Як бути незламним сьогодні і назавжди

Опубліковано: 20.12.2019,  Переглядів: 57

Зоя Казанжи

Зоя Казанжи

Що дасть нам силу? Ти сама чи ти сам; люди, які тебе оточують; країна, в якій ти не лише живеш, а яку ти любиш і готовий чи готова захищати; цінності, які є моральним мірилом тебе як особистості – саме це дає нам можливість бути сильними і незламними сьогодні і завжди.

… В дитинстві було так: ти біжиш щодуху, кудись, за кимось, від когось. В дитинстві твій біг у будь-якому напрямку – дуже важливий. Ти біжиш так, що серце вискакує з грудей, сухий подих стискає горло, не відчуваєш свинцевих ніг… І зупинитися не можеш. Треба бігти. 

І от тут дуже важливо не зупинятися. Не зупинятися завчасно. За мить до польоту. До другого дихання.  До миті, яка виведе тебе до бажаного напрямку.

І якщо не зупинишся, то обов’язково станеться таке: раптом, наче щось невідоме і надсильне, вдихне в тебе енергію і міць, у грудях твоїх полегшає, ритмічнішим стане подих, наллються силою ноги – і ти вже не просто побіжиш. Ти  – полетиш!

Отже, ти сама чи ти сам. Бо твоя сила у тобі. Поки ти є, поки ти жива. Поки дихаєш, відчуваєш ноги під собою, рвучкий вітер на обличчі, серце, яке перекачує кров твоїми венами. Ти можеш полетіти і можеш добігти. Як вирішиш. Але вирішиш сама. 

… Коли закінчились фізичні сили, вона захотіла вмерти. Але навіть, щоб вмерти, треба було докласти зусиль. І тоді вона попросила ручку і папір. І стала писати все, що відчуває, що з нею відбувалось, про дитинство і мрії, про злами і мрії, про людей і рідних. Вона писала кожного дня, виливаючи біль і тугу на папір. Через кілька років я читала її тексти. Вже набрані на комп’ютері. Ні, вони не стали книжкою чи журнальними публікаціями. Так і лишились для домашнього вжитку. Але ця писанина, як вона сама каже, допомогли їй вижити. Більше того, таки встати з інвалідного візка, куди вона потрапила через тяжку травму і зі слабкою надією на те, що колись знову буде ходити. Ця писанина допомогла у найчорніші часи її буття згадати все, що відбувалось з нею, і всіх, хто прийшов в її життя, щоб врятувати цю дівчину.

– Знаєш, – каже вона мені, усміхається і п’є каву, – що дало мені силу? Люди. Тільки люди. Ті ж самі, які мене бісили і дратували, які несли нісенітниці і бовкали дурниці. Саме люди, моє оточення, випадкові зустрічні в моїх поневіряннях, схопили мене так міцно, що я не змогла вислизнути. Та яке там вислизнути! Люди тягли мене попід пахви в прямому і переносному слові і змушували дихати, їсти, сміятися, сваритися – змушували жити. І, як бачиш, я тут. Живу і насолоджуюсь світом.

 

Вона йде, ледь накульгуючи на ліву ногу. Якщо не знати про автомобільну аварію кілька років тому, то навіть і непомітно.

Отже, люди. Твоє оточення. Команда. Мотиватори. Рятівники. Натхненники. Жилетки. Ті, з якими ти можеш звернути гори, якби вам то було потрібно. А поки гори нехай стоять на своєму місці – у нас і так є чим зайнятися разом.  

… Цей чоловік не збирався на війну. Яка війна? ХХІ століття, літо, щастя, друзі, кохана – прекрасний і бентежний світ, який дарує насолоди й радощі і точно не розраховує, що тим ним знехтуєш. Знехтував. Побачив фотку свого давнього однокурсника у когось на сторінці в Facebook. І пояснення під нею – Сашко поранений, у госпіталі, потрібно провідати, потрібні кошти. Сашка поранено?! Отого класичного очкарика і ботана? Він що, пішов на війну? Добровольцем? Та припиніть, годі, не може бути! Він добре його пам’ятав. Сашко стометрівку не міг пробігти в інституті. Може й міг, але він точно того не пам’ятає. В пам’яті залишився худий одногрупник, окуляри і постійна розгубленість. Перевів кошти на рахунок. А потім, через кілька днів, прокинувся серед ночі і не міг заснути до ранку. Згадував інститут, хлопців і дівчат, згадував нерозторопного Сашка… Зранку видзвонив друзів по інституту, з кількома поїхали до Сашка у приміський військовий госпіталь. 

Сашко лежав на ліжку з уже ампутованою рукою і навіть не зразу зрозумів, що цей натовп – до нього. А потім розгубився. І ще через хвилину зрадів. Щиро і розчулено. Вони обіймалися і ховали очі одне від одного.

Сашку знайшли найкращий протез. Трохи згодом, коли вже зажили рани. 

А він пішов на війну. Повернуся через два роки. Неушкоджений фізично. Але зболений і тривожний. Рвучкий і нетерпимий. Як оголений нерв. 

– Зі мною все добре, – каже. – Психотерапія і все таке. Погано з тими, кого немає. Зовсім немає. Там такі люди були!… Справжні, розумієш? Вони гинули за свою землю, розумієш?! – замовкає.

І потім: “От, розмовляю зараз з тобою, і розумію, що все одно збиваюсь на пафос. Вимовлене втрачає сакральність, – посміхається”.

І продовжує: “Знаєш, я коли чую гімн України, у мене дихання збивається і сльози на очах. І нічого не можу з собою вдіяти. Шкода, що гостре відчуття Батьківщини, своєї країни я опанував у такий, екстремальний спосіб.  Але по-іншому до мене не дійшло б”.

Отже, країна. Твоя земля. Там, де віками гинули і де віками гнобили і знищували. Там, де болить найбільше і де ти ладен звернути гори. Щоби твоя країна була. 

… Вперше в житті у цієї дорослої жінки брали інтерв’ю для великого інтернет-ресурсу. Вона – звичайна вчителька. Ну, може трохи активніша за інших вчителів. Трохи зацікавленіша. Трохи ідеалістична. Вона і досі не зневірилась в своїй праці. Тому що знає, вона – одна із найважливіших ланок між дітьми і світом. Часто саме від неї певною мірою залежить, як вони думатимуть, як сприйматимуть світ, у що віритимуть і що їх підтримуватиме. 

От про це вона і розповідала в інтерв’ю. Про те, що добро, справедливість, любов, патріотизм, свобода – точно не пусті звуки. Що вони мають і вимір, і смисл, і практичне втілення. І все це разом робить людину сильною і впевненою і в собі, і в свої дії.

Отже, цінності. У світі досить багато зла і болю. Багато суєти і несправжностей. І дуже важливо мати під ногами міцний фундамент. Справжній. Незламний. Твій.

Кожний із нас і кожна із нас щодня приймають силу-силенну рішень. Одні рішення стосуються приватного життя. Інші – професійних справ. Ще якісь – проектування майбутнього. В такому калейдоскопі викликів і проблем часто біжиш по колу. Не задумуючись. Рефлекторно. Бо треба бігти. В надії, що відкриється друге чи десяте дихання. Бо цього, одненького, тобі просто не вистачає. 

І воно обов’язково відкриється. Бо є ти сам/сама. Є твої однодумці і вони поділяють твої цінності. І є твоя країна, заради якої ти маєш відкрити свої друге дихання.

Джерело: НВ

“Що дасть нам силу?” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, де шукати силу, аби рухатись до мети. Всі тексти шукайте за тегом #Що дасть нам силу?

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.