовляв, хто ж не знає, що Харків – це вигадана локація, спеціальне місце, де розгортається дія української літератури? Ти в Ха-ха-харків хотіла? Ти б іще до Макондо квиток купила.

Але, звичайно, я безмежно тішуся, що вдалося розвіртуалізуватися з Харковом за таких сприятливих обставин.

Коли я подавав заявку, то уявляв, якщо пройду і поїду у Харків на місяць, то як будуть проходити дні. Бо це ж як у анекдоті – не плутай туризм з еміграцією. Тобто провести три веселих насичених дня у Харкові це одне, а от цілий місяць, будні, це вже інше. Адже ж не можна писати з ранку до вечора. А як ти це уявляла? Чого очікувала від резиденції і від себе самої на резиденції?

У мене насправді добра третина життя минула в академічно-робочому туризмі й житті з валізи, від аспірантури на іншому континенті до літніх шкіл і конференцій по різних країнах – я дуже ціную цей формат, проміжний між туризмом і еміграцією, і досить затишно в ньому почуваюся. З одного боку, встигаєш обрости улюбленими прогулянковими маршрутами і прекрасними знайомствами. З іншого боку, не встигаєш познайомитися з менш приємними сторонами життя штибу черг у Київенерго. Звичайно, з часом перестаєш очікувати, що в новому місці оприявнишся собі якось радикально інакше – всі старі звички з тобою, але посеред інших прекрасних будівель і в товаристві нових чудових людей. Саме це й отримала.

Розкажи, будь ласка, де ти жила, де гуляла, з ким пила каву і пиво, як проходив день і вечір.

Харків від початку виявився дуже щедрим на малоймовірні щасливі збіги. Перша квартира, в якій я мала жити, виявилася симпатичною  і цілком придатною для того, щоб, скажімо, переночувати кілька днів, але малопридатною для довготривалішої робочої резиденції: перший поверх з вікнами просто в котлован з активним будівництвом, відсутність письмового столу. Однак не встигла я почати шукати інші варіанти, як виявилося, що добре знайома волонтерка і співробітниця ЛітМузею, пані Ольга Різниченко, живе у тому самому будинку й має вільну квартиру (зі столом і вікнами значно вище), куди мене й переселили. Яка імовірність, що у місті-мільйоннику в саме тому будинку в тебе виявляться знайомі, готові покращувати тобі умови життя? Майже нульова імовірність. Так буває тільки в літературі – і в Харкові.

З мого нового житла відкривався краєвид на річку Лопань. Тихими вечорами було чути, як кумкають жаби. Далі тягнулися землі далекі й незвідані, й на тлі голубої безвісти літнього неба бовванів Держпром. Чи бодай мені, не-харків’янці, здавалося, що це Держпром, але я боялася спитати, бо це був би таки надміру літературний збіг – ще й отримати за вікном вид на головний архітектурний символ міста. Загалом, спитала аж останнього дня. Виявилося, таки Держпром.

І от вже починаючи з того першого дня місто не переставало бути щедрим – щоразу, як заходилося в кав’ярню, там сиділо якесь літературне товариство; люди, яких знаю з заходів по інших містах, виявлялися харків’янами; геть випадково вибрідалося саме на ті локації, до яких хотіла сходити; тощо, тощо. Тобто ранки були відведені для роботи, а після того починалося знайомство з містом.

А які відкриття для себе ти зробила у Харкові? Чи сталося щось таке, чого ти ніяк не очікувала чи, може, навпаки – не сталося того, на що розраховувала?

Я уявляла лише найпопулярніші локації Харкова (умовно кажучи, Будинок Слово і Держпром), тож відкриттям стало буквально все. Скажімо, я жила у просто казковому, але нетуристичному районі, куди сама б напевно не дійшла, а він завоював моє серце прекрасним поєднанням модернізму, старих хаток, постіндастріалу і клаптів дикої природи.

Чого не сталося? На жаль, не зібралася викроїти часу і з’їздити в Пархомівський художній музей, дуже цікавий – але, зрештою, якісь локації потрібно залишити на майбутнє, щоб був привід повернутися.

 З власного досвіду знаю, що писати і перекладати десь у дорозі чи у новому місці чи місті зовсім не те чи не зовсім те, що дома. Як місто і події того місяця вплинули на процес роботи над перекладом?

 Мені прекрасно працюється в потягах, кав’ярнях, де завгодно, тож резидентура не внесла суттєвих змін до процесу перекладу. Однак можливість одомашнити інше місто й обжити його, як своє, безперечно, збагачує життєвий досвід, навіть якщо не змінює робочого графіку.

 Як щодо нових знайомств, контактів, відкриттів?

Я заочно й від знайомих знала, що Харківський літературний музей – це прекрасні люди, але не уявляла, наскільки. Його команда (особливо в особі кураторки резиденції Тетяни Пилипчук і піарниці й проєктної менеджерки Лідії Калашнікової) дуже щедро ділилася своїм часом, гостинцями, краєвидами й історіями міста – без них ця резиденція не була б і наполовину такою прекрасною. А ще вони створюють неймовірні виставки, які не лише інформують відвідувачів, а й змушують їх поставити собі непрості запитання: скажімо, їхня виставка про цензуру розповідає про знищення української культури у 30-ті, але не спиняється на цьому історичному вимірі. Нас, відвідувачів, запрошують поміркувати, у яких царинах ми самі вважаємо цензуру прийнятною, і як ми самі могли б вибудовувати баланс між свободою і конформністю/безпекою/своєю версією моралі. Загалом, коли карантин закінчиться, готова їздити в Харків на їхні виставки.

В наші дні є актуальною проблема захисту авторських прав, а також функція творчих спілок. У цій сфері вагомою для українського літпроцесу є діяльність ПЕН-клубу. Яку роль, на твою думку, відіграє ПЕН у питаннях захисту прав людини, включенні України у світовий культурний контекст. А ще – чи не думала ти вступити до українського ПЕН-клубу?

Останні роки, які побачили глобальний злет популізмів і наростання ксенофобних настроїв у багатьох країнах, а також останні місяці (з ізоляцією, тривогами, економічною кризою і кризою довіри до експертного середовища) вчергове продемонстрували, з одного боку, важливість культури, і то культури дуже різної, а з іншого боку – її колосальну вразливість. Культура втішає (урешті, ніхто не каже “подивлюсь-но я новини, щоб заспокоїтися й відвести душу” – зате багато хто з цією метою поринає в літературу чи кіно, про що свідчать і зміни в жанровій структурі попиту на книжки: частка художньої літератури зросла), культура створює майданчики для діалогу і пошуку спільного досвіду, культура єднає спільноти, культура зберігає історичну спадщину і стає фундаментом ідентичностей; тощо, тощо. З іншого боку, бачимо, що чинна влада вважає культуру маргінальним явищем, яке якщо й заслуговує на фінансову підтримку в умовах кризи, то хіба що за залишковим принципом. Це нагадує нам про важливість горизонтальних зв’язків у культурній спільноті й роль громадських організацій – і нагадує ще раз подякувати тим, хто здавна виконує важливу роль у формуванні культурного поля, зокрема ПЕНу. Український ПЕН за довгі роки своєї діяльності ініціював цілу низку дуже важливих проектів – скажімо, (1) ґрантову підтримку перекладів Олега Сенцова різними мовами, ще коли митець був за ґратами: це давало змогу привернути увагу міжнародної спільноти до проблеми політв’язнів і допомагало натиснути на російський режим, щоб звільнити бранця; (2) літературні читання “Мереживо”, в межах яких чільні українські літератори мандрували меншими містечками, де навіть не конче є книгарні, і популяризували читання у просторі, яке в плані культурного досвіду давно покинуто напризволяще; (3) посилення важливих голосів і форм діалогу – скажімо, ПЕН виступив співзасновником премії імені Юрія Шевельова за есеїстику і премії імені Георгія Ґонґадзе у царині журналістики, які допомагають привернути увагу читача до низки цікавих висловлювань і проектів. Список можна продовжувати. Інакше кажучи, ПЕН підтримує багато дуже потрібних ініціатив, від програми перекладів до розбудови культурної інфраструктури у провінції, й у кризові роки важливість таких кроків тільки посилюється. Вступити в ПЕН не думала, бо я не дуже пристосована до групових форм діяльності, але для мене великою честю було стати частиною цієї довгої історії в іпостасі учасниці Харківської літературної резиденції.

 А чи могла би ти назвати, будь ласка, кілька речей чи подій, які найбільше запам’яталися. Щось таке, що ти згадуєш одразу, коли чуєш слово «Харків»?

(1) Будинок Слово вже згадувала, це неминуче. (2) Підвал, де дислокується дитяча художня студія Aza Nizi Maza, населений фантастичними роботами і дивозвірами – на нього також вибрела абсолютно випадково. (3) Модерністські ліпнини з драконами, саламандрами й іншими дивоглядами. (4) Сюрреалістичний у своєму масштабі кітч парку Горького. (5) Тихі дворики районів, які, як мене запевняли, є реальним прототипом жаданівського Межиріччя – і самі річки. (6) Харківський літературний музей – останній у списку, але далеко не останній за важливістю в моєму серці.

 Ну і ще таке, може трохи банальне, але, думаю, твоя відповідь стане у пригоді тим, хто стануть резидентами цього року. Що б ти їм порадила, а чого б, навпаки, не радила?

 Казати “так”: “так” поїздкам за місто, “так” новим забігайлівкам і наливайкам, “так” безцільним блуканням. Урешті, заморитися за роботою ви завжди встигнете, в умовах економічної кризи майбутнє непередбачуване, але ці прекрасні досвіди і радісні спогади залишаться з вами.