Як написати есей: конспект лекції Тетяни Огаркової “Есей з другої спроби”

Опубліковано: 27.01.2020,  Переглядів: 112

Під час міні-фестивалю Дні есеїстики в Києві-2019 за ініціативи PEN Ukraine and Kyiv-Mohyla Business School відбулися лекції про мистецтво написання есеїв. Блог Yakaboo старанно все законспектував, тож представляємо вам одну з лекцій, яку прочитала літературознавиця, докторка філософії Тетяна Огаркова на тему “Есей з другої спроби”.

Есеї, насправді, писати складніше, ніж класичні дослідницькі студії, бо на початку здається, що есей — це щось, де можна не робити посилань, не зважати на правильне цитування, не обов’язково мати вступ, висновки, структуру роботи. Насправді, есей — це дуже важка робота.

Проблема жанру есею полягає насамперед в тому, що немає чіткого жанрового визначення, що таке есей. Ми прекрасно розуміємо, що це — не сонет і не роман, але немає ейдосу есею, який би слугував взірцем, на який можна було би орієнтуватися. Немає теорії есею, але існує територія есею: есей — це щось поміж; поміж художньою літературою (літературою вимислу) і дисциплінованим письмом, яке претендує на істину. Водночас, нам необхідно відмежувати цей жанр від території, яку займає публіцистика. Відтак, в есеї має бути і уява, й істина, і, головним чином, баланс поміж ними. Ось знайти цей баланс доволі важко, зазвичай скочуєшся в кінці до одного або до іншого.

Есей — це аргумент, це виклад своєї точки зору на певну тему чи проблему, які водночас містять в собі забагато суб’єктивного як для наукової роботи; це особиста точка зору. Саме тому я пропоную повернутися до етимології: essai з французької перекладається як “спроба, вправа”. В есеї є менше відповідальності, тому що немає претензії на об’єктивну істину, і менше амбіцій. Есеї пишуть ті, хто хочуть спробувати, а не досягти певного результату. Автор не претендує на те, щоб сказати останнє слово чи на вичерпність, ґрунтовність. Есей — це про процес письма, це вправляння в стилі.

Еміль Чоран колись написав “Вправляння в захопленні” — серію есеїв, яка була присвячена письменникам, яких він любив. І в цьому плані мені дуже подобається цитата з роботи англомовного дослідника Дональда Мюррея: “Я пишу не для того, щоб мене зрозуміли, а і щоби зрозуміти самого себе”. Це дуже добре, як на мене, резюмує, що таке есей. Це не є виклад вже прорахованих і зрозумілих тез; це дуже динамічний, потоковий жанр, і в процесі написання деякі речі стають зрозумілішими автору. Есеєм не може бути експлейнер (це жанр, в якому є суб’єкт, який знає більше за інших, і він по пунктах розповідає все, що наперед знає).

Есей — це вправа з розуміння і саморозуміння щодо того, що автор хоче сказати. Тут важить процес письма і той, хто пише. Есей — завжди індивідуальний. У моїй викладацькій практиці, коли від студентів я отримую два тексти зі схожою темою, вони ніколи не будуть однаковими, на відміну від дослідницької студії, де відстань між двома текстами буде меншою. В есеї важить не тільки що людина пише, а також хто вона, звідки, з яким життєвим досвідом, з якого горизонту прочитаного і непрочитаного вона пише. Читаючи есей, завжди видно, які тексти стоять за тим, що ми читаємо.

Есей — це трохи про інтроспекцію. Тут я теж згадаю Монтеня і його “Проби”, які насправді можна перекласти як “Есеї”. Монтень пише простою мовою для себе, для своєї родини, там є його біографія, унікальний досвід. Есей певною мірою є менш відповідальним, але з іншого боку і більш відповідальним, бо дуже важко наважитися на своє слово, не прикриватися класичними конструкціями й говорити власним голосом. Це претензія на те, що твій погляд на проблему може бути цікавий комусь, тому есей є дещо еґоцентричним жанром, де автор підкреслює своє еґо. Есей — це не лише про логос, а й про голос того, хто виголошує оцінку подій. 

В хорошому есеї, як правило, є певні вбудовані цікаві історії, але ними все не обмежуються. Історії тут слугують певними елементами оповіді, які допомагають загальному аргументу; вони виконують тут функцію пояснення.

Есей — мандрівка думки. Наукова робота схожа на подорож літаком, коли ми летимо в певну точку, куди нам потрібно. А есей — це подорож автівкою чи автобусом, це поступове просування, де процес переміщення набагато більш важить і займає часу.

Перша спроба написання есеїв може бути — і досить часто буває — не дуже вдалою. І це нормально, тут головне, щоб ця спроба взагалі була.

В європейській історії аж до початку ХХ століття превалювала елітарна концепція творчості. Згідно з нею, письмо пов’язане з міфом про творчу особистість, яка несе в собі проблиск істини і якій треба це все покласти на папір. Це таке романтичне уявлення, згідно з яким мистецтво постає як дзеркало того, хто пише. Ми говоримо про те, що есенційно в нас є думки, почуття, і треба лиш це виразити.

Протилежною є ідея про те, що творчість, письмо — це механіка, навіть ремісницька робота, спрямована на створення потрібного ефекту. Ідеться не про самовираження, а конструкцію ефекту, який цей текст справляє на аудиторію. Тут стає важливим прийом, метод, постає питання “Як це зроблено”. Це і є та друга спроба для написання тексту.

Насправді, ці два підходи можуть бути не взаємозаперечними, а пов’язаними діалектично як два етапи написання. Перша спроба полягає в тому, щоб змусити себе щось написати. Багато кому знайоме відчуття страху білого аркуша; я наче й хочу щось сказати, але не знаю, з чого почати. Було в історії багато спроб і технік, які показували, як це подолати. Французькі сюрреалісти вигадали таку корисну річ як автоматичне письмо: в 1919 році Андре Бреттон і Філіп Супо пишуть упродовж 6 тижнів текст “Магнітні поля”. Суть методу в тому, щоб писати так максимально швидко, щоб жодні перестороги не встигали чинити перешкоди. Для сюрреалістів (які вважають себе послідовниками Фройда, але які ними не є) метод автоматичного письма допомагає бодай щось написати, і коли ми читаємо “Магнітні поля”, то бачимо, що ці тексти порушують усі мислимі і немислимі правила: від синтаксису до граматики, семантики. Але при цьому методі створюється великий масив тексту. Це перша спроба написання, і цей метод можна використовувати, щоб змусити себе писати не самокритично. Для сюрреалістів цей метод містив потужну етичну складову, бо вони вважали, що люди не поділяються на талановитих і обдарованих та не здатних творити. Натомість вони поділяли людей на репресованих суспільством і власним Супер-Еґо та на здатних звільнитися від цього. Будь-хто вважався здатним до творчості; просто суспільство побудовано у такий спосіб, що всі наші спроби репресуються. Зараз можемо теж помітити, що наші спроби писати пов’язані з системою освіти: страхом помилки, червоної ручки, банальності, страхом “Як я можу бути цікавим”. Автоматичним письмом можна це долати, задавши собі, наприклад, 30 хвилин, щоб просто писати. Але при цьому варто пам’ятати про другу спробу, розуміти, що далі вдосконалиш цей текст, і це дозволяє не боятися, бо цього ніхто не бачить.

Ще один приклад — французький письменник Марсель Пруст, якого ми знаємо за величезним твором “У пошуках втраченого часу”, 3 тис. сторінок. Так ось, у Пруста не було проблеми зі страхом білого аркуша. У 1909 році він написав коротенький текст на 9 сторінок під назвою “Спроба вступу”, в якому був початок першого тому “У пошуках втраченого часу”, де була сцена з мадленкою, і який завершувався кінцем сьомого тому. Фактично, він включив весь сюжет. З цих 9 сторінок відбулося розбухання тексту всередині до 3 тис.сторінок, додаючи між рядками ще додаткові рядки, постійно редагуючи.

Під час редагування і перечитування теж є два етапи. Отже, за Дональдом Мюрреєм є етап завершеного тексту, який він називає “внутрішньою ревізією” — це перечитування на предмет того, чи відповідає текст, який ми бачимо перед собою, нашому задуму; тобто “Чи сказав я те, що хотів сказати”. Чи все зрозуміло, чи правильно побудував твір. Далі йде етап зовнішньої ревізії — це прийом відсторонення, коли ти читаєш ніби не сам, а очима аудиторії. Це спроба побачити цей текст, ніби в перший раз, і зрозуміти, чи він працює. Про такий подібний прийом очуднення часто писали формалісти. Ми ж сприймаємо все автоматизовано: не бачимо речі, а просто впізнаємо їх, і світ проходить повз нас, немов запакований.

Є такі правила перевірки під час другої спроби:

– Отже, першим правилом ревізії з другої спроби є поставлене собі питання теми: що я хотів сказати і чи це вдалося мені зробити. Якщо не вдалося, то чи не варто відійти назад — так ми будемо краще бачити, де варто поставити фокус, щоб це було зрозуміло. Коли ми були студентами і писали дисертації, був у нас поширений такий жарт: хороший твір — це такий, суть якого ти встигнеш пояснити сусіду, поки їдеш в ліфті. Тобто чи можна пояснити все, що треба швидко.

– В есеї має бути парадокс, який дуже чіпляє. Нікому не цікаво читати про речі, які не тримають уваги. Варто ставити питання: а в чому особливість моєї оптики, мого погляду на проблеми. Без подиву не буде бажання пізнавати.

– Питання “Для кого я це пишу” — письмо є не лише самовираженням, а й комунікацією, діалогом. Нещодавно я говорила з Олею Брюховецькою, вона читатиме в Могилянці наступного семестру курс з академічного письма. Вона розповіла дуже хорошу метафору, яку вичитала в одній американській книжці: коли ми починаємо щось своє говорити, це нагадує ситуацію, коли людина заходить в аудиторію, де всі вже розмовляють; людина чує уривки вже початих розмов і намагається дослуховуватися. На якомусь етапі в цієї людини може виникнути бажання комунікувати і сказати свої репліки. Так само всю історію культури можна описати як таку ж “безкінечну балаканину”: поміж собою говорять філософи, письменники тощо, і ми на якомусь етапі починаємо входити в цей текст і відчуваємо “мені теж є, що сказати”. Здатність побачити свій текст як репліку в такому діалозі є важливою.

– Ерудиція. Ми хочемо прочитати текст і дізнатися щось, що ми не знаємо, тому хороший есей — це просвітницька річ. Він приносить до цього загального діалогу щось нове, якісь небанальні речі. За ерудованим есеєм стоїть якась історія читання.

– Найголовніше — питання стилю і тону. Це дуже особистісна річ, яка не може виникнути просто так; вона виникає лише в процесі тренування. Коли ми перечитуємо текст з другої спроби, ми бачимо дуже добре ці провали в інтонації, нетримання ефекту. І з другої спроби є можливість це виправити.

Конспект першої лекції з серії — “Есей: спроба деконструкції” Тараса Прохаська — можна прочитати тут.